Erin ko yato, titi to fi de ‘lu oyinbo’

Моя Нігерія у Львові...

Ось я збираю друга до Львова на Форум видавців, тобто складаю докупи всі наявні українські переклади, цікавлюся, як ідуть справи з візою, повідомляю про нього львівських знайомих. Чомусь мені це уявляється симетричною картиною: я пишу листи за чорним ноутбуком білими руками, а він відкриває чорними руками ноутбук, схожий на пащу бегемота-альбіноса, і перевіряє пошту; машина поморгує червоним оком.

У нього звучне повне ім’я-прізвище: Адеремі Раджі-Оєлад, і зараз він уже ходить Львовом. Тобто Львовом нині ходить помітна частина моєї Нігерії.

Моя Нігерія складається із загадкової дитячої книжки з оповіданням про лева та стильними картинками. Складається з можливого мало якою мовою, крім англійської і російської, Амоса Тутуоли з його неймовірним колоніальним акцентом. Складається ще з деяких сучасних поетів, вірші яких знаходились в Інтернеті й перекладались.

Зрештою, з Ремі Раджі так і було. Той знайдений вірш починався словами: «Гіркота учорашніх горіхів кола у моїх братів на вустах…»

Гіркота була правильна і спричинила, серед іншого, появу на моїй полиці трьох книжок, відісланих оказією з однієї з точок перебування автора — зі Стокгольма.

Взагалі, гарно бути перекладачем. Є така зовсім не африканська, а, навпаки, північна казка про жінку, яка виявилася замкненою в хаті страшного велетня. Невідомий голос підказав їй: отут стоїть кошик зі шкурами усіх земних тварин і птахів — одягайся. Лисяча шкура жінці підійшла, і вона втекла з полону в такому образі. Чимось таким і займається художній перекладач: він приміряє шкури. Незвичайні — слизькі, колючі, кудлаті, ні на що не схожі, тимчасово перетворюючись на їхніх господарів. Моя улюблена книжка Ремі — його найперший «Врожай сміху» — якраз дала мені відчути весь кайф того, що, нап’явши оцю іншу, обвішану бісером і брязкальцями шкуру, мені не треба робити надзусиль для перевтілення. Зовні екзотичні пальми, хамелеони, нектарниці населяють дуже схожу землю — таку, яка звикла обдаровувати достойних, та й не лише. А стосунки із землею буквально лежать у фундаменті, на якому стоїть будь-яка поезія.

Я таємний водяний міх,

млеко солоне у соковитих хатках горіхів

Я загадка пальми,

вічнозеленого коріння, соку й осердя

Я пальма, брость м’якоті й вина

в оазі смаку і спраги

Їхнє язичництво перемішане з християнством в іншій, густішій пропорції… Але чи це я маю розповідати, скажімо, своїм знайомим, які в ранній юності майже всі пробували ворожити хоча б на картах, накликати шару перед іспитом або духів Лева Толстого чи там Пікової Дами? Персонажі Амоса Тутуоли, які раз у раз залишають на перехресті жертовний глек із чимось їстівним для духів, цілком би з ними порозумілися.

Якісь вірші раптово отримують в українській реальності жахливо чітке історичне відображення: «Темрява злітає / Там де падає селянин / Ми пожинаємо / Щойно достиглі біди / Збираємо / Слину в землі / Сіль і пісок / Плачемо й пожинаємо / Врожай отрути / Що нею жили Землі прошито / Де вовк / Вівчареві сват…» Двадцять другий рік, тридцять третій? Або вірш, у якому раз у раз повторюється і тлумачиться: «Відаю колір твоєї тиші…», і — чорна пітьма, червона кров, жовта пропасниця, біла порожнеча. І я не питаю, що це за тиша. Слово, яке намагаються підбити пострілом, задушити в горлі, — ми бачили, як це буває. Ми теж знаємо кольори цієї тиші.

Проте я б не мала приводу стільки розповідати про ці вірші, якби в них не було нерозв’язної загадки. З якою сам Ремі як її носій мені не допоможе. Він-бо в передмові до своєї книжки згадує прислів’я йоруба, винесене в заголовок цього допису: «Сміх усюди однаковий — від нашого краю до країв білих людей». У нас би сказали навпаки: сміх — він і в Африці сміх. Сміх з’являється то фоном, то окремою темою, то соло — часто там, де взагалі не до сміху. Але це не звична, говорячи науково, реакція на комізм. Дослідники смішного згадують про це явище зазвичай доволі коротко: щось таке екстатичне, обрядове, чого зараз майже не буває. Може, й англійське laughter тут — не точний відповідник.

Хоча ні, один ключ до чорного сміху в мене таки є. Красива дитяча книжка африканських казок, а серед них така: «Коли сміх проганяє страх». Там цілий народ самим сміхом, без зброї, без узагалі будь-якої агресії зупинив і налякав армію завойовників.

Тож Ремі, цілком звичний до Європи, зараз бродить Львовом із повними кишенями хамелеонів і цих, як їх, горіхів кола, з пилком нетутешніх рослин на плечах куртки. А вночі на новому місці до нього з пляшкою чогось смачного з’явиться Богдан-Ігор Антонич. І Ремі поставить перед ним ноутбук із перекладами, а сам прочитає вголос англійською: «Хамелеон наділив мене даром тисячі шат…»