Останній Репортер

23 декабря 2011, 11:27
журналіст
0
434

"Політично-передноворічна" післямова до одного мітингу

 

Тему й назву – “І що це було?” – мого першого запису тут підказав мені мій колишній колега.

Рік чи півтора не бачилися, а зустрів його у Пасажі – й не одразу впізнав. Зазвичай – як ртуть, чіпкі погляди навсібіч, швидка й пунктирна, наче автоматні черги його комісійного фотика, мова, одне слово – Живчик. А тут аж завагався – невже він? Якийсь загальмований, розгублений, заледве не заблуканий поміж передсвяткових вітрин… Та ні, таки ж він, Живчик!

Так його й досі називають у редакції, але якщо раніше у це прізвисько колеги вкладали і добру заздрість, і шанобливе визнання профмайстерності, і навіть удячність – за цілодобову готовність кудись їхати чи бігти задля кількох фоторепортажних кадрів, то тепер, коли прийшли удвічі молодші, він для них радше дивак, про якого позаочі можна й отак сказати:

–Ну, отой… як його… “Живчик”.

Вони щиро не розуміють, навіщо кудись бігти, навіщо паритися чи мерзнути, підставлятися під міліційні кийки чи стусани “невідомих осіб”, якщо про будь-яку подію, врочисту чи конфліктну, можна написати, не відходячи від компика. Є фотки, є інфа, тож не хочеш брехливого телеофіціозу – бери мобільниковий і мильничний самопал від любителів, скачуй готову жежешку чи соціалку, в Інтернеті є все – тільки компілюй!

Він знає. Він не ображається на тих, хто вважає його безнадійно відсталим, ба! – “відстійним”. Він ніколи нікому з них не процитує Уоррена  (“Синку, спливе багато літ, доки ти нарешті зрозумієш, що тобі, якщо ти й репортер, не обов’язково бути негідником)”, і не тільки тому, що й “Усієї королівської раті” вони не читали. Підозрюю, що йому навіть подобаються ледь приховані кпини іронічної молоді… Мабуть, подобаються, бо це дає йому підстави почуватися Останнім Репортером. І хіба лише в цій редакції?

Овва, відійдуть такі – і цього ніхто не помітить. Не запанікує. Бо новій журналістиці (про ТБ мовчу) вже не конче потрібно бачити щось у прямому значенні слова, не обов’язково пересвідчуватися в чомусь “на власні очі”, хоч би й через об’єктив.

Це, врешті, не страшно, адже до її послуг – велетенський масив інформації, тож вона знає (принаймні, може знати) все. Ну, майже все і майже про все. Крім, здається, того, що відкривається через живе сприйняття таких ось Живчиків. Їхня всюдисуща присутність тут і там цінна тим, що допомагає доповнити і конкретизувати об’єктивну картину, оприявнити те, чого не годні зафіксувати найсучасніші об’єктиви. Але цінна й тоді, коли НЕ допомагає. Парадокс?

Там, у Пасажі, я не відразу й збагнув причину його розгубленості. Перепинив його:

–Привіт, що сталося?

І він, незвично видушуючи з себе слова, почав про мітинг – отой, що відбувся 3 грудня на Михайлівській площі, де, як я зрозумів, нічого поганого з ним не трапилося. На відміну, до речі, від кількох давніших, де йому заважали працювати як не брутальні служаки з кокардами на карикатурно великих кашкетах, то самі ж мітингувальники, котрі невдоволено відверталися чи й тицяли з погрозами дулі під ніс. Розбита камера, роздерта сорочка і синці на шиї від чиєїсь клешні – нічого такого, знаного ще від несанкціонованих мітингів “перебудовного” Руху і варварського побоїща на Софійській площі під час поховання патріарха, цього разу не було.

Не було ні проштампованих “альтернативників” від екс-нардепа Калашникова, як під Печерським судом, ні казенних підсилювачів, які перебивали б виступальників магнітофонним свистом (згадаймо Республіканський стадіон 1989 року) або глушили б їх піснями звезених із сіл учасників художньої самодіяльності, як у січні 1991-го на тодішній площі Жовтневої Революції під час мітингу солідарності з протестною Литвою. А головне – “космонавтів” не було, які вже традиційно вишиковуються щільним парканом в місцях масових акцій чи відсиджуються до команди “Вперрьод!” за фіранками відомчих автобусів у сусідніх дворах. Втім, якби десь оддалік і були, то вже не для того, аби лякати людей демонстративною готовністю до розгону кийками.

Нарахувавши в різних місцях щонайбільше кільканадцять міліціонерів, які не приховували своєї нудьги, Живчик не знав, що й думати. Чув полум’яну промову Яценюка з радикальними гаслами й закликами до боротьби з режимом та його уособленням на Банковій – і мав би вважати цей перший 5-тисячний мітинг не лише противладним, а й таким, з якого відродиться дедалі масовіший громадянський спротив, але…

Але вперше не бачив цілком очікуваних дій влади, яка б того боялася. Не припускала, що зійдеться стільки люду? Чи, може, існує якась домовленість з організаторами? Ох, ці організатори!..

Живчик їх недолюблював звіддавна. Бо надто часто, опиняючись у депутатських і міністерських кріслах, вони забували не тільки обіцянки (“Відділимо бізнес від влади!”, “ Бандитам – тюрми!”), а й тих, хто з відбитими нутрощами залишався за гратами – хоч би й за участь у невідь ким спровокованому “штурмі” АП під гаслом “Україна без Кучми!”. Не залишилося, кажете, після Майдану жодного політв’язня? Ну-ну… Тож остогидлих політиків Живчик, попри своє вегетаріанство, фотографував так, наче натискав на курок.

Що ж до посполитих учасників, то за довгі роки навчився майже безпомильно вгадувати і заробітчан, і тих, кого вважав “правильними”.

Колись на таких акціях він за давньою звичкою трудяги-репортера фотографував усіх, кого лишень вдавалося – і ледь причепурених столичних бомжів у найдешевшому секунд-генді, і розвеселих циніків-студентів, байдужих до кольору прапорів, отриманих для погодинного розмахування, і провінційний люд, серед якого, як і серед киян, його досвідчене око вирізняло тих, за ким пантрували, періодично перераховуючи, штабісти-активісти, і тих ідейних ачи просто доведених до точки кипіння, котрим довелося пробиватися до столиці через пости ДАІ та інші перешкоди.

Але останнім часом він ловив себе на тому, що пильніше приглядається саме до “правильних” – чи більше їх, чи з’явилися серед них нові молоді обличчя? Наче поповнення виглядав… Може, тому, що нових нема на трибуні?

Там, на Михайлівській, він відзняв свій необов’язковий мінімум – дві плівки. Подумав: крім отих дивних зелених прапорів та кількох знайомих художників, позбавлених через ремонт на Андріївському узвозі чесного заробітку, нічого несподіваного на цьому мітингу не завважив, майже все – як і на кількох давніших. Одначе щодо тих він знав достеменно, який організувала влада, а який опозиція, і – яка. Тепер же – вперше! – того не знав. Через те, може, що така нині опозиція? Вміє домовлятися і з міліцією, і з тими, кого критикує? 

Забігаючи наперед, скажу, що й через кілька днів, коли ми зустрілися з ним у Пасажі, ясності не додалося. І не тільки в нас. Форумні баталії, як завжди, згодом пригасли, збочивши на інші теми й нові інформаційні приводи, але до того мітингу й ніким не перепиненої ходи на Банкову доведеться, мабуть, повертатися подумки ще не раз, аби зрозуміти, якими насправді є події інші – ось хоч би й голосування опозиції за новий закон про вибори. Доведеться (якщо, звичайно, хочемо збагнути логіку реального, а не віртуального) відмовлятися від своїх усталених симпатій і антипатій до того чи того політика, від задавнених уявлень про розстановку політичних сил і про методи, які вони вважають прийнятними щодо нас.

Робімо це щоразу наче з нуля – щоб нас не “обнулили” остаточно. А для цього маємо частіше замислюватися: “Що це було?” І цінувати людей, які в епоху всезнайства, не покладаючись на чужу аналітику і прес-релізи, намагаються бути там, де можна щось побачити, – щоб показати нам бодай дещицю невигаданого чи й не передбаченого ляльководами.

На жаль, не цінуємо.

Коли Живчик повернувся до редакції, йому загадали підготувати “картинки” до двох текстів (писати власні вже не доручали – тільки текстівки), причім в одному йшлося про мітинг як непримиренно опозиційний, а в іншому – як постановочний, організований кимось із влади, але без погодження з Президентом. Довго вагалися, який поставити в номер. Аж доки новий більд-редактор, симпатичний хлопчина з Донецька, зателефонувавши кудись, не забракував обидва – десь там порадили обмежитися нейтральним абзацом у добірці новин.

Головний із полегшенням зітхнув, а потім, запросивши Живчика до себе, сказав йому як про щось давно вирішене – щоб написав заяву. Ну, за власним. Ні-ні, це не надовго, на якихось 5-6 місяців, доки новий більд-редактор не перейде туди, на держслужбу. Тоді можна буде повернутися й допрацювати свій неповний рік до пенсії. Апаратуру також треба передати йому, щоб міг, якщо погодиться, сфотографувати колектив на свято:

–Ви ж із ним, можна сказати, колеги. Воліє, щоправда, працювати з Інтернетом, але починав також фотокором, на вищій, до речі, зарплатні, аніж мав до сьогодні у нас.

…Дослухавши Живчика, я тільки тепер помітив, що він без свого легендарного зашмуляного кофра. Невже й справді – Останній Репортер?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.