Боже, дай нам хорошої долі!

Моя земля, земля моїх дідусів, бабусь, земля тата і мами навчила мене любити.

Люблю своє село. Це моя святиня. Це мій оберіг і моя колиска.

Люблю Луциківку навесні, коли вона потопає в білосніжній сукні, неначе зібралася під вінець. Люблю її достиглі колоски жита, чи ервоні кетяги калини, похилені верби над Сулою, засніжені околиці. Люблю зустрічати світанок, рожевий, як мрія. Мрія в щасливе майбутнє. Вірю, що мрії збуваються, адже все, що було чи є, починалося саме з них. 

Часто прошу в Бога хорошої долі. Прошу не для себе, а для всіх луциківчан. Дивлюся на першокласників і думаю: «Боже, дай у житті їм талану. Вони такі ще юні. Перед ними ще так багато незвіданих доріг. Нехай їм пощастить». «Господи, нехай їхня старість буде забезпеченою, адже у них так багато вчора і так мало завтра», - бажаю подумки літнім людям при зустрічі з ними. Бачу жінок, які до грудей притискають немовлят і прошу: «Боже, нехай вони будуть найщасливішими мамами на світі. Нехай їхні дітки порадують їх своєю шаною, повагою в майбутньому за сонні очі над їхньою колискою щоніч, за щоденні переживання і боязнь за їхню долю».

Я люблю радіти життю, я вмію ловити кожну його хвилину, я можу в мріях дістатися неба, я люблю підставити свої руки дощу, не боячись промокнути, я можу душею проникнути в чуже горе і підтримати людину. Я можу це… можу… Хочу протягом всього життя зберегти в собі ці якості, не розміняти їх на щось інше під людським впливом, не розгубити під час боротьби із життєвою несправедливістю (а боротися за чесність я завжди готова). Я хочу цього… хочу… Тому хочеться побажати всім любити свою батьківщину так, як люблю її я: безкорисливо, віддано…

Іще з самого дитинства, ще відтоді, коли навіть не розуміла, що я – вже людина, почала замислюватися над тим, що таке батьківщина. Згодом мені здавалося, що це мама і тато; це сонячний промінчик, який перескакуючи із гілки на гілку старої вишні, ніби дразнив: «Упіймай мене»; це мамині пісні та казки перед сном, які потім оживали в уяві і снилися всю ніч. Лише дорослішаючи розуміла, що батьківщина – це все, що мене оточує, все те, що є для мене дорогим…

Чуєш, Луциківко, Господь створив тебе для добра. Дороги з усіх усюд ведуть мене до тебе, повертаючи мимоволі в затишне дитинство і здається, що я знову дитина, а під вікном квітнуть ті ж самі мальви, до яких колись торкався мій дідусь. Здається, ніби вони ще й досі зберігають його тепло.

Проходжу домашнім садом. Він мені дорогий як і тато, бо кожне деревце в ньому проростало з його любов`ю. Тож як я тепер можу не кохати цей сад, якщо в нього посаджена і частина душі мого батька? Як не линути мені своїм юним серцем в цей край, який бабуся перенесла на вишиванки? Як не любити літні задумливі вечори, які так подобаються моїй мамі?..

Полум`я свого серця, силу молодих рук, свою молодість – все найдорожче, що є в людині, я віддам тобі, моя Луциківко!

Багато таких сіл на Україні. Я знаю… Але наше село для мене єдине. Тут мій дім, односельчани, які за двадцять моїх юних років стали для мене рідними. На майбутнє знаю напевно, що де б я не була, я завжди линутиму до рідної домівки, вишневого садка і криниці біля хати, до простих отих людей і самобутньої розкішної білопільської природи, де стежками ходять Мавки і Лісовики, до Країни  мого босоногого дитинства, до тих земель, які так часто оспівували письменники-земляки. І нехай моє село – це лише  маленька історія на полотні Всесвіту, проте саме такі маленькі села (які загубилися не лише на карті, а й у всьому світі), саме такі маленькі люди творять нашу велику історію. І я вірю, і я всім серцем вірю, що наше село, не дивлячись на нові труднощі, на демографічну ситуацію виживе, вистоїть та буде ще довго-довго над ним майоріти в повітрі під подихом вітру синьо-жовтий прапор і будуть ще довго-довго лунати над ним українські надвечірні пісні. А якщо співаємо, отже ще живемо?..