Легендарний Остап Вишня після сталінських таборів рибалив у мальовничих Кринках

9 июля 2011, 05:38
политтехнолог, журналист
0
1101

Його Книга "Мисливскі усмішки" стала класикою гумору.А про пригоди в Кринках він би міг написати "Рибальські усмішки"...

ОСТАП ВИШНЯ В КРИНКАХ

Навiть своєму другу Андрiю Микитовичу Токторенку, який врятував його пiд час пригоди на рибалцi. Павло Михайлович так i не розповiв. за що потрапив у печорськi табори, як поясниш, що ти не верблюд. 
— Бовкнув якось у компанiї: 
Спасибi Сталіну-грузину за те, що взув нас у резину, — невесело вiджартувався, а вдома вкотре написав до прокуратури: 
«Правда, що в 1917—1919 роках я працював у газетi українських соцiал-революцiонерiв, Я не був членом партiї есерiв i  вiдразу розiбрався в справжнiй сутi нацiонального руху на Украiнi, але коли я переконався, що нацiоналiсти (Ценральна Рада, петлюрiвцi тощо) проти народу, я перейшов на бік Радянської влади і чесно працював 12 рокiв до арешту. Робота моя була на виднотi. Тяжко менi ходити з тавром судимостi. 
Прошу (...) переглянути мою справу i реабiлiтувати мене». 
Голова трибуналу Київського вiйськового округу генерал майор юстицiї Архипович продемонстрував не лише вiдданiсть закону, але й рiдкiсну до ХХ з’їзду партiї смиливiсть i поряднiсть, вiдповiвши незабаром: «Постанова ОДПУ вiд 3 березня 1934 року щодо Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi) скасована i справа припинена за вiдсутністю кладу злочину». 
Можна собi уявити радiсть письменника, який добився повернення свого чесного iменi. Вiн одразу ж пише до президії Спiлки письменникiв України: «Подаю вам копiю документа , про те, що нiякого злочину, за що мене було покарано, я не вчинив. 
Не такий, виходить, чорт, як мене змалювали були. Я прошу виправити мої анкетні данi, де зазначено, що я був судимий і т. iн. 28.Х1. 1955 року. Остап Вишня». 
Не заради анкети ж, звiсно, старався письменник. Хто жив у тi часи, пам’ятає, що пiсля повернення з таборiв не всiм можна було говорити правду, та й не всi б її могли зрозумiти, адже розстрiляний був лише Берiя, а його опричники сидiли в своїх крiслах i 
позирали, кого б ще зробити «ворогом народу. А Павло Михайлович, як кажуть, продовжував висiти у берiєвських катiв на гачку, бо три днi не досидiв у таборi. Про це йому щодня могли нагадати. А жити йому, хворiй, з понiвеченим здоров’ям людинi, залищалося всього рік.

І Павло Михайлович поспішав, розповідає Юрій Васильович Попов. – Лише у Кринках та Козачих Лагерях він кілька разів зустрічався з людьми у школах та клубах.

Але найбільше запам»ятався Юрію Васильовичу творчий вечір Остапа Вишні в Цюрупинську.

         -Біжи, відпросись у мами, - сказав йому після полювання Павло Михайлович, -  їдемо в Олешки.

За годину Юрко в шкільному костюмчику вже допомагав водієві Володі завести машину. Але в Цюрупинську ледь не повернули назад – на виїзді висіли оголошення, що зустріч з Остапом Вишнею відбудеться лише наступного дня. Павло Михайлович образився. Та добре, що його вийшло зустрічати мало не все місто. От дісталося тоді маляру-невдасі.

         Доки Павло Михайлович  «відбивав напади» палких шанувальників, кожен з яких прагнув міцно потиснути руку і обняти письменника, Володя відвіз Юрка до перукарні. Хлопцю здавалося, що час летить птахом, а черга не рухається, отож вперше і востаннє в житті ублагав, щоб його обслужили поза чергою: «Мабуть, Павло Михайлович мене вже розшукує».

           Не дочекавшись, поки його поодеколонять, Юрко стрімголов кинувся до районного Будинку культури. Всі заходили, а його не пускали. Хлопчина вже почав було нервувати, як раптом відчув наближення Павла Михайловича:

          - Хлопці, чого це мого їздового на ганку тримаєте? Проходь Юрку, проходь.

Від перехвилювання і радісної напруги він пропустив повз вуха початок виступу Остапа Вишні. Але розповідь письменника про свою «десятилітку»  запам’ятав добре.Як вовка заганяють на прапорці, так і Павла Михайловича заштовхували в табори офіціозні критики.  Ідеологiчнi наглядачi ще на початку тридцятих рокiв змушували письменника покаятися чиновникам. Павлу Михайловичу нiчого не залишалося, як покепкувати, що визнає свої помилки минулi, майбутнi, навiть помилки своєї баби Калини, що в Лебединi Пекла бублики. 
26 сiчня 1933 року енкавеесiвцi увiрвались до квартири Остапа Вишнi, дружина Павла Михайловича. Варвара Олексiївна зберегла листок вiдривного календаря, красномовнiший за безлiч інших офiцiйних документiв того часу: 
26 грудня 1933 року. 
Призов ударникiв до лiтератури — вiдбиток Велетенського Пiднесення культурної революцiї в країнi... 
1825 — повстання декабристiв на Сенатськiй площi. 
1919 — декрет про ліквiдацiю неписьменства. 
Рік пролетарької революції 17 –ий. 
        Боже правий, яка страшна символіка. Письменника заарештували в рiчницю культурної революцiї. За те, що вийшов на свою Сенатську площу. 
Остапа Вишню звинуватили в приналежностi до мiфiчної УВО i в пiдготовцi замаху на П. П Постишева 
         - Нi, я цього не хочу,— вiдповiв вiн слiдчому Бордону.— Сьогоднi ви доручаєте менi вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте менi згвалтування... Нi, вже дошукуйтесь чогось iншого. Я людина сiмейна. 
Та з Павла Михайловича так збиткувалися, що вiн погодився, уточнивши, що вiн не збирався убивати Постишева в його кабiнетi, а готувався здiйснити цей злочин пiд час першотравневої демонстрацiї в Харковi, бо любить убивати на свіжому повітрі. 
        Погодився, а в камерi гiрко заплакав, скаржачись своєму другу по нещастю. 
— Це не та влада, Митю за яку ти та iншi воювали. 
         Є в архiвi письменника й iнший вiдривний листок — 4 квiтня. І тут сумна аналогiя. На ньому зображена людина пiд багнетами i саме того дня Остапа Вишню вiдправили за етапом у Печору. Та тiсний світ для непродажних людей. У таборi Павло Михайлович зустрiвся з другом — Володимиром Гжицьким. До двадцять третього року вони мешкали в однiй квартирi на Гончарiвцi в родинi Смирнових, наймали кiмнатку, упадали за хазяйською дочкою Оленкою, а коли вона стала дружиною Павла Михайловича, друзям довелося розлучитися. Та не назавжди. 
         -Памятаєш,- пригадував у таборі Остап Вишня, -  колись ми спали з тобою на одному ліжку, а тепер на одних нарах?

         А 25 серпня 1934 року Павло Михайлович занотував у своєму щоденнику: «Гірняк прибув! Йосип Йосипович, яка радість! Власне, не радий же я, розуміється, що йому, бідному, теж довелося спробувати всього лагерного і що він потрапив в ці «места не столь отдаленные», а радий я, що буду з ним укупі, бо люблю я Гірняка. Розцілувались ми з ним. Його, бідного, в дорозі десь обікрали, і прибув він у якомусь залізничному бушлаті, що по дорозі десь купив. Ой, боже мій… І через два дні додав: «Чи снилося коли-небудь отим похмурим лісам, що обступили суворою стіною, і чи снилося отим дерев»яним стінам Чибювського театру, що в них гратиме кращий актор українського театру Йосип Гірняк» (в театр Й. Й. Гірняка взяли за «протекцією» Остапа Вишні. – В. Б.) ?!

Да… Тепер по тайгах і по тундрах можна зустріти знаменитих людей!»

      Такі зустрічі, звісно були для письменника «променем сонця» в темному царстві. А жити доводилося і серед розперезаних вурків, і серед лакуз, донощиків, які й самі опинилися в таборах. Та й тут вони продовжували своє. У тому ж табірному щоденнику Остап Вишня записав: «Полетіла з лагеря одна паскудна пара – Доманських. Він Доманський, - вона Корвин-Крутовська… Мали велику увагу. Такий у них був вигляд, що без них не може жити  ні начальник Мороз, ні лагеря, ні цілий світ. І раптом…. Обох! Ясно, що для них це грім з ясного неба. Людям було так тепло, так затишно  - і нате вам.

        Єсть, між іншим, тут ціла категорія люду, так званих вічних лагерників, для яких лагер – друга батьківщина. Вони не здатні працювати на волі, а тут., паразитуючи, плазуючи, тримаються і благоденствують Доманські – з таких. Вихід з лагеря – для них трагедія. Які життєві парадокси».

         А для Остапа Вишні трагедією було скніти в таборі: «Невже і мене засмокче це болото, що й я залишусь вічним лагерником».

          Всі зусилля дружини письменника Варвари Олексіївни добитися перегляду  справи і в Харкові, і в Києві, і в Москві були приречені на невдачу.

     Декабристка 20 століття, вона, незважаючи на всі чиновницькі перестороги, вирушила услід за коханим на Печору. Через місяць її звідти вигнали. Варвара Олексіївна вдруге і втретє крізь всі бар’єри пробивається до Павла Михайловича….

      Людина виключної  скромності, дружина письменника не вважала для себе за можливе не лише взяти участь у творчому вечорі чоловіка, якого вона дочекалася вже посивілою, але навіть і бути присутньою на ньому. Тому не дивно, що Павло Михайлович, як тільки закінчилася зустріч, лише із ввічливості ненадовго завітав, як нині прийнято говорити, «на банкет в його честь» і, вибачившись, у супроводі свого молодшого друга Юрка Попова покрокував до машини.

           -Зачекалась нас Варвара Олексіївна. Поїхали.

         У заповненій трояндами, жоржинами, айстрами та степовими чорнобривцями машині Павло Михайлович примостився якось збоку, сидів обережно-обережно, щоб не пом»яти жодну квіточку з тих, що він віз дружині ,яка довгі десять років виглядала його з далекої Печори, як того вечора у мисливському будинку край села.

ВОЛОДИМИР БОНДАРЕНКО

    Із  Книги «Обличчя України»


 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.