Спогад про занепад субкультури

19 октября 2011, 14:57
вільний журналіст
0
481

Незаздрісна доля скінхедів

Я ніколи не цурався природньої любові до рідного. Терміном “рідне”, окреслюю не лише родину, а й витворені предками традиції, культуру й узгоджене з Божими Заповідями світосприйняття народу, серед якого був покликаним до земного буття. Перезвін струн бандури, тьохкіт соловейка, журливо-філософські думи, запах соснової живиці, героїчно-повчальні перекази для мене не є пустопорожнім дзвоном, а патріярхальний устрій життя, себто взаємоповага та щирі, доброзичливі взаємостосунки між співплемінниками, видаються мені найідеальнішою і найдосконалішою формою людського співіснування.

Долучаючись в 1990-му році до організованого національно-визвольного руху, я від самих початків був прикро вражений обмеженістю та ганебною закоханістю в посередність не лише значної кількості рядового членства новопосталих партій, спілок, громадських об'єднань та організацій, а й багатьох чільників та активістів. Цей ненормальний стан речей звичайно мав логічне пояснення. Давався взнаки кількасотлітній терор супроти еліти нації. Діяльність більшості прагнучих “демократизації” середовищ, зводилась в кращому разі до мітингової підтримки демо-ліберальної (щоправда не позбавленої проукраїнського вектору) фракції “Народна Рада” у Верховній Раді УССР. Як не прикро це визнавати, але неприродній (а отже і від самих початків приречений) симбіоз частини колишніх дисидентів-політв'язнів та керівництва письменницької братії, будь-який посталий не з їхньої ініціативи прояв активності трактував “екстремізмом та провокацією”. Гучні слова з регіональної парламентської трибуни окупаційного режиму цінувалися більше ніж конкретні дії. “До добра — кілометри, а до зла — кілька метрів”. Такою була тогочасна реальність. Особисто мені, змаг за постання національної держави видавався широким і всеохопним фронтом, де б “радикали” й “поступовці” лише гармонійно доповнювали б один одного. Саме цим баченням я й керувався в своїй громадсько-політичній діяльності на національній ниві.

Якщо не зраджує мені пам'ять, восени 1995 року, мені запропонували очолити Київський осередок Соціал-Національної Партії України (СНПУ). Станом справ на той час, я вже мав практичний досвід громадсько-політичної діяльності, й був особисто знайомим з більшістю чільників національно-патріотичних партій та організацій. Спільними зусиллями осілих в силових структурах (МВС та СБУ) ворогів української державності й не самодостатніх, проте вкрай самозакоханих діячів “проукраїнських партій”, моє ім'я почало асоціюватись з непримиренністю, ксенофобією й скрайнім націоналізмом. Саме ця обставина спричинилась до багатьох вельми цікавих знайомств.

В жовтні того ж 1995-го року, після силового припинення діяльності в Києві українофобського осередку “Диких лебедей славянскава єдинства”, мій товариш, з яким я щонеділі бачився на літургії в церкві, повідомив про бажання налагодити зі мною контакти представниками молодечого неформального руху “скінхедів”. Я не відхилив пропозиію. Двома днями пізніше, в приміщенні церкви Миколи Доброго, яка розташована на Подолі й належить УГКЦ, я зустрівся з квінтетом парубків незвичної для тогочасного обивателя зовнішності. Цілковито голені черепи, короткі куртки (“бомбери”), вправлені у високі черевики кінцівки джинсів та своєрідний сленг звичайно вражали, проте водночас і приваблювали. Спілкування переконало мене в тім, що зовнішній вигляд для них є не самометою, а радше формою протесту, і навіть виклику зматеріалізованому комуністичним вченням плебсу. На перших порах мене дивувала і навіть дещо насторожувала швидка згода написати заяви про вступ до лав СНПУ, проте з часом хлопці пояснили мені, що долучення до діяльності політичної партії було для них лише одним з шляхів реалізації сповідуваних поглядів та переконань. Як і я, вони були здатними самотужки інтерпретувати дійсність, прагнули бачити результати власної діяльності, бути активними творцями майбутнього, учасниками суспільних пертурбацій й гидували ганебною роллю пасивних спостерігачів. Буду відвертим: я неабияк втішався (і ця обставина додавала мені сил та енергії), що маю під орудою на перших порах півтора десятка (з часом кількість членів СНПУ почала зростати) “скінів”, які не обтяжуючи мене зайвими розпитуваннями могли швидко вирішити “деякі специфічні питання”. В період свавілля кримінальних угрупувань, ця обставина виявилась вкрай доречною. Відчутний брак знань теорії націоналізму був ліквідований літературою бібліотеки, яка залишилася у моєму розпордженні після фактичного припинення діяльності “радикального” відламу Спілки Української Молоді. На жаль, тогочасне керівництво СНПУ (в першу чергу колишній львівський лікар Ярослав Андрушків) з незрозумілих і донині для мене причин, факт вступу до партії представників неформального молодіжного руху в Києві й нагоду належним чином використати їхню прихильність в інших регіонах України сприйняв без належного розуміння. Більше того, підігруючи небезпідставній, проте печерній галицькій русофобії, Андрушків всіляко поширював примітивні антиросійські ідеї та настрої серед рядового членства. Пригадую, як влітку 1997 року, я розповідав йому в офісі партії про засилля в Києві, Харкові, Криму, Дніпропетровську й інших містах нелегалів з країн Далекого Сходу, Африки, Кавказу та Середньої Азії. Моє апелювання до здорового глузду було безрезультатним. Факт “очищення теренів Східної та Центральної України від етнічних українців та паралельне заселення їх іншорасовим елементом” видавався йому абсурдним витвором моєї уяви:

  • Дались тобі ті горбоносі мусульмани й азіяти. У нас у Львові близько 70-ти тисяч москалів. Вони і є проблемою, а ти мізки якимись неграми й азербайжанцями забиваєш.

Дещо згодом я довідався, що на одному з засідань Комітету Уповноважених (керівного органу СНПУ), дійшло до обговорення моєї позиції й доцільність подальшого очолювання київського осередку. Невдоволення в кількох львівських йолопів викликала звістка про мої зустрічі з представниками російських правих кіл. Ця (ще раз наголошую, що) тупа, примітивна, печерна і геть нічим не поєднана з націоналізмом русофобія, в багатьох остудила запал і відштовхнула від партії прихильно налаштованих скінхедів Сумщини та Харкова.

Досить-таки помітний злет СНПУ в другій половині 90-их років вже минулого століття, нівелювався аналогічним за швидкістю занепадом. Мені неодноразово доводилось кліпати від здивування перед журналістами очима, які прохали прокоментувати мене прийняті Комітетом Уповноважених рішення й постанови. Комічність і водночас незручність мого становища полягала в тім, що ані мене, ані інших керівників не львівських осередків СНПУ про ті рішення та постанови ніхто не інформував. Не кращим чином повело себе керівництво СНПУ й формуючи виборчий блок “Менше Слів” на виборах до Верховної Ради 1998-го року. До нібито “прохідної” першої п'ятірки були включені особи, які жодного відношення до націоналізму й СНПУ не мали.

Надмірні самозакоханість й самовпевненність членів Комітету Уповноважених та найближчого оточення, помітна недовіра один-одному, ігнорація порад голів регіональних осередків, спричинили логічний занепад СНПУ. Я не міг і не знав, як пояснити членству окремі вчинки і дії керівництва партії. Пригадую як одного разу, Андрушків шокував мене проханням не інформувати члена Комітету Уповноважених Нестора Пронюка про мою зустріч з колишнім редактором газети “Русский порядок” Олексієм Кочетковим. Окремі гасла і вчинки, та й то не відразу, знаходили певне розуміння з боку Керівника Партійної Канцелярії Олега Тягнибока та Уповноваженого з Молодіжних Питань (здається, саме так називалась його посада) й водночас голови ОУМ “Спадщина” Андрія Парубія, проте далі слів справи жодного разу не заходили.

Дещо згодом, кілька бульварних москвомовних (підконтрольних здебільше єврейським колам) газеток, нібито розповідаючи генезу українського скінруху, прибрехали, що відхід скінхедів від СНПУ розпочався відразу після мого арешту в липні 1998-го року. Загал намагалися переконати в тім, що галичанин Тягнибок не знайшов спільної мови з російськомовними киянами. Стверджую, що ця побрехенька є астрономічно далекою від дійсності. Вище я вже викладав причини непорозумінь між мною та Комітетом Уповноважених, і я ніколи їх не приховував від решти.

Єдиним представником СНПУ у Верховній Раді внаслідок виборів 1998-го року виявився Олег Тягнибок. Перша зустріч, яку я зорганізував йому з членством київського осередку, більшість просто розчарувала. Олег не обтяжував себе поясненням “підстав і причин нашої боротьби”, проте мало не виспівував рулади про переглянутий американський фільм, в якому кілька юнаків спромоглися перешкодити мексиканській мафії. Двома днями пізніше, Тягнибок зажадав, аби я передав йому всю партійну документацію, й повідомив, що рішенням Комітету Уповноважених, його призначено головою Київського осередку. Наступного дня активіст СНПУ Дмитро Волков (той самий, що в 2001-му очолив невеличку аттаку на синагогу Бродського) подав заяву про вихід з лав партії. З часом, його прикладом, іноді навіть без відповідних формальностей, скористалися й інші.

Активізація націоналістичного середовища в Києві та долучення до СНПУ “непосидючої молоді” не могли не привертнути уваги “церберів системи” (себто силових спецслужб постокупаційної адміністрації). Прагнучи і далі паразитувати на тілі окраденого і зневаженого українського народу, засвідчити власні вагомість й необхідність, а також зберегти успадкований з часів комуністичного тоталітаризму статус “всеконтролюючих органів”, запопадливо виконуючи вказівки режиму, силовики з СБУ та МВС поспішали оголосити “деструктивним елементом” всих, хто не боявся протистояти політиці винародовлення українців. Станом справ на кінець 1997-го початок 1998-го років, супроти мене було порушено замовну кримінальну справу, а згодом, без жодних на то підстав, оголошено в розшук. Керівництво СНПУ, замість того, аби стати на мій захист, зайняло ганебну позицію невтручання.

Після мого арешту в липні 1998-го року, більшість долучених мною до СНПУ скінхедів дійсно почали відходити від партії. Проте причина крилалась не в україномовності Тягнибока. “Голеноголові” чудово розуміли неприродність існування в Україні силою нав'язаної в період окупації російської мови, і тому без жодних проблем і комплексів поступово переходили в побуті на україномовне спілкування. Причина крилась в іншому. Причетність до партії змушувала до відкритої діяльності, а вона, в умовах тотального слідкування, суттєво обмежувала можливості й була малорезультативною.

Упродовж кількох років, біля Тягнибока продовжували гуртуватись не втаємничені в справи Комітету Уповноважених парубки і дівчата. Між собою ми нарекли їх “другою хвилею”, оскільки вони не належали до числа засновників скінруху, але долучилися до нього, а через нього і до партії, дещо пізніше. Саме на їхні плечі поклали ремонт партійного офісу на Софіївській площі та здійснення ряду заходів. Взяття партією на озброєння гасел захисту України від чужинського напливу належить Дмитру Савченку (згодом засудженому до 14-ти років ув'язнення за причетність до підриву вибухівки на Троєщинському базарі в 2004-му році). Складена і зформатована ним листівка дійсно-таки змусила багатьох уважніше поставитися до проблеми чужинського засилля, як однієї з форм знищення української ідентичності.

Після звільнення з ув'язнення в 2003-му році, я досить швидко відновив контакти з скінхедами. Становище, в якому на той час перебував рух, не радувало. Відсутність єдиного ідеологічного центру сприяло роздробленню й виникненню різноманітних тлумачень окремих подій та явищ. Відчувалося, що значний відсоток “молодняка” долучився до руху не стільки з переконань, скільки прагнучи виділитись з-поміж задавленого незаздрісним побутом натовпу. Розуміння реального призначення скінруху для них було чужим і незрозумілим. Значний відсоток скінгуртів перебували між собою в стані конфлікту, проте варто віддати належне їхній тогочасній активності. Факт силового припинення проявів побутової зневаги до українців й українського світосприйняття дуже часто формував в уяві чужинців образ українців як “нетолерантних автохтонів”. Ця обставина нерідко ставала відмовою для спроб осісти в Україні. До січня 2004-го року мені вдалось змусити чільників кількох скінугрупувань припинити нікому не потрібну ворожнечу, знайти між собою спільну мову й активізувати діяльність.

Пік силових аттак на чужинців припадає на 2006-2007 роки. Нерідко (і ця обставина не радує) жертвами нападів були іноземні туристи, проте переважна більшість покараних були базарними гендлярами, перелюбниками, які вбачали в українках об'єкт задоволення збочених сексуальних забаганок, та кримінальний елемент. Охоче долучались скіни до політичних заходів. В травні 2006-го року з моєї ініціативи близько трьох сотень не причетних до жодної з політичних партій, проте патріотично налаштованих юнаків і дівчат, ядро яких становили саме скінхеди, унеможливили ходу духовно здеградованих й морально розкладених прихильників легалізації канабісу. Починаючи від 2008-го року ініціативу з протидії цим намірам перехопило ВО “Свобода”. Щиро зичу їм у цій справі тріумфальної перемоги. 4-го листопада того ж 2006-го року, силами патріотів (і знову ж таки, ядро учасників протидії становили саме скінхеди) в Києві унеможливили проплачений з Москви “Імперський Марш”, ініціатори якого відверто виголошували антиукраїнські гасла. Замість доречної допомоги патріотично налаштованій молоді, лобуряки спецпідрозділу “Беркут” вдалися до жорстокого придушення ініціативи. Запланований прихильниками відновлення Російської Імперії захід зірвали, проте в часі протестної акції затримали, а згодом брехливо звинуватили перед адміністративним судом в скоєнні хуліганських дій, близько сорока патріотів. Не кращим чином повели себе представники “академічного націоналізму”. Замість захисту оббріханих протестантів жоден з них не поспішив подати голосу на захист незгідних з політикою злочинного потакання і принизливого запобігання. Більше того: офіціоз ОУН(м) “Українське слово” (газета зі славними традиціями, проте з дискредитуючою націоналізм редакційною колегією), дозволила на своїх сторінках лайливі публікації в адресу небайдужих до долі Батьківщини представників неформальної субкультури.

Активізація позбавленого єдиного керівного центру середовища й мої спроби налагодити підтримку діючим в Україні політичним партіям які позиціонували себе націоналістичними, врешті-решт викликали шаленну протидію з боку режиму. При Кабінеті Міністрів України, коштами платників податків, створили Міжвідомчу робочу групу з питань протидії ксенофобії, міжетнічної та расової нетерпимості, а у 2009 році прийнято План заходів із протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві. Проте, посилаючись на “занепокоєння міжнародних та українських урядових і громадських організацій з приводу високого рівня ксенофобії та нападів на грунті расової ненависті”, майже ніхто не поспішав до дискусії й обговорень причин актів всебічної протидії чужинському засиллю в Україні. Не обтяжені інтелектом челядники постокупаційної адміністрації нічим не різнилися від своїх попередників часів відкритого поневолення. Задекларована на клаптику паперу “незалежність” їх ні до чого не зобов'язувала. І тисяча “ні” не спинять свині. Такі українські реалії.

Станом справ на кінець 2006-го початок 2007-го рр., я працював кореспондентом газети “Персонал-Плюс”, й використовував її сторінки задля поширення ідей непримиренної боротьби з підлістю, брехнею і несправедливістю. Про вплив на формування світогляду скінів моїх публікацій свідчить такий факт: “виявлені” в часі обшуку в одного з підозрюваних у вбивстві громадянина Нігерії кілька газет з моїми статтями, працівники карного розшуку намагались долучити до матеріалів кримінальної справи. Незабаром, в багатьох газетах почали з'являтись замовні статті, автори яких не обтяжуючи себе роздумами й аналізом, звинувачували скінхедів в найрізноманітніших злочинах. Епілогом кожної публікації був заклик до силовиків вдатись до репресій. Останні не змусили себе довго умовляти. Згодом я довідався, що “боротьба з расизмом”, яку провадили продажні функціонери з МВС та СБУ - лише форма незадекларованого заробітку. Керівники спеціально створених “підрозділів з питань протидії расизму та ксенофобії” паразитували не лише на державних коштах. Матеріальне заохочення надходило також від чільників національних громад та з іноземних посольств. Щедрому фінансуванню з-за кордону та від спеціально створених в Україні (проте також фінансованих з-за її меж) фондів, підлягали й різноманітні “політологи” - псевдоправозахисники, для яких Україна була лише географічним окресленням певної території. В доповідях, які виголошувались на пародійних “семінарах, круглих столах й конференціях”, слухачів переконували в тім, що патріотизм є “реакцією нажаханих ретроградних прошарків населення, які не здатні пристосуватися до нового мобільного та космополітичного світу” й закликали “поставити під сумнів вчену легітимність” небайдужих до долі рідного народу науковців. Присутність в Україні “людей, які є несхожими на традиційне досі населення”, трактували “засобом, за допомогою якого Україна почала б відкривати шлях тим благам, що їх несуть найбільш динамічні й домінантні сили сучасного світу — глобалізація, міграція та урбанізація”. Аналогічною нісенітницею жонглювали й ідеологи штучно створеного руху “Антифа”. В поширюваних серед студентської молоді буклетах та брошурах, духовні та культурні надбання мешканців Європи (“європейські вартості”) проголосили приватною власністю “фінансово-економічної, політичної та довколамистецької буржуазії”, а прихильників їх збереження й культивування безапеляційно нарекли “наймитами капіталу”.

Здійснена силовиками та аморальними нівеляторами національних ідентичностей сатанізація скінхедів дала їм очікувану індульгенцію на подальше оббріхування, й виправдовувала порушення вимог Кримінально-Процесуального і Кримінального, кодексів. Позбавлені власних інформаційних агенств скінхеди виявилися непідготовленими до тиску. Після кількох арештів, масових затримань і “викликів на співбесіду”, прагнучи хоч-якось захистити “пресовану” спецслужбами молодь, я і чільник Українського Відділення Руху Проти Нелегальної Іміграції Ярослав Дунаєв, погодилися дати бульварній газетці “Сегодня” інтерв'ю, в якому запевнили загал про припинення існування скінруху як такого. Дехто поспішив розцінити це проявом боягузтва. Можливо і так. Але слабкість кількох не ослабила б руху вцілому. Час засвідчив (мушу визнати це з прикрістю і болем), що рація була таки на нашому боці. В приватних розмовах, я рекомендував всим долучатися до діючих політичних партій та організацій, відмовитись від декларування себе скінхедами, проте не відмовлятися від “акцій прямої дії”. Знаю, що дехто пристав на цю пропозицію. Тим самим, ідеї, сповідувані скінхедами, зрозуміло що в дещо облагороженій формі, були передані, а з часом і взяті на озброєння, кількома політичними партіями та публічними політиками.

Час ставить свої вимоги, і я сподіваюсь, що в Україні з часом таки постане єдиний, національний, визвольно-захисний фронт, де інтелектуали й практики будуть частками одного цілого. Скінрух безумовно відіграв позитивну роль в справі його розбудови, оскільки засвідчив необхідність бракуючого нині поєднання.

Олесь Вахній

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.