Дайте волю фермерам варити борщ по-своєму

25 августа 2011, 17:25
политолог
0
491

Чи варто українцям бути господарями на своїй землі?

У своїй останній статті для ЕП щодо земельної реформи в Україні Богдан Кушнірук пропонує обмежити права приватної власності на землю “ефективним жорстким контролем з боку держави”.  Автор статті вважає, що реформування земельних відносин в Україні варто проводити лише тоді, коли, по-перше, “проголошені[державою] мета та цілі реформи мають відповідати справжній меті та цілям”; а, по-друге, наша держава впровадить “великий комплекс заходів організаційного, нормативного та фінансового характеру, які сприятимуть інвестиційній привабливості сільського господарства та формуванню високоефективного аграрного виробництва”.

Говорячи простіше, така позиція означає, що українці ніколи не будуть готові бути власниками своєї землі. (Тут Мамай прокинувся, обурився і почав думати. Думав-думав, та згадав деякі прописні істини з вступного курсу з економіки, політології та життєвої мудрості. Сформулював, як вчила улюблена вчителька з геометрії у вигляді двох аксіом).

Аксіома №1: проголошені мета та цілі будь-яких дій будь-якої держави ніколи повністю не відповідають справжнім. Просто тому, що держава є таким специфічним утворенням  – воно складається з дуже обмеженого кола осіб з особливими інтересами, а публічно претендує на представлення усіх без винятку та захист химерного “спільного блага”. Ця аксіома зберігає актуальність для будь-якого часу чи місця, і наша чудова та незалежна теж не виняток, і, які б нам пісні не співали ультраправі, ніколи ним не стане.

Богдан Кушнірук, безперечно, правий, коли пише, що: “Метою [реформи] мала би бути розбудова такої системи стосунків в аграрному секторі, які забезпечать його сталий розвиток, формування в якості одного з провідних у вітчизняній економіці, гарантування продуктової безпеки України, збереження значної частини селянства в якості власників та виробників аграрної продукції на своїй землі”. Чудова і правильна мета. Є одна лише величезна проблема. Ніхто – ні сиві академіки НАН, ні володарі усіх Нобелівських премій разом узяті, ні найуспішніші бізнесмени, ні, тим більше,  наші державні мужі не можуть знати, як же саме розбудувати таку оптимальну систему. Тут ми підходимо до другої аксіоми, яку кожен з жителів пост-радянського простору засвоїв з молоком матері.

Аксіома № 2: Планування в економіці приречене на провал. Досягнення оптимального розподілу ресурсів  – у випадку аграрної реформи – землі, агротехніки, посівних матеріалів, підприємницького таланту, праці, кредитного ресурсу тощо – вимагає врахування незчисленної кількості одиниць інформації, які поступають без жодної миті перерви, не кажучи вже про обідню чи вихідні. Жоден людський розум (дозволю собі посміхнутися, маючи на думці світлі голови Віктора Федоровича чи Миколи Яновича) і жодна машина не здатні задовільно обробити такий потік інформації, щоб забезпечити правильне прийняття рішень планувальником. Тому останній завжди помиляється, і планові елементи системи завжди, в кінці кінців, стають її раковою пухлиною.

Єдиним механізмом, який наближується до вирішення проблеми координації інформації, що поступає від різних учасників економічних відносин, є вільний ринок. Ринок рівнем ціни сигналізує про наявність/брак того чи іншого ресурсу, примушуючи учасників замінювати більш дорогий засіб доступнішим. Важливо, доступність того чи іншого ресурсу навіть в умовах нашого глобалізованого світу є дуже специфічною для кожного конкретного періоду та регіону. Те, що спрацювало колись в Америці чи Австралії, не обов’язково спрацює в нас зараз.  Наприклад, у час найбільшого розвитку сільського господарства в Сполучених Штатах, через величезну площу вільних земель праця там коштувала набагато дорожче за капітал, і саме тому природнім шляхом американські фермери прийшли до високого рівня механізації агровиробництва, замінюючу дорогу працю технікою. У той же час, у пострадянських країнах праця часто виявляється дешевшою за капітал та кредитний ресурс, і тому для фермера доцільним є вибір більш працемістких методів виробництва, які дозволяли б йому заощаджувати на техніці. 

Дозвольте звернути увагу – це не питання розвинутості чи не розвинутості країни, це так само не питання справедливості чи гуманізму. Це не питання того, як має бути – для економіки важливо лише то, як є. А ще – що можна зробити з того, що є, для того, щоб стало краще. Так само і українська господиня з’ясовує рецепт борщу, який вона приготує сьогодні лише після того, як подивиться, що в неї є в холодильнику. Найцікавіше, що борщ кожного разу виходить різний, але завжди смачний, на відміну від того, що готували в радянських столових, – завжди однаковий, і завжди огидний.

Але давайте повернемося до ресурсів. Богдан Кушнірук зачіпає важливу тему – проблему сталого розвитку та охорони довкілля. Як би жорстко і неромантично це не звучало, ефективний власник лише тоді буде турбуватися про екологічний вплив своєї діяльності, коли це буде мати економічний сенс. Природньо, власник землі, який впевнений у непорушності своїх прав на неї, серьйозно зацікавлений у її збереженні для своїх дітей та онуків. Якщо ж ні – причиною тому можуть бути два варіанти. Перший – власник дурний, і не розуміє своїх довгострокових інтересів. Що ж, якщо цей пан чи панянка є учасником дійсно вільного ринку і не захищений (-а) якимись державними субсидіями чи контактами з можновладцями, то скоро обмеженість його/її підприємницького хисту проявить себе деінде, і горе-лендлорд збанкротіє та втратить свою землю на користь розумнішого власника та щастя всієї країни.

Другий варіант – власник змушений нехтувати безпекою свого земельного ресурсу з метою бути в змозі виробляти продукцію -  в нього просто немає коштів на природоохоронні заходи. У такому випадку, мені б хотілося подивитися в очі людині, яка скаже, що ми маємо знехтувати правом цього власника працювати, щоб прогодувати свою родину, заради екологічних цілей, які намалювали ситі дядечки з ООН та Грінпіс на черговій конференції у п’ятизірковому курорті.

Отож, враховуючи наші дві аксіоми, “тотальний моніторинг використання всіх сільськогосподарських земель та … максимально жорсткі санкції за порушення сівозміни, забруднення угідь чи їх невикористання”, який пропонує Богдан Кушнірук, у разі запровадження стане лише додатковою “ріллею” для корупційного врожаю наших чиновників та, водночас, удавкою на шиї чесних фермерів.

Що ж потрібно, щоб запрацював нацефективніший механізм регулювання сільськогосподарського сектору  – тобто ринок? Ми маємо зробити фермерів такими ж вільними щодо своєї землі, як господинь щодо свого борщу.  Як останнім не потрібна державна стандартизація рецепту їх страви, так і фермерам не потрібні вказівки уряду, що і як робити зі своєю землею. Єдине, на що потрібно витрачати державні зусилля – це на те, щоб земля дійсно і без сумніву була своєю для власника. Іншими словами, права вланості за землю в Україні мають бути непорушними. Це запорука як інноваційності, підприємливості, ощадливості та ефективності фермерів, так і привабливості нашого агросектору для інвестицій.

Цікаво, що для цього державі не потрібно навіть розробляти чергових комплексних програм чи дорожних карт – задля збереження дерев на нашій планеті урядовці могли б утриматися від марнування паперу, та просто чітко виконувати те, що вже записано в нашій Конституції.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.