Хочу жити!

14 октября 2011, 18:48
Студентка Інституту журналістики
0
662

Рецензія на однойменну книгу Данила Васильовича Чайковського.

Серед трагічних і понині маловідомих сторінок історії особливе місце займає доля в’язнів гітлерівських концтаборів.  В Німеччині була створена безпрецедентна за своїм цинізмом технологія масового знищення, примусово-виснажливої праці, фізичного і морально-психологічного придушення людей. Нацистські табори за жорстокістю не мають світових аналогів: в таборах Третього рейху загинуло більш ніж 3,3 мільйони чоловік. Драматичною складовою політичних репресій і воєн є концтабори і полони. Останнє - мільйони доль. Це безмірність людських страждань, горя і мук. Це, нарешті, невід'ємна складова людського існування та одна з реальних ознак самознищення людини. Історія замовчує багато фактів, що мають відношення до долі в’язнів у нацистській Німеччині. До осмислення цієї світової трагедії слід підходити особливо серйозно саме сьогодні. І не тільки тому, що без історичного минулого не було б і сьогодення. А й через те, що дотепер маємо випадки безцеремонного і некомпетентного втручання в історію, коли береться під сумнів українська героїчна самосвідомість, тісне єднання і трагедія тих часів. Наразі існує критично мало літератури, яка б остаточно відкрила очі не лише українцям, а й усій світовій громадськості, наскільки насправді були жахливі ті знущання, приниження та смерті у німецьких концтаборах. Однією з небагатьох таких книг є в’язничні переживання Данила Васильовича Чайковського.

Данило Чайковський народився 17 березня 1909 року у селі Мишків, на Галичині. Юнаком був активним членом Пласту, а з 1929 року – членом ОУН.  Він сам на власній шкурі відчув палючі язики пломеню німецьких концтаборів і польських тюрем. В 1946 році у Мюнхені вперше були опубліковані  тюремні спогади Данила Васильовича Чайковського. Книга має не лише історичну цінність, «Хочу жити!» є художнім романом, і саме ця його характеристика допомагає читачеві максимально приблизитись до трагедії того часу.

 «Є тільки одна дорога, що веде до волі; її дороговказами є: пильність, чесність, послух, чистота, тверезість, працьовитість, любов до Батьківщини», - такі слова були написані чи не на кожній будівлі в таборах, чи не на кожному бараку. Один з героїв «Хочу жити!» крізь зуби кидає: «Глум, цинізм чи неувага? За ту саму любов до батьківщини забирають в людини волю і заразом голосять, що любов до батьківщини є дорогою до волі. Чисто гітлерівський, безприкладний парадокс!» . Дійсно, по тюрмах і таборах ховали лише найвідданіших борців за свободу, найпалкіших патріотів і найвдячніших синів рідної землі. Багато хто силкувався врятуватись, бігти. Деяким навіть вдавалося, а декотрі навіть і не намагалися. «Могло втекти десять, а решта, себто до півтори сотні – пішло б під мур. Німці були б їх розстріляли»,- пише Данило Васильович. Та навіть за таких умов в’язні не зневірювалися, боролися.

«У Василевій голові зашуміло від думок. Раптом йому забажалося мати коло себе найстаршого брата – Василь такий схожий з лиця на нього! – і шепнути йому до вуха свою гордість: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!»

Особливо проймають описи в’язнів.  Холодна баланда з буряків, шматок хліба.. І худі, змучені обличчя, чорні від голоду.

«За плечима Гната пролунали крики і він оглянувся. Під кухню привезли брукву, а голодні люди кидалися на неї мов гайвороння. Цілий гурт доглядачів і СС-манів бив їх оскаженіло і під ногами в них лежали трупи як помервлене картоплиння. Цілий день мріяв він про вечірній хліб, забуваючи про побої, рани й втому. Він уявляв собі, як залізе десь у куток і там годинами пережовуватиме його в устах, щоб продовжити насолоду їжі. Він буде ламати хліб обережно, щоб не вронити ані крихіточки на землю, підставляючи руку, а тепер вкрали йому той хліб… В’язні були втомлені працею, голодом, тому їхні скоки були незугарні, як у пільних коників, що їм підірвано ніжки. Регіт вартових мішався з лайкою, людським потом і глухими ударами дрючка»

Людська гідність не коштувала ані гроша. Людей принижували, обтирали об їх змучені обличчя речі в пилюці, кидали на підлогу їжу, раввінів змушували носити білизну з «жидівського талесу», ґвалтували мертвих дівчат у газових камерах.. « Найбільше мене принижує, Майку, - жалівся другові Гнат. – Те, що я мушу скидати шапчину перед кожним з оцих чванькуватих «над людей». Я досі не можу перемогти цього почування сорому, коли рука вже відрухово тягнеться до голови.» А коли ж не знімеш шапки – заплатиш своїм здоров’ям.

Злорадна втіха - людських імен не існувало. Лише принизливі номери і позначки: чорні, рожеві, зелені, червоні трикутники, що одразу сортували людей, визначали їхню долю.

Система рушила судьби людей, ламала їх самих, перетворюючи на лушпайки. Концтабори вражали своєю жорстокістю, принциповістю, дихаючою смертю ідейністю. Тисячі, тисячі людей…І тисячі стовпчиків-кілочків на кладовищах. Мільйони, ціною життя яких розбудовувалась держава-агресор, мільйони, яких пожирала ненаситна система, мільйони… Залишившись в живих, українці до кінця свого життя не могли оговтатися після пережитого. І до останнього хотіли жити, хотіли вижити!

Та змінити плин історії і приховати тогочасні події не під силу навіть тодішній владі. Тому й дізнаємося з вуст людей - очевидців тогочасного лиха, страшні подробиці з життя нещасних бранців смерті - в’язнів.

Прочитати цю книгу обов’язково не лише кожному українцю, а й представнику будь-якої нації. Це- наша правда, наша історія. Знати і пам’ятати про неї – невелика спокута перед нашими близькими, які загинули, пропали безвісти, померли у таборах в тій найстрашнішій із трагедій в історії людства.

 

Мишкіна Олександра, Інститут журналістики Київського національного універститету ім. Тараса Шевченка, 1 курс, 2 група

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: книга,Історія України
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.