Передісторія формування парламентаризму

3 октября 2011, 05:46
гос.управленец
0
1129

«Кінець Середньовіччя ознаменувався істотними змінами в соціально-політичній структурі європейських країн. До числа цих змін учені відносять поділ влади на церковну і світську; введення прямого представництва шляхом виборів у парламент представників від н

Парламентський режим, втім,

є ідеалом цивілізованих народів,

хоча в його основу закладено

психологічно хибну ідею, що багато

людей, зібравшись разом, швидше

дійдуть незалежного і мудрого

вирішення, ніж невелика їх кількість.

 

Густав Лебон. Психологія натовпу

 

Парламент і парламентаризм – поняття взаємопов’язані, але зовсім не рівнозначні. Парламентаризм не може існувати без парламенту, адже його підвалиною є саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм є водночас вищою якістю парламенту.

У вітчизняній та зарубіжній конституційній літературі можна зустріти чимало дефініцій парламентаризму. Як правило, в них акцентується увага на тому, що парламентаризм – це система державного керівництва суспільством, для якої характерними є визнання провідної або особливої (істотної) ролі парламенту в здійсненні державно-владних функцій. Але таке визначення не розкриває змістовної характеристики цієї категорії.

Парламентаризм – це визначена в конституції та інших законах і відповідним чином трансформована у практичну площину організація влади в державі і суспільстві, при якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного й установчого характеру в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни. Отже, парламентаризм є вищою якістю функціонування парламенту в сучасних умовах [1].

Парламентаризм не слід пов'язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі властиве кожній сучасній демократичній країні, воно є історично зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку.

Перші прояви парламентаризму можна виділити в VI ст. до н. е. в Афінах, де із складу найбільш заможних груп обирали колегіальний орган - раду чотирьохсот. Представництво встановлювалось від кожної так званої філи (племені), на які ще з часів родового устрою поділялось афінське суспільство. В подальшому установи представницького характеру створювались протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Це ж саме стосується державно-політичної історії Стародавнього Риму. Однак усі ці установи були інститутами рабовласницької держави, а їхні склад та діяльність обмежувались інтересами панівної частини тогочасного суспільства [2].

Парламент виник спочатку в Англії ще в XIII ст., однак його структури і функції остаточно склалися значно пізніше. Він складався з двох палат: палати лордів - спадкоємних представників знаті і палати громад, у яку входили представники лицарства і городян. Ця структура майже не мінялася протягом століть.

У період станової монархії в Англії склалося установа, яка стала невід'ємною і з часом все більш значущою частиною державної організації країни - представницький парламент.

Своїм виникненням він був зобов'язаний як сталим до XIII-XIVст. політичним формам взаємин станів Англії з королівською владою, так і особливостям ситуації в умовах кризи влади другої половини XIII ст. Чимале значення в цьому тривалому процесі зіграли і традиції залучення короною вищої знаті до вирішення державних справ, які походять до станової монархії.

Історичним початком станового представництва були збори васалів короля, які з середини XII ст. стали обов'язковою частиною державного життя.

До XIII ст. в Англії склалася сильна централізована влада, яка спиралася на підтримку лицарства, міст і вільного селянства. Королі прагнули зберегти встановлену рівновагу політичних сил.

Порушення цієї рівноваги сталося в правління Івана Безземельного (1199-1216) - молодшого сина Генріха II. Король вів невдалу війну з Францією, в результаті якої була втрачена велика частина англійських володінь. У країні через величезні військові витрати загострилися соціальні суперечності. Положення посилив конфлікт короля з папою Інокентієм III через призначення архієпископа Кентерберійського. Влітку 1215 спалахнуло повстання, очолили яке великі феодали - барони. У ньому взяли участь ті верстви населення, які раніше підтримували короля: духовенство, лицарі, городяни [3].

Іоанн Безземельний був змушений підписати пред'явлені йому вимоги. Цей документ, що складається з 63 статей, отримав назву Велика хартія вольностей ("хартія" по-латині - "грамота"). Хартія представляла собою своєрідну конституцію (основний закон) феодальної монархії. У перших статтях король обіцяв не брати з васалів ніяких платежів без згоди "загальної ради королівства", до складу якого входили барони. Стаття 39 Хартії проголошувала, що ні одна вільна людина в Англії не може бути заарештована, ув'язнена, позбавлена майна і вигнана з країни інакше як "по законному вироку рівних і за законом країни". Стаття, яка встановила принцип недоторканності особистості, в той час реально могла захистити лише баронів. За статтею 61 барони отримували законне право розпочати військові дії проти короля, якщо він не буде дотримуватися Хартію. Хартія також містила ряд статей, вигідних для розвитку міст і торгівлі.

Проте з прийняттям Хартії смути в Англії не припинилися. Боротьбу баронів з сином Івана Безземельного Генріхом III очолив граф Симон де Монфор. В одній з битв король був полонений. У 1265 р. де Монфор скликав "Раду королівства", на якій окрім баронів та єпископів були запрошені також по два лицаря від кожного графства і по два представники від міст. Це і був перший англійський парламент. Незабаром він придбав більший вплив на державні справи. Англійський парламент не тільки вирішував питання про податки, а й отримав право видавати закони [3].

Після захоплення опозицією значної території і підтримки її Лондоном в червні 1264р., Де Монфором (Монфор-л'Аморі  - французький дворянський рід, молодша гілка Першого будинку графів Ено​​, який грав помітну роль в історії Франції та Англії в XII - XIII столітті.)  був скликаний парламент в м. Лондоні.

У новий скликаний де Монфором парламент - у січні 1256р. - були запрошені не тільки лицарі від графств, а й представники, які підтримали опозицію міст . Це стало народженням нової установи, де були представлені основні стани Англії.

З 1330г. парламент збирався не рідше одного разу на рік (фактично частіше - до чотирьох разів протягом року, коли це вимагала політична ситуація). Засідання, за вирахуванням часу переїздів, свят і інших перерв, тривали в середньому від двох до п'яти тижнів. Оскільки парламент відкривався на запрошення короля, то його учасники збиралися в тому місці, де в даний момент знаходився королівський двір. Як правило, це було Вестмінтское абатство.

У 1343 р. парламент розділився на два зібрання (верхню і нижню, палати): палату лордів, члени якої призначалися королем з числа вищого духовенства і аристократів, і палату общин, де засідали представники лицарства і міст.

Назва нижньої палати походить від слова commons-громади. У 14в. воно позначало особливу соціальну групу, що включала лицарів і городян

Члени нижньої палати - на відміну від лордів - отримували грошове забезпечення: лицарі графств - по чотири шилінги, городяни - по два шилінги за кожен день сесії. На початок XV ст. ці виплати стали традиційними[4].

Духовенство, крім архієпископів, єпископів і абатів найбільших монастирів, запрошувалися в палату лордів, брали участь у роботі парламенту лише на перших порах.

У XIV-XVст. в суспільстві складається уявлення і про статус депутата.

"Він такий високий і могутній за своєю природою, що може створити закон, а те, що саме є закон, не може створити жодного закону"

Важливим елементом становлення системи державного управління в Англії стало розділення функцій королівської адміністрації (прообраз сучасної виконавчої влади) і парламенту[4].

Порядок розгляду питань і повноваження парламенту відпрацьовувалися протягом ХІІІ-ХІV ст. У XIV ст. англійський парламент мав у своєму розпорядженні законодавчу ініціативу, що означало: запропоновані палатою громад і схвалені палатою лордів парламентські закони (статути) затверджувалися королем. У ході тривалих суперечок і конфліктів парламент відвоював свої права в короля. У XIV ст. король Едуард II спробував обійти парламент і видати укази, що мали силу закону, однак парламент наполіг на тому, що ціль королівських указів тільки приведення до виконання діючих законів.

До середини XVст. в Англії існувало два типи вищих правових актів. Король видавав укази (ордонанси). Парламентські акти, прийняті обома палатами і королем, також мали силу закону. Вони називалися статутами.

Палати прагнули впливати на призначення і відставку вищих чиновників королівства.

Судові функції парламенту також були вельми значними.

Боротьба між королем і парламентом продовжувалася кілька століть. За "Біллем про права" (1689) король був позбавлений права припиняти виконання законів без згоди парламенту, а парламент одержав право санкціонувати всі податки, право на петиції, свободу дебатів. З XVIII ст. англійські закони забезпечили незалежність депутатів парламенту від королівської влади, а з XIX ст. Англія стала класичною країною парламентаризму[4].

Під час революцій XVII-XVIII ст. і в ході подальшого суспільного розвитку в XIX ст. парламенти почали формуватись як справжні органи народного представництва. Їхні конкретні форми визначалися національно-історичними й політичними умовами відповідних країн. Однак вже в цей період подекуди простежуються певні зміни ролі парламентів у процесі здійснення державної влади, які в подальшому набули характеру загальної тенденції.

І в наші дні у парламентській практиці Англії зберігаються деякі елементи архаїчних поглядів на природу представництва. Зокрема, депутати палати громад титулуються за назвою тих округів, які вони представляють. Прийнятим є звертання в процесі парламентських дебатів не за прізвищем депутата, а саме за назвою його виборчого округу. Англійський парламент діяв на постійній основі.

Без установлення передісторії парламентаризму, можна констатувати, що виникнення парламенту фактично було природною реакцією проти деспотизму та специфічної тиранії феодального абсолютизму. Крім Англії, де з кінця ХІІІ ст., ця установа мала як становий, так і територіальний характер.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.