Час дарувати прозріння

25 декабря 2011, 20:24
Издатель.
0
463
Час дарувати прозріння

Оповідання.

Урок етики був останнім у цей день і в цьому році. Пластикові вікна класної кімнати скрипіли від дмухання вітру; біля дошки затишно потріскував розжарений електрокамін. Вчитель у ошатній рясі приємним і лагідним голосом закінчував розповідь з власного життя про любов та про дружбу. От-от він скаже записати у зошити кілька речень про те, що треба бути слухняними та не гордими, запропонує висловитись, відповість на два-три питання... І можна буде розбігатися, летіти куди хочеш на крилах святкового настрою. Адже скоро новий рік. Може, в новому році життя й не стане іншим, але подарунки, вільний час та законні пустощі роблять перетин часової межі приємною подією.

Розповідь була цікава. Більшість учнів переживали її, затамувавши подих. Вони навіть не пригадували, що ту ж саму розповідь з таким самим захопленням слухали рік тому і два роки тому. Віка встигла добре запам’яти сюжет і тепер, слухаючи впівуха, знайшла собі нове заняття. Взяла маленький блокнотик, у якому зазвичай писала й малювала всілякі фантазії. Потихеньку витягла з пухнастого рюкзака зелений маркер. Замислилася. Швидкими рухами накреслила якийсь символ розміром у всю сторінку.

– Що це таке? – прошепотів їй на вушко сусід по парті, підглядаючи, як Віка малює.

– Це я. Або ти,– пояснила дівчина.

– Знущаєшся?!

– Це людина.

– Зовсім не схоже на мене. І на тебе не схоже,– сказав сусід,– Знаєш, що я бачу? Якась колона, а над нею літає кулька.

– У тебе нема жодної уяви! – обурилася Віка трохи гучніше від дозволеного.

Вчитель припинив диктувати етичні догми і підійшов до них.

– Вам допомогти вирішити конфлікт? – жартома запропонував він.

– Не варто… – почала казати Віка. Але сусід вирішив скористатися авторитетом вчителя, аби незрозумілий малюнок був остаточно розвінчаний. Він схопив і тицьнув вчителю блокнот:

– Вона каже, що це людина.

Вчитель простягнув руку за блокнотом і мало не взяв його, але погляд дівчини зупинив його. Несподівано прийшла думка, що, зрештою, це чужа річ. Ця думка його дуже здивувала, але він не міг її зтерти у свідомості. «Що мене зупиняє? Це ж дитина! Мабуть, я занадто добрий педагог, бо іноді сприймаю дітей, наче рівних» – заспокоював він себе потім, знову й знову аналізуючи несподівану думку, відчуваючи тривогу, подібну до тієї, коли вперше став перед класом...

– Можна подивитись? – спитав він.

Дівчина замислилася.

Власне, якщо б вона відповіла автоматично, цей випадок забувся б.

Але вона замислилася і сказала:

– Дивіться. Це мій новорічний подарунок для вас. Сподіваюся, ви розділите зі мною радість прозріння.

«Радість прозріння... Я такому їх не вчив» – подумав вчитель і став роздивлятися малюнок. Він побачив обезголовлену людину в довгому плащі... чи сутані? Чомусь спало на думку, що дівчина бажає його стратити.

– Поясни, будь ласка, свій примітивний малюнок! – сказав він, підвищуючи голос. Навіщо приховувати невдоволення тим, чого не розумієш? Все незрозуміле – дурниці. Той, хто поширює дурниці, має нести відповідальність принаймні за те, що гає час дарма.

– Ви теж не зрозуміли! – посміхнулася Віка,– А це простенька загадка. Тут зображена людина.

– У твоєї людини нема голови на плечах. Самокритичний малюнок,– поглузував вчитель.

– Ця колона дійсно схожа на людське тіло. Так і задумано. Неоднозначність прекрасна! – весело пояснила дівчина,– Я спеціально накрила голову каптуром, щоб підкреслити: найважливіше – душа.

– Якийсь безглуздий малюнок. Не бачу тут душі,– зовсім роздратувався вчитель.

– Ви дарма сердитесь, це справді складна загадка. Я думаю, складніша, ніж у книжці про маленького принца. Душа – це те, що ви сприйняли як голову. Душа вище голови і керує головою. Треба ж розуміти, що голова має бути на плечах. Тобто, під каптуром,– продовжувала пояснювати дівчина.

– Віка, ну що ти таке кажеш! Душа у серці! Бог – це любов! Хіба не цьому я вас вчив? – спитав остаточно спантеличений вчитель.

– Ви навчаєте тому, що кожен може розуміти по-своєму. Це ж не математика, де двічі по два завжди чотири. У мене інші погляди,– пояснила дівчина.

– Викладай.

– Я вважаю, що серце – частина тіла. Відчуття, почуття, бажання, любов – це все йде від тіла. Почуття до людей та до всяких предметів – це реакція тіла, частина природи. А людину відрізняє від тварин та неживих штук добра воля в душі, фантазія і бажання змінювати життя на краще. Душа – це головний дар Божий, а любов може допомагати душі чи, навпаки, руйнувати душу, як і всі інші рефлекси тіла. Колона, або людина, тіло якої сховано на малюнку під каптуром – це лише носій душі. І душа важливіша за тіло зі всіма його почуттями та бажаннями,– серйозно заявила дівчина.

Було очевидно, що це її слова, продумані, сказані з вірою. Не спадало навіть на думку, що можна переконати її у чомусь іншому.

– Чому твоя колона є... людиною? 

– Це найпростіший скульптурний образ. І водночас – архітектурний. Людина є опорою будівлі Всесвіту! Таке бачення не нове. Згадайте міф про Атланта, який тримав на плечах небосхил...

– Ти кажеш дивні речі. Я відчуваю, що це все неправильно.

– От бачите, любов до себе заважає вам зрозуміти інакомислячих. Ви занадто любите власні переконання, щоб зрозуміти будь-які інші.

– Ти вважаєш мене егоїстом?! Сама подивись, як захопилася своїми дурницями!

– Ви праві, мені теж часто заважає бути мудрою любов до себе. Це недолік кожного тіла. Однак я знаю: не треба любити себе, треба вірити в себе. Любов до себе віддаляє тіло від душі, а віра в себе наближає душу до тіла і допомагає творити добро, жити по-доброму, бачити душу в інших людях. Я вірую, що мої погляди і ваші погляди рівноцінні. Я завжди намагаюся вас зрозуміти, і ваші розповіді з вашого багатого життєвого досвіду люблю слухати. Я розумію, що ви кажете «любов», а маєте на увазі мудру любов чи Божу любов. Просто мені простіше казати і розуміти по-своєму, а не по-вашому, але я вас розумію. Питання в тому, чи розумієте ви мене і мій малюнок, де зображена душа.

– Чому для тебе це так важливо?

– Нема нічого важливішого за душу. І нема нічого важливішого за людину. Бо людина – понад усе. Людина дорівнює душі. Душа – це людина, людина – це душа. Неважливо, хто схований під цим каптуром – дівчина чи хлопець, дорослий чи дитина, землянин, інопланетянин чи розумний робот. Якщо Бог подарував душу цьому тілу, це людина. І нема нічого важливішого за душу, бо душа – дар Божий. А знаєте, що найбільш цікаво? У формі душі Бог дарує себе кожній людині! Бог всередині мене, і Бог всередині вас! Бог в душі кожної людини!

– Ясно. Чергова єресь,– втомлено сказав вчитель,– Вийди з класу, пізніше я спілкуватимусь з твоїми батьками.

– Я подарувала вам прозріння. Вам не потрібна істина? Що ж, світ недосконалий – Віка посміхнулася, взяла з рук вчителя свій малюнок і спокійно вийшла з класу.

Вона йшла коридорами школи і посміхалася, дивлячись в очі майбутньому. Десь далеко пролунав дзвоник. Школа почала наповнюватись тупотінням та галасом.

Вона йшла і думала, що настав час дарувати прозріння людям.

Вона знала: багато людей – якщо чесно, практично всі – не захочуть розуміти її ідею. Однак багато людей люблять загадки. І у неї обов’язково спитають відгадку. Яка здивує. І може запам’ятатися.

Вона все пояснить, щоб люди зрозуміли і прозріли. Її можуть не зрозуміти. Якщо чесно, такі ідеї дехто з дорослих забороняє собі та іншим розуміти, бо для них існують тільки матеріальні речі, тіло, серце, мізки, труд, гроші, їжа, задоволення, змагання, друзі, сім’я, любов, домівка, колектив, наука, культура, суспільство, держава, нація, церква, закон, догма, авторитет... Вважається, що про душу турбуються лише діти та наївні фантазери. Вважається, що дорослий має розуміти, що він не належить собі та не може мати якусь егоїстичну індивідуальну душу. Але це – забобони. Душа уособлює добру волю, людина з людиною краще живуть, ніж бездушні тіла, керовані одними почуттями та інстинктами. Бо душа важливіша за все.

«Душа – це я! Це моя добра воля! Треба вірити в себе і творити добро, я так і поясню кожному! Не повірять? Ну то й що! Головне, що я вірю! Вони все одно в глибині душі думають так само, тільки кажуть про це іншими словами. Просто я кажу більш просто, відверто і чесно. Я прагну досконалості, і це добре» – думала Віка.

Сніг сипав і сипав у обличчя, як холодні слова зневаги сиплються у відповідь на будь-які мрії. Але її зігрівало внутрішнє тепло.

Наступний рік вона розмножувала малюнок на ксероксі і розповідала всім про свою загадку. Більшість людей вважали її схибнутою, але дехто прозрів.

Вона вигадала десятки, сотні різних способів розповідати про свою загадку. І швидко вчилася зацікавлювати людей дивним, ненормальним малюнком.

Вона казала, що душа робить людину власною господаркою, дає можливість володіти собою, відмежовує свідомість від зла. Вона називала це суверенітетом особистості. Всі злі бажання та вчинки, казала вона – від недосконалості світу, від поганого ритму серця та плутанини у нейронах мозку, від безумних почуттів та бажань, від поганого володіння мовою та невміння сказати, почути, усвідомити найважливіше. Від нерозумної любові, коли начебто й живеш поряд з людьми, любиш їх, але розуміти їх та допомагати їм по-справжньому не вмієш і ліньки вчитися; коли приречено підкоряєшся злій волі любої, але тимчасово безумної особи чи групи, а по правді треба гучно заперечити і привести безумців до тями, повернути їх тілам зв’язок з душами. Все зло – від послаблення зв’язку між тілом та душею, який робить людину творцем добра, який спрямовує тіло до творення добрих справ з вірою у себе, прагненням подолати всі недосконалості тіла, інших тіл та решти природи, зробити світ кращим для себе та інших людей.

Вона казала: коли кожен стане господарем собі, тоді й про світ навколо легше буде турбуватись, бо замість претензій на володіння іншими людьми кожен допоможе собі та іншим бути справжніми господарями власної планети. І тоді у співпраці між людьми будуватиметься прекрасне навколишнє середовище, комфортне, безпечне та різноманітне. Жива природа.

Вона казала: коли кожен стане повноправним і добропорядним співвласником планети, тоді настане черга стати господарями Всесвіту. Рано чи пізно людина побудує зореліт та зустріне в далекому космосі інші душі, з якими можна буде розділити радість життя та володіння нескінченністю.

Через десять років про загадку Віки знали всі люди на планеті.

Через сто років не можна було знайти хоч одну людину на Землі, яка б не вірила у себе.

І перший контакт між землянами та інакшими людьми, коли філологи знайшли спільну мову, почався з простого діалогу:

– Ви вірите в себе?

– Звичайно.

– Ласкаво просимо до людства!
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: человечество,Бог,вера,душа,добро,розвиток,ідеологія,віра,проза,совершенствование,идеальное неидеальное
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.