З-поміж заморочок російської геббельсівської пропаганди варто виокремити один напрямок — відведення неприязного ставлення українців до росіян на когось іншого, скажімо, на євреїв (бо більше, мабуть, і нема на кого). Єврейський жупел мусується російською пропагандою сотні років, написаного на цю тему є море, до якого додав свою краплю і журнал «Дніпро» (!) публікацією «фундаментального дослідження» М. Сенченка «Теорія і практика латентних війн» (№ 3-4 за 2007 р.).
І тут виявляється, що при великому бажанні (може, й підживленому якимось «добривом») список ворогів українців можна доповнити. І ким би ви думали? Російським православ’ям. Так-так, саме ним.
Звернемось до опусу Арсена Паламаря «Чому занепадає Україна», який публікує тижневик «За вільну Україну» з червня місяця. У ньому автор в усіх негараздах нашого народу і держави звинувачує українське православ’я, назване ним візантійством. Пан Арсен пише: «…східне християнство, ослаблене азійською ментальністю місцевого населення з його традиційним схилянням перед „божественністю“ царів, з його безправ’ям особи, ганебно зрадило бідний, беззахисний люд, пішло у найми, в охоронці до сильних світу, фактично злигавшись з владою, із захисника народу перетворилося на наглядача». Яке ж це українське православ’я? Українським православ’я було лише від охрещення Київської Руси до перенесення митрополії з Києва до Владимира (1299 р.), звідти — до Москви (1326 р.), після чого воно ледь животіло десь на задвірках, а панувало в Україні московське (російське) православ’я, яке з самого початку підпорядковувалося московським князям чи, пізніше, царям, а перший імператор Петро взагалі перетворив його на служку влади, якою воно залишається і сьогодні. Українське православ’я не могло схилятися перед царями, бо їх в Україні не було, не могло заражатися азійською ментальністю, бо українці її не мали і не мають. Крім того, коли на думку автора православ’я таке-сяке, то винне не його візантійство, а російська імперська шовіністична влада.
Для пана Паламаря ідеал — католицтво, яке, за його словами, несло західним народам культуру, писемність, науку, освіту, технічний прогрес і «відстояло незалежність від влади, чим на віки вкрило себе непроминальною славою, заклавши … надійний фундамент нинішньої демократичної гуманістичної цивілізації». А хрестові походи, інквізиція, єзуітство — теж блага для народів? Чомусь це автор цнотливо замовчує.
І ще одно. Ось такі витримки з тексту про те ж візантійство: «Ідеальна релігія для смердів! Саме така підручна релігія й потрібна була київському варварові, ґвалтівникові та пиякові як потужний механізм для упокорення волелюбних слов’янських племен. … Зрозуміло, що сам хреститель і гадки не мав дотримуватися християнських чеснот … Така релігія, звісно, була „по нутру“ розгнузданій бездуховній голоті … Візантійський варіант християнства не справив благотворного морального впливу на наших пращурів. … Як до хрещення Русі, так і після нього простий народ … точнісінько як і його правителі, не відзначався християнською моральністю та законослухняністю, жив своїми богами … Волелюбні слов’яни — сини природи не дуже квапилися в обійми церкви. … Візантійство … на Русі було псевдорелігією.». Якась каламуть в голові у автора. Коли українці не сприйняли православ’я, то звідки ж взялася гайдамаччина? Коліївщина? Навіть підтримка всім народом гетьмана Богдана Хмельницького? Українці ж одностайно повставали не проти польських панів (бо і свої були не набагато кращі), а на захист своєї віри, проти нав’язуваного поляками католицизму.
Таким чином, користуючись комуністичними методами звинувачення супротивника в своїх гріхах, змішавши з брудом українське православ’я разом з українцями, пан Паламар підштовхує нас до переходу в російську віру (не в католицизм же, іслам чи іудаїзм!).
Тут проглядається друга поступка — дозвіл на бруд, вилитий на російське православ’я під приводом українського, яка разом з систематичними останнім часом відвідинами патріархом Кірілом України, поведінкою митрополита Володимира та рішеннями його Синоду видають з головою наміри Кіріла перенести свою вотчину до Печерської лаври, а Софію оголосити патріаршим собором. Недарма ж бо Кіріл прагне українського громадянства (на якийсь незначний, на його думку, час). Про активізацію полювання на українські душі свідчить і поява на Першому українському радіоканалі тарабарщини М. Лисенка «Православний календар», який невдовзі звучатиме, мабуть, щогодини, та щовівторка новоявлених — цього разу вже православних — Тарапуньки зі Штепселем.
І, гляди, маленька смішна голова України (за словами того ж п. Арсена) піде на це… Бо далеко нещасному українцеві з його ментальністю вічного захисника до загарбників імперіалістів-шовіністів-фашистів росіян чи німців…
Лише в другій половині свого опусу п. Паламар висвітлює, як на мене, головну рису ментальності українців — індивідуалізм (моя хата скраю…), який через «два українці — три гетьмани» обумовлював і нині обумовлює всі наші негаразди. Переважна більшість очільників у минулому в Європі коли не шизофреніки, то, м’яко кажучи, не дуже вирізнялися розумовими здібностями (судячи з їх діяльності), бо розумні особистості, здатні вести свій народ куди слід, не бажають лізти в бруд і маразм політики. І перед ведуть тут українці — знову ж із-за притаманного їм індивідуалізму. (До речі, найсвіжіший приклад — В’ячеслав Брюховецький, інтерв’ю з яким оприлюднено в тижневику «Слово просвіти» № 31).
Хоч це не зовсім у тему, та хочу серед всієї брехні, вихлюпнутої паном Паламарем на український народ, виокремити лише таке: «…радянська влада примусово погнала українців до різних шкіл. Та, як з усього видно, „охоплених освітою“ одного-двох поколінь явно замало, щоб подолати вікову інтелектуальну відсталість народу». І це про чи не найталановитіший народ у світі! А абсолютно незаангажований сирієць архідиякон Павло Алеппський писав 1654 року: «…по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх дружин і доньок, уміють читати й знають порядок служб та церковні наспіви; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх вештатися вулицями невігласами» і далі «У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти». А за останніми даними за освіченістю населення Україна передує не лише православній Росії, а й католицькій Франції. Коментарі зайві.
Тепер час підійти до третьої поступки, остаточної і безповоротної: за словами декого з російських політиків, давно слід перенести російську столицю з холодних Петербурга чи Москви до «матері городів руських» — сонячного південного Києва. І вочевидь перший крок до цього кагебіст Путін довірив зробити своєму ставленику патріарху Кірілу.
Якщо все так, то коли це буде? За передбаченням сучасного українського Нострадамуса професора історії Києво-Могилянської академії Миколи Чмихова цієї вікопомної події недовго доведеться чекати: «У 2015 році нібито обривається цикл існування Козацької України. Якщо вірити у фатумну невідворотність ходи історії, то на зміну нам, українцям, невдовзі має прийти якийсь невідомий новий народ і, не питаючи нашого дозволу, змінити назву країни», як пише все той же українофоб пан Паламар.
Що ж, готуймося, українці! Хто вціліє після 23 грудня 2012 року (згадаймо передбачення француза Нострадамуса) — після 2015-го буде жити серед іншого народу (якого? Не важко здогадатися) в іншій країні (Новоросії?).