Рецензія на книгу Ганни Герман "Червона Атлантида"

9 декабря 2011, 20:46
0
2072
Рецензія на книгу Ганни Герман  Червона Атлантида

То треба мати особливий талант - бачити невидиме, осягати сутність речей та світу. Чи у кожного з нас розвинуте оте бачення?

      Як казав Умберто Еко, кожен новий твір мистецтва стає взірцем розуміння мови і світу, адже диктує свої коди. Книга Ганни Герман "Червона Атлантида" має своєрідну систему кодів та символів, що відсилають нас до розлогого й суперечливого дискурсу не лише буття України і українців, а й онтоґенезу індивіда на зламі епох у світових масштабах.

     При оцінці художнього твору важлива його геополітична модальність. І якщо роман "Піраміди невидимі" та повість "Червона Атлантида" більш національно спрямовані, то фрески швидше належать до естетики світової. Тут і психоаналітична інтроспективність текстів, і викриття елементів абсурдності світосприйняття героїв, і художньо вмотивоване обігрування контроверсійних тем зради, самотності, божевілля та змарнованого життя.

     Провідними концептами, що утворюють схематичний каркас книги, виступають: Піраміди, Ріка, Дівчинка, Звідтіля, Смерть, Провидіння, Атлантида, Гідність, Вічність, Небо.

      Роман про майже архаїчне буття галицького села "Піраміди невидимі" не можна назвати просто нацреалістичним. Багата символіка та певна позачасовість оповіді утворюють притчевий контекст, осердям якого виступає образ дому, де могли б просто сходитися рідні. "Такий дім я мала би збудувати зі слів, яких вони мене навчили", – пише авторка.

     Символічний образ Ріки стає у романі ґотарем, що визначає життя та смерть. Невипадково змальовано Герасимів рід, котрий з покоління в покоління виконує роль "річних стражів", поєднуючись в уяві читача із міфічним Хароном.

     Ріка, тумани, минуле – фундаменти всередині єства людини, що допомагають зберегти самоідентичність. Тут бачимо образ могил як свідків часу, що їх – "ані спалити, ані затерти". Своєрідний ланцюг живих і мертвих, де історія життя – "це історія смертей". У плані емоційного сприйняття роман часом дуже важкий, адже оті новели немов на хвилю вихоплюють з темряви життя окремих людей, їх болі й радощі, а потім занурюють ці живі світи у темні води Ріки.

     Вік людський виміряно триванням дня, – "сонце зійшло щойно – у два дуби", "похмуре надвечір’я долі", – та порами року, кожна з яких має свій настрій, звуки і навіть пахощі. Так, навесні по хатах селян "пахло непросушеними курманами", а Великдень відлунив дзвонами, гаївками і пахощами смаколиків. День літній – "мчить, як спуджений кінь – ні стримати, ні повернути", а зима – заморожує плин Ріки. Життя триває – немов на перетині чистого дитинства і смерті, що усе очищає.

     Витоки людини та основу її психоґенезу втілює категорія Звідтіля: "все, що в нас є – доброго і злого, – має походження Звідтіля [] І майбутнє – це просто кроки у Звідтіля". Ці слова змушують замислитися над власним шляхом, його здобутками і втратами. Чи далеко кожен з нас відбіг од тої маленької Дівчинки, що бачить Невидимі Піраміди та мріє про космос?

     Проблему марґінальності піднято у сюжеті візиту до села Гостя, емігранта, що "рамці його гетта просто знаходилися в іншому вимірі". Не відчувають волі й заробітчани, що "були схожими на прив’ялих рослин – слова грузли між зубами, позір – пригаслий". Такі собі "мурашки з торбами у клітинку". Чи є у них дім, і чи повернуться вони до свого Звідтіля, якщо "на одних шальках велетенських терезів долі опиняється ластівка, на других – твій заробіток. Ти можеш вибрати, але поєднати ці дві складові існування тобі не дано". 

     Розкриття чужинства як інакшості бачимо у новелі про сільську німу красуню Надьку та її "німе весілля", коли ані молода, ані молодий не здатні почути веселих музик та гостей, а живуть у своєму окремішньому світі. І лиш дерев’яна Мадонна, подоба Надьки, вражає нареченого та увиразнює абстрагованість і ледь не потойбічність буття цих двох. І мовчазна, довго ніким не помічена, смерть молодого на весіллі відсилає читача до екзистенційних проблем абсурдності буття та ворожості світу.

     На рівні лексичному варто відзначити яскраву й соковиту мову твору, багату на діалектні слова та влучні порівняння: "Весна розроджувалася тяжко, як первістка"; "пора, коли у місті – лише американи і кани, себто туристи і пси".

     Після занурення у міфопоетичний простір галицького села повість "Червона Атлантида" переносить читача в урбанізований постмодерний світ, де  людина опиняється перед необхідністю пошуку нового сенсу буття та можливості виживання у континуумі новітніх цінностей.

     Сама структура повісті підкреслює розмаїтість та багатошаровість буття сучасної людини. Тут і "текст у тексті", і ліричні відступи, і спогади, і потік мислення персонажів. Але об’єднує усе це, мабуть, категорія втрати, що як така у тексті не фігурує окремо, але складається з усіх згадуваних сегментів: смерть, зрада, минуле, біль та нещастя.

     Табуювання розмов про наболіле – той порятунок, що його віднайшли собі як три героїні повісті, так і троє "старих кавалерів" з фрески "Версія нецензурована". То було мовчання "як шанс погодитися з самими собою, умертвити сумління, а значить – біль". Це був їх вибір, зроблений на певних станціях життя: "Не всякому доводиться боротися аж до крові, але кожен стає перед вибором – і виходить на своїй станції […]  оглядається навколо розгублено і врешті приймає рішення – вибирає свій напрям".

     Якщо пригадати визначення Юрієм Лотманом мовчання як значущої відсутності, то ця свідома німота персонажів набуває глибших конотацій. Автор задає питання: чи є десь щастя, та – "у чому секрет людської радості?" Адже "якщо людина втрачає здатність радіти, то це однозначно є закінченням її основної ролі на цій землі".

      Досить яскраво окреслено, як в повісті, так і у фресках, проблему соціальної маски, що здатна поступово нівелювати людську сутність заради зовнішнього, коли люди існують – "наче загримовані". Звідси – метафора сірості, що її бачимо як "сірий календар життя" й Сірого Чоловіка. А ще – сірі прошарки Нелиної душі та сірі істоти Юлії С., котрих вона здатна втихомирити лишень штучною маскою благополуччя: "Щось не грало в так ретельно скомпонованому Юлиному благополуччі, з усіх його кутів визирали сірі істоти, що плодяться в нашому єстві упродовж життя у міру того, скільки ми самі себе ґвалтуємо, скільки переступаємо через свою сутність".

     Автор неодноразово повертається до питання позаконтекстності інтелігенції у світі сучасних цінностей. Постмодерний соціум незрідка має тенденцію до розпорошення на своєрідний натовп змаргіналізованих індивідів, що, зрештою, не убезпечені від регресу, детермінованого законами дії маси. А отже, важливим випробуванням стає – зберегти власну особистість та зуміти протистояти натовпу, бо ж – "чи вистачить усього життя, аби заощадити суму, за яку можна купити собі гідність?"

     Власне, у книзі Ганни Герман набагато більш запитань, аніж відповідей. Це й питання, промовлені вголос, і пронизливо-болюче мовчання. Це алюзії й символи, що читаються у підтексті та розгортаються у дискурс. Чи виправдає цей твір горизонт сподівань читача? Чи стане тим "домом, збудованим зі слів", прихистком, що саме з нього можна розгледіти несподіване у звичному? Мабуть, то залежить і від щирої готовності читача до діалогу та самозвіту.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: культура,духовність,література,Ганна Герман,Червона Атлантида
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.