ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ: 5 ПИТАНЬ – 5 ВІДПОВІДЕЙ

7 октября 2011, 22:44
історик, юрист
0
655

Сьогодні, напередодні Дня УПА (14 жовтня), в ЗМІ знову активізувалося обговорення питань, пов'язаних з діяльністю ОУН та УПА. Пропонуємо до вашої уваги матеріал, підготований на основі Фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивче

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ: 5 ПИТАНЬ – 5 ВІДПОВІДЕЙ

Сьогодні, напередодні Дня УПА (14 жовтня), в ЗМІ знову активізувалося обговорення питань, пов'язаних з діяльністю ОУН та УПА. Пропонуємо до вашої уваги матеріал, підготований на основі Фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Тобто це результат наукового дослідження професійних істориків, а не політиків, журналістів чи ентузіастів-аматорів. Тільки історичні факти і висновки професіоналів!

1.

ЧИ СПІВПРАЦЮВАЛИ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ З НІМЦЯМИ?

На думку провідників українських націоналістів, німецько-радянський договір від 23 серпня 1939 року мав бути коротко тривалим і між Сталіном та Гітлером мала скоро розпочатися війна. Провідники також побачили слабкість Червоної армії під час рядянсько-фінської війни і тому вирішили наблизитися до Німеччини – майбутнього, як їм здавалося, переможця. Моральної відрази до союзу з Гітлером вони відчувати не могли: «жахи нацизму», про які українці тільки чули, не йшли ні в яке порівняння з «жахами сталінізму», які забрали тисячі і тисячі життів українців.

Голодомор на Східній Україні і кривавий червоний терор на Західній Україні буквально штовхнули українських націоналістів до Німеччини.

Одразу після 22 червня 1941 року ОУН-івці підняли повстання на Галичині, Волині і Буковині. На Поліссі активно діяли загони Бульби-Боровця. Вони діяли без узгодження своїх планів з німецькою адміністрацією і встановили свою владу в 187 з 200 районів західних областей, а також в 26 районах Правобережної України. Було створено українські обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі, Луцьку – повним ходом йшла розбудова незалежної України.

Німецькі польові командири прихильно ставилися до новоявленого союзника в боротьбі з Червоною армією. Однак, німецька верхівка ставилася до націоналістів вороже. Якщо простому німецькому солдатові треба було просто успішно перемагати супротивника, то німецькі чиновники прагнули розбудовувати на українських землях окупаційні адміністративні структури, тоді як

націоналісти прагнули створення власної незалежної держави. Тому багато українських націоналістів зазнали переслідувань або загинули від рук гітлерівців.

2.

ЗА ЩО ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)?

Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України національної держави

. Цю мету вони почали реалізувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкуватися, перед доконаним фактом.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) проголосила Акт відновлення Української держави.

Сформований Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напередодні війни.



З липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що здійснена у Львові акція є державним злочином.

Однак С. Бандера відмовлявся відкликати Акт 30 червня і наполягав на тому, що ОУН є рівноправною стороною на «переговорах», які проводили з ним німецькі функціонери.

«Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії», – заявив він 21 липня. Від проголошення Акту 30 червня 1941 р. ОУН(Б) обрала тактику доконаних фактів. У свій час така тактика допомогла Ю. Пілсудському відновити Польську державу в кордонах, які включали українські, білоруські і литовські етнічні землі. Але з нацистами тактика доконаних фактів не спрацювала.

20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат «Україна». Спроба ОУН(Б) і ОУН(М) організувати місцеве самоуправління на окупованій території, у тому числі за межами Західної України, викликала різко негативну реакцію з боку структур утворюваного рейхкомісаріату. 15 вересня поліція безпеки і СД рейхскомісаріату «Україна» рапортувала в Берлін: «

Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому

«. Цього ж дня всі поліцейські органи рейху провели перші масові арешти членів ОУН(Б) на окупованій території України та в інших країнах. Провідники ОУН опинилися спочатку в тюрмі, а потім у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію такого змісту: «незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті «Україна», мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».

3.

ЧИ ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) ПРОТИ ГІТЛЕРІВЦІВ?

Стратегічну лінію, проголошену на 1-ій конференції ОУН(Б) (бандерівського крила ОУН) і розроблену у рішеннях ІІ-ої конференції у квітні 1942 p. , можна назвати вичікувальною.

Німеччина визнавалася окупантом

, однак збройна боротьба з нею не допускалася як передчасна. Увага місцевих організацій ОУН, у тому числі у східних областях України, спрямовувалася в бік організаційного зміцнення і поширення впливу на населення.

Опинившись перед необхідністю боротьби на два фронти, керівництво ОУН(Б) почало узгоджувати свої дії з ходом Другої світової війни. До кінця 1942 р. воно не сумнівалося у поразці СРСР. II конференція висунула вимогу готуватися до збройної боротьби «в слушний час», колИ СРСР буде розбитий, а Німеччина виснажиться.

У відповідності з рішеннями II конференції осередки ОУН(Б) розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як в Галичині, так і на Волині та в Поліссі, де вже існували збройні підрозділи «Поліської січі» Т. Боровця-Бульби. Проти німецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 р. виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу дій німецької сторони – проти здавання населенням продовольчого «контингенту», виїзду населення в Німеччину на роботи.

4. ЧИ ВОЮВАЛА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА) З НІМЦЯМИ?

УПА була створена 14 жовтня 1942-го року, хоча проти німецька активність розпочалася раніше. 17-21 лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася III конференція ОУН(Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції (як і всі наступні події) вказують на те, що ОУН(Б) остаточно визначилася з необхідністю збройного виступу.

На III конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що

збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер самооборони народу.

Незважаючи на невизначеність стратегічної лінії, боротьба з окупантами стала фактом.

Провід ОУН(Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу переважно силою загони Т. Боровця-Бульби і ОУН(М).

Не маючи важкої зброї, повстанці не могли провадити відкриті бої і застосовували переважно партизанську тактику. Чисельність УПА досягла максимуму в 1944 р. (до 30 тис. бійців). І раніше, і пізніше вона була істотно меншою.

Однак сила УПА коренилася не в чисельності. Вона спиралася на народну підтримку і на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН(Б).

У травні 1943 р. до керівництва головним проводом ОУН(Б) прийшов Роман Шухевич. Він підготував в серпні 1943 р. III надзвичайний великий збір ОУН(Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло «боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви». Була відкинута пропозиція М. Степаняка зосередитися на боротьбі з німецькими окупантами, оскільки це послаблювало «можливості організованої революційної боротьби у новій дійсності», тобто після приходу в край радянських військ. Головним ворогом націоналістів був визнаний Радянський Союз.

Починаючи з весни 1943 p. , загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України

. В рейхскомісаріаті «Україна» виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризувалися як «заражені бандами райони».

Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, нагромадження сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі.

Тому поза увагою українських повстанців, як правило, залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943 р. командир партизанського з'єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: «Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення і коли німці нападають на них».

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях.

Причина «захисту» німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення: німецькі карателі здійснювали «відплатні акції": спалювали села і нищили їх мешканців

.

Проти німецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 р. до середини 1944 р. , обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де знаходилася матеріальна база українського визвольного руху.

5. ЯК І ЧОМУ ВОЮВАЛА УПА ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ?

Вторгнення СРСР в Польщу здійснювалося під виглядом «визвольного походу», покликаного врятувати життя і майно єдинокровних народів – українців і білорусів. Це зобов'язувало Кремль зробити вагомі поступки народам, звільнювання від національно-культурного і релігійного гноблення Польської держави. Разом з тим всі національні організації цих народів були негайно знищені, а їхні лідери – репресовані. Під час довоєнної радянізації Західної України лише ОУН вдалося зберегти внаслідок свого нелегального статусу мережу місцевих осередків.

27 серпня 1939 р. Провід українських націоналістів (ПУН) скликав у Римі II великий збір ОУН, на якому головою організації обрали А. Мельника. Однак більшість крайовиків не визнала його лідерства. В лютому 1940 р. діячі крайової екзекутиви ОУН сформували у Кракові власний «революційний провід» і визнали своїм лідером С. Бандеру. З цього часу крайова організація націоналістів почала готувати на Волині і в Галичині антирадянське повстання. Ейфорія «золотого вересня» тривала недовго, і націоналісти розраховували, що масштабні репресії влади підготують ґрунт для антирадянського повстання. Насправді, однак, передумови до повстання не визріли. Репресії справді були масштабними, але не змобілізували народ на опір. Навпаки, винищення всіх національних організацій призвело до атомізації затероризованого населення.

Хоч цифра в 300 тис. репресованих "совєтами"за два десятки місяців істотно поступається попереднім завищеним оцінкам, її достатньо, щоб уявити собі гостроту політичного напруження в західних областях УРСР. Націоналісти не спромоглися підняти повстання, але перебували в стані війни з радянським режимом.





Тому після нападу Німеччини на СРСР ОУН активно виступила на боці вермахту, розгортаючи передусім диверсійної-підривні і розвідувальні дії в тилу Червоної армії.

Факти стверджують, що вороже ставлення ОУН і УПА до Радянського Союзу (точніше – до сталінського Радянського Союзу) заважало їм брати активну участь у боротьбі з німецькими окупантами.

Якби не існувало радянського чинника у війні, українські націоналісти воювали б з гітлерівською Німеччиною активніше. Жахлива окупаційна політика гітлерівців давала всі підстави для активної боротьби. Але націоналісти пам'ятали, що після Гітлера матимуть справу зі Сталіном.

Коли УПА виникла, то радянські партизани почали запитувати своїх керівників в ЦК КП(б)У і УШПР, як до неї поставитися. 23 березня 1943 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов надіслав на ім'я С. Ковпака і С. Руднєва лист, в якому виклав офіційну точку зору. Керуючись головним для нього завданням, він радив не чіпати націоналістів: хай воюють з німцями, воювати доведеться, тому що німці не потерплять чужих збройних формувань у власному тилу.

На початку 1945 р. НКВС УРСР провів в сільській місцевості західних областей облік населення віком від 15 років. Відповідною інструкцією рекомендувалося «точно встановити, де знаходиться той чи інший громадянин чи громадянка. Родичів тих осіб, точне місце знаходження яких не буде встановлене, попередити під розписку: якщо ці особи не з'являються до органів радянської влади, вони вважатимуться учасниками банд і до їх родичів будуть ужиті репресії, включно до арешту й виселення». Ця акція виявилася ефективною. До 21 лютого 1945 р. в Тернопільській області було зареєстровано 486 тис. родин. Виявилося, що 1267 громадян перебувало на нелегальному становищі. 872 родини, з яких походили нелегали, були виселені у віддалені регіони СРСР.

Радикальна активізація боротьби радянських органів з повстанським рухом відбулася восени 1944 р. 9 жовтня ц. р. нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія і нарком державної безпеки СРСР В. Меркулов підписали спільний наказ «Про заходи боротьби з оунівським підпіллям та ліквідацію збройних банд ОУН в західних областях УРСР».

Ліквідація підпілля доручалася військам НКВС.

Головна увага зверталася на виявлення ліній зв'язку, конспіративних квартир і явочних пунктів, впровадження до районних, обласних і центрального проводів ОУН агентури, виявлення складів зброї, продовольства і друкарської техніки.

Рекомендувалося посилити репресивні заходи щодо родин активних учасників підпілля-заарештованих, забитих або перебуваючи на нелегальному становищі.





За даними НКВС УРСР, в 1944-1945 pp. було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій в західних областях, вбито 103 313, захоплено в полон 110 785, заарештовано 14 329 повстанців, з повинною з'явилося 50 058 осіб. У віддалені регіони СРСР було вислано в 1944 р. 4 744 родини (13 320 осіб), а в 1945 р. – 7 393 родини (17 497 осіб), пов'язаних з підпіллям.

Колосальні втрати, заподіяні репресивними органами радянської держави учасникам повстанського руху, наочно ілюструють його масштаби. Не маючи будь-якої підтримки іззовні, повстанці трималися мужньо. Це засвідчує співвідношення між кількістю репресованих і тими, хто з'явився з повинною після оголошення амністії.

Життя показало, що велетенська наддержава не могла придушити підпільно-партизанську активність у західних областях УРСР впродовж десятка років – майже до середини 1950-х.

Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і влади був пов'язаний з виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 р. Прагнучи забезпечити високу явку, органи радянської влади в добровільно-примусовому порядку залучили до пропагандистської кампанії західноукраїнську інтелігенцію. З свого боку, УПА широко розповсюджувала серед населення заклики до бойкоту виборів. Повстанці писали в листівках: «Сталінські вибори – це глум над демократією. Геть такі вибори! Ні один не підемо до виборів! Хай живуть справлені вільні вибори в Українській самостійній державі!».

За цих умов Москва розгорнула в західних областях України безпрецедентну за масштабами і залученими силами акцію, що одержала назву «великої блокади». На території західних областей у січні – квітні 1946 р. було розміщено понад 3 500 гарнізонів регулярних військ, не рахуючи завжди присутні війська НКВС, а також 3593 гарнізони, сформовані з винищувальних батальйонів. Цими силами владі вдалося заблокувати всі села і перекрити доступ до них повстанців. Останні пережили надзвичайно важку зиму, ведучи виснажливі бої з переслідувачами.

Однак «велика блокада» не зламала їх. Виконуючи наказ командування УПА, командири територіальних частин повстанської армії і місцеві проводи ОУН перейшли до дій дрібними групами із засідок. Внаслідок цього великі військові операції проти УПА втратили сенс. За 1946 р. було зареєстровано 1619 повстанських акцій – диверсій на транспорті і в промисловості, нападів на адміністративні установи, на військовослужбовців, партійних працівників і активістів тощо.

Радянська пропаганда навіть у перші повоєнні роки за інерцією називала повстанців українсько-німецькими націоналістами. Пропагандисти не могли знайти раціонального пояснення поведінці людей, які під час «великої блокади» були ізольовані від сіл і сиділи у неопалюваних схронах без руху, тому що сніг видавав сліди спостерігачам з літаків, що баражували над зимовим лісом. Чим керувалися вони, коли не здавалися владі?

Є таке свідчення дружини Р. Шухевича: «У сорок п'ятому перед арештом я бачилась з Романом. То було під цвинтарем Личаківським у Львові. І кажу: «Слухай, то ви нічого не маєте. Ви без машин, без нічого, та вони вас всіх вистріляють, вилапають». Він каже: «Ти знаєш, як я тебе люблю. Але Україну – більше як тебе».

Друга хвиля тотального наступу на сили визвольного руху розпочалася у зв'язку з виборами до Верховної Ради УРСР на початку 1947 р. Всі сільські виборчі дільниці знову були прикриті військами. На підставі агентурних розробок здійснювалися спецоперації силами МВС по керівних повстанських центрах і кадрах. Перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, якому Сталін Доручив остаточну ліквідацію підпілля, одержав доповідну записку від ком партійних функціонерів західних областей, в якій зазначалося, що дії українських повстанців «носять зухвалий характер і спрямовані, головним чином, проти громадсько-політичних заходів і нашого активу».

У січні-березні 1947 р. боївки ОУН і підрозділи УПА здійснили, за даними радянських джерел, 272 акції. 5 квітня 1947 ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про посилення боротьби із залишками банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». Постанова зобов'язувала органи державної безпеки забезпечити в найближчі півтора-два місяці ліквідацію вцілілих бандитських груп і керівних центрів ОУН знизу доверху». Однак під час чергової зустрічі з Сталіним на початку червня Каганович не спромігся відрапортувати про виконання цієї постанови. За квітень – червень 1947 р. сили збройного підпілля здійснили 195 акцій. За своїм характером бої й сутички вже мали переважно оборонний характер.

17 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У прийняв ще одну постанову – «Про хід боротьби із залишками банд і підпілля українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». Кількість військово-чекістських операцій різко зросла. У віддалені регіони СРСР було вивезено в 1947 р. 26 332 родини (понад 77 тис. осіб) «бандпособників», тобто утричі більше, ніж за попередні роки.

Під жорстоким силовим тиском лави повстанців поріділи. Внаслідок військово-чекістських операцій і агентурно-оперативних дій МДБ і МВС, постійних депортацій у віддалені регіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення і колективізації сільського господарства зникала масова база, на яку завжди спирався визвольний рух. УПА як збройна формація вичерпала свої можливості. У зв'язку з цим і на підставі рішення УГВР головний командир УПА Р. Шухевич 3 вересня 1949 р. видав наказ, згідно з яким всі повстанські відділи і штаби припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН(Б).

У 1948-1949 pp. органи МДБ і МВС з метою нищення і компрометації підпільників різко розширили ареал і активність так званих спеціальних, або агентурно-бойових груп.

Діючи під виглядом повстанців і підпільників, спецгрупи виявляли і знищували справжніх учасників визвольного руху або тих, хто їм співчував. З метою ізоляції учасників визвольного руху від місцевого населення спецгрупи грабували і розстрілювали людей, палили садиби, знищували худобу, ґвалтували жінок.

5 березня 1950 р. неподалік від Львова, у с Білогорща голова генерального секретаріату УГВР, голова проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА Роман Шухевич загинув, оточений оперативниками. Його смерть істотно підірвала потенціал націоналістичного підпілля.

Завдяки проникненню в підпільну мережу органам радянської влади вдалося ліквідувати в 1951-1952 pp. найбільш досвідчених і авторитетних керівників повстанського руху – Р. Кравчука, І. Литвинчука, П. Федуна (Петра Полтаву). 23 травня 1954 р. був схоплений останній голова генерального секретаріату УГВР, голова проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА Василь Кук (Коваль, Леміш). Після 1954 р. спостерігалися тільки одиничні акції вже зовсім пригаслого повстанського руху. Останньою його жертвою з радянського боку став оперуповноважений УКДБ в Тернопільській області 22-річний лейтенант В. Стороженко, застрелений з дробовика нелегалом ОУН П. Пасічним 12 жовтня 1959 р. у лісі біля села Тростянець Бережанського району.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.