Україна це випадковість чи закономірність?

22 августа 2011, 07:45
Адвокат, член Ради Адвокатів міста Києва
0
840

Відповідь на це питання я знайшов в 1990 році.

 В 1989 році  я у складі військового контингенту залишив територію Афганістану. Як я туди попав 1988 році  заслуговує на окрему історію, але то іншим разом.

На залізничному вокзалі в Черкасах, потяг з Москви, на якому приїхав «дємбель» Андрій Мамалига (тобто я), зустрічав мій брат Володимир з жовто-блакитним прапором на лацкані жакету. Саме тоді  я вперше дізнався про Народний Рух, Українську Гельсінську Спілку.

Україна кипіла національними пристрастями вже тоді. Хто б що не казав, але національне піднесення в ті роки було неймовірне. Саме тоді я познайомився із політичними в’язнями Анатолієм Лупиносом та Юрієм Шухевичем, які справили неймовірне враження дуже вольових людей .

Правда методи боротьби були більш ніж прозаїчні - листівки, самвидав, небагатолюдні мітинги (Черкащина все ж таки не Львів та не Київ). КДБ намагалося контролювати ситуацію хоча б на місцях.

Саме тоді я очолив районну Спілку Незалежної Української Молоді в місті Шпола, яка разом з місцевим Народним Рухом проводили акції типу мітингів, які більше викликали подив ніж цікавість місцевого населення. Серед, так би мовити, «радикальних» акцій, проведених особисто мною - підняття жовто-блакитного прапора в центрі міста Шпола в 1990 році .

Оскільки стяг я причепив до 20 метрової тополі ще о п’ятій ранку, зняти його місцеві комуністи спромоглися лише після 12-ї години дня. Галас був неймовірний - по тривозі підняли весь районний відділок міліції, відділення КДБ, райком партії та пожежну частину. Але остання не змогла допомогти, бо пожежна драбина не діставала на цю висоту. Зняти жовто-блакитний стяг зміг лише якийсь пройдисвіт, який відбував п'ятнадцять діб адміністративного арешту в РВВС  за обіцянку дострокового звільнення.

Працював я на той час в районному будинку культури, де по вихідним дням «крутив» дискотеку для молоді під вигуки «слава Україні!» та пісні "Братів Гадюкіних".

Нарешті, у вересні 1990 року, терпець у місцевої влади урвався, і я став ізгоєм в цьому районному центрі. Тут я зрозумів, що система жива та працює як годинник .

Але в 1991 році комуністи цілковито перефарбувалися в жовто-блакитний колір. Це було моє перше політичне розчарування…

 Черкаси, 1990 рік. фото з архіву Володимира Мамалиги

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: ГКЧП,Украiна,незалежність
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.