Про стратегічність розуміння, що таке релігієзнавство

24 июня 2011, 17:32
Викладач
0
1626

Одним із завдань релігієзнавства є надання адекватної інформації про релігії та позбавлення існуючих стереотипів, пов’язаних з різноманітними релігіями. Але і саме релігієзнавство вимагає тієї самої процедури

  • Мене як автора, дуже тішить, що мій коментар «Про стратегічність релігієзнавства у навчальних закладах України» (http://blogs.korrespondent.net/users/blog/abulafiy/a39437) викликав дискусію і різноманітні асоціації навколо питання введення курсу релігієзнавства у навчальні плани українських Вишів.
  • У згадуваному коментарі йшла мова про те, що одним із завдань релігієзнавства є надання адекватної інформації про релігії та позбавлення існуючих стереотипів, пов’язаних з різноманітними релігіями. Але і саме релігієзнавство вимагає тієї  самої процедури: адекватного погляду на історію становлення релігієзнавства та регіональні відмінності у його розвитку, а також усунення різноманітних стереотипів щодо релігієзнавства, які виникають з безпосереднього контакту з окремими релігієзнавцями або тими, хто себе так називає. Тою чи іншою мірою мій колега – Олег Кисельов – у статті «Апологія релігієзнавства, або Кілька тез щодо суті науки про релігію» (http://www.religion.in.ua/6697-apologiya-religiyeznavstva-abo-kilka-tez-shhodo-suti-nauki-pro-religiyu.html), яка не так давно була розміщена на порталі «Релігія в Україні», розкрив питання про сутнісні характеристики науки про релігію. У даній статті я спробую посилити деякі аспекти і ще раз показати специфіку релігієзнавчого дослідження релігії.
  • Отже, релігієзнавство виникає у другій половині ХІХ ст., і виникнення його історики релігієзнавства пов’язують з тим, що у європейському суспільстві з’являється інтерес до «нехристиянських» релігій (інтерес до християнства було задоволено у повній мірі). Більшість дослідників історії релігієзнавства, як правило, називають батьками-засновниками цієї дисципліни трьох вчених: Фрідріха Макса МЮЛЛЕРА (Friedrich Max Muller; 1823-1900 рр), Корнеліса Петера ТІЛЕ (Cornelis Petrus Tiele; 1830-1902 рр.), П’ера Даніеля ШАНТЕПІ ДЕ ЛА СОССЕ (Pierre Daniel Chantepie de la Saussaye; 1848-1920 рр.). Саме вони обґрунтовують необхідність створення та розбудови нової науки – науки про релігію (у нашій традиції прийнято вживати термін «релігієзнавство»), саме вони окреслили її предмет, основні засади (принципи), методи. Тобто вони є творцями класичної теорії та методології релігієзнавства; саме вони здійснили перші класифікації релігії та релігійних феноменів та багато іншого.
  • Макс Мюллер у лютому-березні 1870 р. у Лондонському Королівському інституті читає цикл лекцій, в яких окреслює та обґрунтовує коло теоретико-методологічних питань науки про релігію (релігієзнавства). У вступі до лекцій він вказує на основний вихідний принцип наукового вивчення релігії, який дозволяє, з одного боку, відокремити релігієзнавство від  богослов’я, а з іншого боку, від вільнодумства та його крайньої форми – наукового атеїзму. Дозволю собі досить велику цитату самого М. Мюллера. Він говорить: «У наші дні майже неможливо говорити про релігію, не образивши кого-небудь. Деяким релігія здається занадто священним предметом для наукового вивчення; інші ставлять її в один ряд з алхімією і астрологією, вважаючи, що вона сплетена з помилок і галюцинацій, недостойних уваги вченого.
  • У певному сенсі я згоден з цими двома думками. Релігія є священний предмет, і в її найдосконалішій або найбільш недосконалій формі вона заслуговує найвищої поваги.  […] Що стосується мене, то я обіцяю, що ніхто з присутніх на цих лекціях, будь то християнин чи іудей, індуїст або магометанин, не почує з моїх вуст нешанобливих слів з приводу його шляху служіння Богу. Але справжнє шанування полягає не в тому, щоб оголосити дорогий для нас предмет недоступним для вільного і чесного дослідження: аж ніяк! Справжня пошана до предмета, яким би священним, яким би дорогим для нас він не був, виявляється в підході до нього з повною повагою, без страху і без упередження; безумовно, з ніжністю і любов'ю, але перш за все з неухильним і безкомпромісним прагненням до істини» [Мюллер С. 35-37]
  • Засадничі принципи, які пропонує М. Мюллер, в сучасному релігієзнавстві  формалізуються у принципі «світоглядної нейтральності» (іще цей принцип називають принципом позаконфесійності) та «толерантності». Перший принцип забороняє релігієзнавцю оцінювати предмет свого вивчення (релігію) з точки зору власного світогляду, а другий – вказує на шанобливе ставлення до предмету його вивчення. Іншими словами, релігієзнавець,  якщо він віруючий чи не віруючий, агностик, скептик, атеїст, повинен намагатися, щоб його світоглядні настанови не відображалися на результатах його дослідження; і наступне – він повинен шанобливо ставитися до будь-якої релігії чи конфесії чи окремого вірування, навіть якщо воно суперечить його світогляду. У цьому зв’язку доречна цитата іще одного класика релігієзнавства К. Тіле. У праці «Основні принципи науки про релігію» (1897-1899) рр.) він пише (слід зазначити, що під філософією релігії  К.Тіле розуміє те, що ми зараз називаємо релігієзнавством): «Філософія релігії не є ні філософським віровченням, ні вірою, яку сповідує той чи інший релігійний мислитель, ні сповіданням так званої «природної релігії» (що відрізняється від релігії Одкровення), ні тією частиною загальної філософії, що спрямована до першооснови всіх речей. Вона являє собою філософське дослідження деякого загального людського прояву, званого релігією. Як така вона є наука про релігію у вузькому сенсі слова, бо наука - це філософська обробка зібраного, упорядкованого і класифікованого знання. Вона не покликана пропонувати віровчення і не уповноважена на те, це - справа теологів і знавців догматики. Так само мало призначена вона захищати від ворожих нападів певну релігію, або її вчення - це ми надаємо апологетам. Вона повинна спробувати осягнути і пояснити релігійне начало в людині і, таким чином, визначити сутність релігії та дослідити її причини. Результати цих досліджень вона передає далі загальній філософії в якості матеріалу до вирішення більш широких завдань». [К. Тіле С.145-146.]
  • К. Тіле акцентує увагу на тому, що це наука, яка узагальнює факти, пов’язані з релігією. Вона не може і не повинна пропонувати якогось нового вчення, тобто не повинна приписувати того, чого немає в досліджуваному предметі. Даний висновок можна посилити цитатою іще одного класика батька-засновника релігієзнавства П.Д. Шантепі де ла Сосе. У праці «Підручник з історії релігії» (1891 р.) він пише: «Наука про релігію є новою дисципліною, яка тільки в останньому десятилітті стала самостійно розвиватися, все ще перебуває в становленні і повинна боротися за визнання своїх прав. Вважається, що індійський цар Акбар або ісламський філософ Аверроес можуть визнаватися, як попередники цієї науки, бо вони відкрито визнавали відносні переваги різних релігій, однак їх порівняння релігій було обмеженим, а їх чисто науковий інтерес був настільки малий, що навряд чи його можна визнати таким. Тільки у другій половині нашого століття з'явилися попередні умови для побудови дійсної науки про релігію. Цих умов три. По-перше, релігія як така стала предметом філософського пізнання. Хоча, звичайно, робота над догматичними елементами християнської релігії вже містила в собі таке пізнання і можна в певному сенсі говорити про філософію релігії, що міститься, наприклад, у виступах реформаторів, проте лише новітня філософія зробила релігійні відносини як такі, вже без посилання на зміст християнського одкровення, предметом філософського вивчення. До наріжних каменів філософії релігії необхідно віднести головним чином основні положення систем Канта і Шлейєрмахера. Але її батьком, якому в цьому відношенні немає рівних, ми повинні назвати Гегеля, тому що він, по-перше, виконав грандіозне дослідження, в якому охопив всі сторони проблеми релігії (метафізичну, психологічну та історичну) у їх взаємозв'язку і привів поняття про релігію у відповідність до її проявів. В результаті йому вдалося визначити предмет і завдання науки про релігію, і в цьому його заслуга, не дивлячись на багато прогалин і недоліків лекцій з філософії релігії, які він читав між 1821 і 1831 рр. і які мають не такі вже й велике значення.
  • Другою умовою виникнення науки про релігію,яка має для нас значення, є розширення історичного кругозору. Замість політичної історії або, точніше, поряд з нею посталаила історія культури, в сферу дослідження якої потрапляють не лише долі держав, але і устрій суспільства, матеріальний прогрес народів, розвиток мистецтва і науки, а також історія думок. Вже у минулому столітті деякі вчені зверталися до цих тем. У 1725 р. виходить книга італійця Віко «Нова наука», де він пише приблизно про те, що тепер називається етнографічної психологією; в 1756 р. з'являються вольтерівські «Досліди про устої і дух народів», в 1780 р. л – лессингівське «Виховання людського роду», в 1784 р.гердерівські «Ідеї що до філософії історії людства», що представляють собою важливу віху в розвитку науки, на яку наше покоління звертало перебільшену, майже виняткову увагу. Після появи видатної боклевскої «Історії цивілізації в Англії» так звані історики культури впали в багато надмірностей, і було абсолютно справедливо, що виступаючи проти них, такий корифей істориків, як фон Ранке, навпаки, підкреслював значення політичної історії. Однак, історія культури залишається безцінним досягненням; вона необхідна науці про релігію, оскільки розкриває зв'язок релігії з іншими сторонами життя.
  • Одне таке розширення рамок історичної науки було б даремним, якби не було наявного матеріалу, щоб їх заповнити. У наданні та переробці нового матеріалу, чиє багатство раніше на навряд чи уявляли, полягає головна заслуга нашого часу. Своєму розквіту наука про релігію зобов'язана відкриттям і прогресу в галузі лінгвістики, філології, етнографії, міфології та фольклору. За допомогою порівняльного вивчення було показано спорідненість народів, що послужило основним засобом для виділення різних груп людства. Філологія розшифровує літературні пам'ятки, написані на повністю невідомих досі мовах, і має певною мірою успіхи в цій галузі; вона надала нам тексти древніх народів Близького і Середнього Сходу в класичних виданнях і завжди в достовірних перекладах. Як залишки древніх цивілізацій, приховані під сміттям багато століть і витягнуті на світло не тільки на берегах Нілу і в Месопотамії, так і написи, які були повсюди зібрані і пояснені, сприяли сьогоднішньому успіху науки про релігію. Дикі племена, якими політична історія зовсім не займається і з якими її видатні представники були абсолютно незнайомі, з'явилися в нашому кругозорі завдяки науково-освіченим мандрівникам і місіонерам. Життя давніх і сучасних культурних народів повинне бути дослідженим не тільки у своїх вищих верствах і літературних проявах, але також і у своїх народних виявах, в моралі, звичаях та забобонах. Всі ці дослідження надають науці про релігію такий необхідний їй для своєї побудови материал»[Шантепі де ла Сосе С. 198-201].
  • П.Д. Шантепі де ла Соссе визначає умови появи релігієзнавства і вказує на її теоретичне та емпіричне підґрунтя. У цьому зв’язку слід закцентувати на іще одному моменті, що релігійні феномени пропонується розглядати історично і висновки можна будувати лише на фактичному матеріалі.
  • Ми бачимо, що батьки-засновники релігієзнавства окреслили чіткі межі наукового дослідження релігії і вказали на відмінності релігієзнавства у розгляді релігії як від богослов’я, так і вільнодумства (і це можна застосувати і до наукового атеїзму). Починаючи з другої половини ХІХ ст. і впродовж першої половини ХХ ст. ми можемо говорити про класичний період розвитку релігієзнавства. Думки М. Мюллера, К. Тіле, П. Шантепі де ла Соссе були продовжені їх наступниками, фактично, на всій території Європи, Північної Америки та Японії. Після другої Світової Війни починає спостерігатися тенденція ідеологізації релігієзнавства (крім окремих вчених): на заході релігієзнавство поступово теологізується, а в країнах «Варшавського договору» – атеїзується. І доходить до крайніх форм, коли, наприклад стверджується, що релігієзнавство надає інструментарій для того, щоб з більшою достовірністю доводити існування Бога, а з іншого боку стверджується, що дослідження релігії повинні вказати на реакційну сутність релігії та допомогти в її остаточному подоланні. З певними обмовками можна сказати, що власне науковий атеїзм був радянською формою релігієзнавства. Період з другої половини ХХ ст. і по 80 роки ХХ ст. можна назвати некласичним періодом у розвитку релігієзнавства, або, висловлюючись метафорично, це період поступового відходу релігієзнавства від його класичного зразка.
  • Період з 90 років ХХ ст. і до нашого часу можна назвати сучасним етапом у розвитку релігієзнавства. Цей період пов'язаний з тим, що було знято двополярність світової політики і релігієзнавство і на заході, а особливо у пострадянських країнах (не виключенням є і Україна) починає новий етап у своєму розвитку.
  • На мою думку, сучасне релігієзнавство повинно: 1) повернутися до засадничих принципів класичного релігієзнавства; 2) переосмислити здобутки як класичного, так і некласичного періоду його розвитку (залишити корисне і відкинути непотрібне); 3) залучати нові принципи та методи у дослідженні релігії; 4) відповісти на запитання: які завдання може вирішувати сучасне релігієзнавство на користь суспільства.
  • Виходячи з усього вище сказаного не можна асоціювати все релігієзнавство з одним із етапів його становлення; також не можна його асоціювати з лише одним його варіантом – радянським. Потрібно переосмислити історію релігієзнавства в цілому і в нашій країні, зокрема.
  • Не можна погодитись з тією тезою, що у нас в країні були змінені лише вивіски назв кафедр з наукового атеїзму на релігієзнавство. За роки незалежності України до кола релігієзнавчої проблематики були залучені нові масиви дослідження, які поступово включаються у тому числі в освітній контекст.
  • Ми постійно чуємо, що зі здобуттям незалежності старі кадри, які читали науковий атеїзм, почали читати релігієзнавство, що нічого не змінилося по суті, а лише по формі. Уявимо собі, що всіх «наукових атеїстів» звільняють з ВНЗ України на зорі її незалежності, то хто б навчив молодих релігієзнавців? Я згадую своє навчання, своїх викладачів старої школи, я часто віднаходив у їх викладах певні неузгодженості, з багатьма тезами я не погоджувався, але вони мене примусили думати і не погоджуватися, фактично примусили шукати і знаходити альтернативу тому, що вони говорять у тому ж класичному релігієзнавстві чи у сучасному західному релігієзнавстві. Саме вони нас, не дивлячись ні на що, зробили тими, ким ми є. Але досить інфантильними виглядають спроби просто скинути їх з постаменту. Давайте вилучимо з навчального процесу курс релігієзнавство і вони будуть змушені піти на пенсію. Зробили, а як тепер повернути релігієзнавство в ВНЗ, а його потрібно повертати виходячи з стратегічних пріоритетів держави, якщо держава хоче міжрелігійної та міжетнічної злагоди. Я далекій від того, щоб стверджувати, що лише релігієзнавство вирішить ці питання, але точно можу запевнити з власного досвіду – викладання курсу релігієзнавства може суттєво цьому прислужитися.
  • Тому, роблячи радикальні кроки потрібно тричі подумати, до чого це може призвести. Якщо є претензія до компетентності викладачів релігієзнавства, то чи це питання лише до них? Це рівно стосується і викладачів філософії, історії української культури чи історії України.
  • Повертаючи курс релігієзнавство до ВНЗ потрібно орієнтуватися на його академічний класичний зразок, відмовляючись від будь-яких ідеологічних направленостей. Викладач має подавати збалансовану, виважену інформацію, уникаючи у викладі своїх світоглядних вподобань.
  •  
  • Література:
  • 1.      Мюллер М.Введение в науку о религии//Классики мирового религиоведения. Антология.- Москва: Канон, 1996.- С.31-143.
  • 2.      Тиле К. Основные принципы науки о религии//Классики мирового религиоведения.– Москва: Канон, 1996.–С.144–197.
  • 3.      Шантепи де ла Соссе П.Д. Учебник по истори религий (фрагмент) // Классики мирового религиоведения. Антология.- Москва: Канон+, 1998.- С. 197-215.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.