батько

26 ноября 2011, 14:20
анархо-панк, Ліберальний Анархізм, внутрішня міграція
0
438

Голодомор 1932-1933

ЦК КП(б) постановил произвести сокращение завоза товаров (за исключением спичек, керосина, соли) районам, наиболее отстающим (в) выполнении плана хлебозаготовок.

6 ноября 1932 г.

Секретарь ЦК КП(б)У Косиор

 

У відношенні артілі «Червона Діброва», що виконала плян на 4,6 %, я вважаю, що треба у неї вилучити всю наявність хліба і зняти засівматеріял.

25 грудня 1932 року

Із протоколу Голови Райвиконкому Карда

 

…Кожної ночі в Харкові збирають близько 250 трупів померлих від голоду… 21-го числа вранці, на базарі біля огорожі, бл. 30 померлих було звалено ніби купу лахміття , серед бруду і людських екскрементів…

Витяг із доповідної записки «Голод і українська ситуація» консула Італії Ґраденіро в Україні від 31 травня 1933 року до міністерства закордонних справ Італії

 

…Виручали нас бур’яни – щириця та лобода. Але їх не можна було їсти багато, бо починав гостро боліти живіт. Також пекли на залізі печі коржики (з товчених жолудів та порізаного листя скороди та щавлю). Ці коржики були дуже темні та сильно кришилися при випіканні…

Зі спогадів Журавльової Варвари Федорівни, с. Капитолівка, Ізюмського р-ну, Харківської обл.

 

Все, відплакав – більше не можеться, сльозам нізвідки йти. Тиждень тому відніс Одарку до печерок: не витримала, зовсім спухла від голоду, вмерла. Лишився Максимко – грудне кошеня. Коли я причвалав із артілі й приніс п’ятдесят грамів хліба, було вже пізно. Мале хлоп’я, біля тину, уп’ялося майже прозорими рученятами в мертві груди мами…

Головуючи артіллю, я не дозволяв собі брати хліба більше норми, бо людям теж давав стільки ж. Більше місто на нас не виписувало. Господи, який же диявол здумав накласти на нас закляття неможливої норми хлібозаготівель? Пересівалося все – навіть фуражні корми і солома, але що з того. Все одно до нового року, навіть і до лютого, плану не виконали в жодному колгоспі. Люди подейкують, що в портах грузили хліб на пароплави, а що залишалося – топили в морі. Багато хто пробував утікати на Росію, але бригади червоноармійців нікого не пускали. В Росії голоду не було. Їм не можна – там Сталін…

У сусідки Ганни дивом не відібрали корівку, і вони з донькою Сашкою якось вижили, ще й нам давали щодня молоко. Старшенька моя донька Марійка, що мала неповних десять літ, як і я, не пила його, бо знала – то Максимкові. Коли вже великих куркулів не стало, то взялися чистити всіх, хто мав хоч якийсь крам удома. Чоловіка тітки Ганни, обізвавши куркулем, забрали ще взимку, куди повезли – ніхто не відає. Активіст із «буксирної бригади», коли чистили їх будинок, більш людяний, ніж інші, був, навіть лантух із чимось зерновим лишив. Зробив вигляд, що сховки не помітив. Та й Сашка була хворобливою від народження, може, її пожалів. Мала сині-сині очі, таких ні в кого на селі не було. Але хто його знає, що саме тоді сталося, та вже тітку Ганну більше не чіпали, хоча й зник незабаром той активіст. Скрізь НКВД куркулі мерещаться – недайбіг людина недостатньо пухла. А я ще в царські часи з Пилипом розбишакував – і він, і його батько гарними людьми були. Ну, мали в хазяйстві двох волів, та ягняток трохи, а ще дві телички. Але хіба дбалого господаря можна називати ворогом народу? А у деяких «куркулів» усе відбирали, та й з села вигнали. Йшли вони до лісу, копали землянки, але й там активісти останнє відбирали. Поверталися до села та мерли попід тинами, ніби сироти. Вже опухлими «буксири» не чіпали їх – хай, мовляв, умирають біля власних осель.

На вулицю страшно ходити стало. То там, то там лежать мерці, але то ще не так жахливо. Люди звикали потроху, бо самим недовго було, а от коли по-хижацькому із хати в хату заскакували «буксири» і в руках майже у кожного був півтораметровий пекельний спис для обшуку – ото вже боялися насправдішньо. Немає на жодному подвір’ї і сантиметрика, щоб ті бригади не обнишпорили. Якби у мене не знайшли під стріхою оклунок з ячменем, то, може, й Одарка ще жила б. А ще страшним було те, що голодні об’єднувалися в зграї і грабували в тих, хто повертався з роботи, будь-яку поживу. В сусідньому селі якось, казали, не дуже голодують, та де там – так само, як і в нас.

У сусіда Миколи, що жив по той бік вулиці, вчора з димаря дим валив. Не витримав – збожеволів і супчик з Петрика зварив. Петрик був гарним хлопченям. Ще від початку голоду ворон з рогатки бив, та й жаб у річці дідовим костуром. Так вони тоді й виживали втрьох, бо ще мати жива була. Вона до міста бабині золоті сережки носила, щоб на харч якийсь обміняти у більш заможних городян. Але коли поверталася, комісари тяжко побили її, і вона не вижила. Засумував тоді Петрик і більше з лежанки не вставав. А у Миколи з голоду в очах запаморочилося – зарізав його, хтів з’їсти. Ще з громадянської війни без ноги лишився, тож їжею було важко розжитися, а хто поможе, коли у всіх біда така сама. Пік останнім часом кізяки на голім черені, але то зовсім не харч. Хоча люди вже все спробували. У дворах немає ні собак, ні кішок. Навіть миші та щурі бояться потрапляти на людські очі – все виловлюється і з’їдається. А взимку жолуді їли та буряк мерзлий. Потроху так, щоб не переситити нутрощі напханим, бо то одразу смерть. Вранці НКВД судити забрало Миколу, а він дивився на них порожнистими, але водночас зболілими очима. Очумався він, коли зрозумів, що накоїв, і вже випрохував у них, аби його вбили. Десь повели – і ніхто нічого більше за нього не знає.

А люди вже перестали бути схожими на людей. На вулиці немає ніякої бесіди: а про що говорити, коли у кожного те ж саме. Та й сил бесідувати вже не мають. Наприкінці району он із сорока хат жодної живої людини не лишилося – там вже росіянами із Архангельська та Хабаровська заселили; а в нас ще люди живуть на селі. Ходили якось на подаяння до них діти, але куди там – всюди НКВД з маузерами вештаються, не пропхаєшся нікуди. Дехто з батьків до міста дітлашню відправляв, у патронати, хоч якусь там баланду давали. Бувало, що діти поверталися знову додому, бо давали ще гірший харч, ніж можна було інколи розжитися вдома. Тепер навіть мертві на кладовищах довго не залежуються – їдять, напевно, і їх. Декотрі свіжі трупи грузять на підводи, але далі їх, навпереміш з екскрементами і гниючими тілами скидають до спільного людського пекла, яким керують комуністичні виродки. Саме так їх звуть – уже не боячись, бо що може бути страшніше за голод? На початку Радянської влади ніби давали землі, трохи і панського добра, але нащо вони нині, коли і сіяти нема чого? А над тими пеклами, що є по всій Україні, навіть хрестів не ставлять. Бува, що деревини накидають і палять, а потім тракторами закопують. Немає ні імен, ні плачу над здоровезною могилою. А бува, ще й не померлих до ями кидають разом з мерцями. І стогне земля нелюдськими муками.

Позавчора був у лісі й у розореному бункері знайшов жменю квасолі та трохи картоплі. Дивно, як це вона ще долежала досі? Ще взимку на артіль давали трохи кукурудзи, то якось під час заготівель можна було колгоспникам вижити. А зараз і по п’ятдесят грамів хліба дають не завжди. Добре, хоч висівки маю, тож лободяники, чи з кінського щавлю, Марійка навчилася пекти на голій печі. Вся в Одарку, царство їй там, хазяйновита. Навіть хотіла зі мною до артілі йти, але ж Максимкові щойно рік минув. Малий саме трохи оклигав після сусідчиного молочка. Взагалі перед голодом якось багато дітей народилося, в деяких сім’ях і по чотирнадцять чоловік було. А діти вже нічого й не бояться, навіть Марійка не плакала за мамою. Змирилася дитина, бачачи щодня десятки смертей, зовсім вже дорослими оченята стали. І вже бояться у батьків їсти просити, бо знають, що біда у них невблаганна. Малий Максимко он після смерті матері з відкритими очима спить. Тулиться до сестрички, кличе маму часто. І розчаровано, ледь чутно, схлипує. А ви не бачте, любі мої пташенята, як мені важко, бо ви ще маєте вірити, що ваш тато сильний і не дасть вам померти. Заради дітей ми, батьки, і мусимо вижити, щоб якось цей голод ви пересилили. Бо що ви, малолітні, бачили, окрім біди чорної? А може ж, Косіор підпише милість незабаром?

о1.о8.- о7.о8.2оо9


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.