Ялинка: гріховне чи просто декоративне дерево?

1 января 2012, 13:19
викладач теології
0
1633
Ялинка: гріховне чи просто декоративне дерево?

Нещодавно почув ще одну проповідь про ялинку, точніше, про її язичницьке походження. Коротко кажучи, «Новий рік не для того, щоб бавитися навколо вічнозеленого дерева, а краще почитати Біблію».

Із останнім твердженням не сперечаюся, але стою на тому, що зимову красуню створили не слов’янські чи якісь інші ідольські жерці спеціально для своїх поганських ігрищ, а Творець всесвіту – Господь Бог для радості людини.

Звичайно, й ті, кому перекази про використання ялинки у поганських святкуваннях слов’ян заважають сприймати це дерево як невинний символ нового року, не заперечують, що її створив Бог. Та питання непросте і стосується не тільки ялинки, а всього ставлення християнина до культури, в якій він проживає.

Інколи дивують поспішні рішення та суб’єктивні, основані не на Євангелії, а на власному сприйнятті, висновки деяких так званих «дослідників» Біблії. Для таких достатньо почитати коментарі таких самих «борців за святість», покопирсатися в Інтернеті – і вже готове рішення: новорічне дерево – ідол, від якого треба відмовитися.

Дійсно, Інтернет кишить жахливими історіями на взірець: «Колись наші пращури-язичники використовували ялинку у своїх кривавих нічних ритуалах, обвішуючи (як гірляндами) зелені вітки нутрощами жертовних тварин, а подекуди – й людей…» Страшно? Звичайно.

От і результат. Почувши такі «перевірені» дані з вуст проповідника, а ще «підтверджені» місцями з Писання (історія про зрубане дерево в храмі Ваала «І встали люди того міста рано вранці, аж ось жертівник Ваалів розбитий, а святе дерево, що при ньому, порубане, а другого бичка принесено в жертву на збудованому жертівнику (Суд. 6:28)», яка, до слова, немає жодного смислового відношення до сучасної ялинки!), щира християнська душа вже скоса дивиться на зимову красуню...

Мало хто задасться питанням: чи вірно цей проповідник тлумачить Біблію? Зрозумійте правильно, я не вбачаю особливої необхідності в тому, аби взимку обкладати наші доми молитви гірляндами чи прикрашеними ялинками, але раджу не вбачати за кожним деревом нечистого духа, а шукати корінь своїх проблем не в зовнішніх атрибутах, а у своїй душі. Ну і потрібно розуміти, що в будь-якій культурі є речі гріховні, а є просто причетні до цієї культури. Наше завдання – вміти їх розрізнити, щоб не ускладнювати собі і ближнім життя.

Питання взаємозв’язку культури і християнства цікаве і потребує детального аналізу. Його неможливо обминути, вивчаючи Слово Боже. Розуміння ставлення Ісуса Христа та апостолів до культури допоможе нам краще розуміти час, в якому живемо, і приймати правильні рішення у практичному житті.

Визначимо спочатку поняття культури. Сучасне розуміння культури в контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому.

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною та унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами. І звичайно, на культурній карті світу, і зокрема України, християнство відіграло значну роль.

Українська національна культура формувалася протягом багатьох століть. Основоположною і базисною в ній є народна культура, яка, у свою чергу, сформувалася як симбіоз язичницьких вірувань та східного християнства ІХ-Х століть. Потім на її основі поступово сформувалися професійні наука, література та мистецтво.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм.

У свою чергу, християнська Церква, за словами Річарда Нібура, протягом своєї історії завжди «боролася… з культурним середовищем, в якому їй доводилося існувати». За 2000 років свого існування Церква намагалася ідентифікувати поняття «світ» для того, щоб якнайточніше виконати постанову Ісуса Христа: «Не любіть світу, ні того, що у світі».

Питання про взаємини культури і християнства не нове, і, як продовжує Річард Нібур, «проблеми християнства в цій сфері відвічні і проявлялися протягом всього його існування».

Та подивімося спочатку на ставлення Ісуса Христа до культури, в якій Він жив і носієм якої був. Ісус притримувався цієї культури, і згадки про якісь етичні чи релігійні протиріччя біблійні тексти нам не дають. За винятком однієї, де виявлено бажання Ісуса Христа відокремити виконання Божого Слова від релігійного спадку єврейської культури (так званих передань). «А Він їм відказав: Добре пророкував про вас, лицемірів, Ісая, як написано: Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене... Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей. Занехаявши заповідь Божу, передань людських ви тримаєтесь: обмиваєте глеки та чаші і багато такого подібного й іншого робите ви. І сказав Він до них: Спритно відкидаєте ви заповідь Божу, аби зберегти своє передання… Порушуючи Боже Слово вашим переданням, що його ви самі встановили. І багато такого ви іншого робите» (Мр. 7:6-9,13).

Християни спочатку були відомі як «назорейська секта» (Дії 24:5,14), яку вважали потічком, що випливає з юдаїзму. Ісус Сам був юдеєм і народився в єврейській сім’ї (Мт. 1:16), був обрізаний, як і всі інші єврейські хлопчики (Лк. 2:21), як цього вимагала єврейська культура, у дитинстві з батьками відвідував Єрусалим на свято Пасхи (Лк. 2:41) і протягом Свого життя дотримувався єврейських свят і звичаїв.

Хтось скаже, що Христу й апостолам було легше, тому що вони жили, хоча й не в християнській, проте в культурі, Творцем котрої був Сам Бог. Українцям у цьому плані важче: наша сучасна культура бере початок із синкретизму – злиття двох культур: поганської і християнської. І це справді так.

Наші прародичі, які до Х століття населяли територію сучасної України, сповідували язичницьку релігію з усім розмаїттям богів і вірувань. Давні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Усе життя слов'ян пронизували віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинна була зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Іван Огієнко твердив, що, крім «проявів таких релігійних вірувань, як фетишизм, анімізм, тотемізм, культ вогню, рік і культ предків, а далі політеїзм та дуалізм у поняття розуміння й персоніфікування добра і зла, світла й темряви, територія України із своїм населенням відзначалася у загальному власним стилем змісту й форми релігійного життя».

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, намагаючись пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати в людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, незворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивилівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: «І приносив їм жертви, називаючи їх богами, і поганилася кров'ю земля Руська і горб той» («Повісті временних літ»).

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії – на відміну від західноєвропейських країн – Церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що богослужіння велося національними, зрозумілими народу мовами.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Він охрестився сам (згідно з «Повістю временних літ», ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни.

Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче – як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило – із святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. З язичницьким святом Івана Купала Церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в «нижчих духів». Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Прийняття християнства русами-полянами не передбачало можливості для вибору (християнство було нещадним до інакомислячих). Розгорнулася жорстока боротьба, елементами якої стали фізичне побиття язичників та язичницьких богів; дискредитація основ філософії «поганства». Зіткнулися тисячоліття власної, сповненої крові і поту життєдіяльності з чужоземними нововведеннями. Зіткнулися інтереси людей, держави і Церкви. Відбулася і зустріч двох культур. Попри все християнство перемогло, однак набуло викривленого характеру і поганського забарвлення.

Звичайно, коли мова йде про внесення якихось поганських гріховних елементів у богослужбову практику церкви чи використання і збереження окультних книг та предметів у своєму домі, ми повинні бути категоричними і черпати своє уявлення про суть цих речей не від змішаних із язичництвом переказів предків, а з Євангелія. Однак коли мова йде про елементи побуту, які в наш час втратили своє поганське значення і які в сучасній культурі, радше, мають декоративне значення (як ялинка), аніж релігійне, не потрібно шукати в них якогось прихованого змісту. Апостол Павло каже коринтянам: «Тож що я кажу? Що ідольська жертва є щось? Чи що ідол є щось? Ні, але те, що в жертву приносять, демонам, а не Богові в жертву приносять. Я ж не хочу, щоб ви спільниками для демонів стали» (1Кор.10:19-20).

Чи загальноукраїнське ставлення до ялинки в наш час несе ідольське ритуальне забарвлення? Ні. Чи хтось приносить нині біля зимової красуні жертви поганським богам? Можливо, і так, але не в Україні у ХХІ столітті. Чи є ялинка елементом «гріховного світу», про який говорив апостол Іван (1Ів. 5:4)? Ні. Тоді не ускладнюймо собі життя.

Племена, які населяли територію сучасної України, колись поклонялися багатьом богам. Їхня культура носила елементи багатобожжя, що відображалося в різних сферах життя, і в мистецтві також. Якщо дослідити національні художні орнаменти, які використовуються, наприклад, у традиційній вишивці, то теж можна знайти елементи, які колись несли певне культурно-смислове навантаження. Однак нині вони втратили своє значення, і ми сприймаємо їх тільки як атрибут національного одягу.

Усі ми (або переважна більшість) їмо вареники, навіть не підозрюючи, що колись цей смачний атрибут традиційного українського столу призначався богові місяця (навіть форма цих виробів з тіста повторює форму молодого місяця). Таких прикладів із життя можна назбирати вдосталь.

Безперечно, існують сучасні гріховні елементи або такі, що ведуть до гріха. Їх потрібно остерігатися (ігрові карти як елемент розгульного життя, дитячі іграшки-зброя як спонука до насильства, амулети-обереги, статуетки східних божеств, окультні книги, речі та ін.).

У нашому побуті є й багато не гріховних речей, які нечестиві люди використовували чи продовжують використовувати у своїх язичницьких практиках, але які не несуть або втратили в нашій культурі поганське забарвлення. Однак від того ці речі не стають проклятими.

Якось мені на очі потрапила інформація про дивака із Австрії, який сфотографувався на водійські права з друшляком на голові. Йому вдалося довести, що він сповідує пастафаріанство – поклоніння літаючому макаронному монстру. Підприємець Альм подав відповідну заяву три роки тому. Спочатку права видати відмовилися і направили його до лікаря, який повинен був встановити, чи дозволяє психічний стан водія керувати автомобілем. Альм був визнаний здоровим. Він досі твердить, що «бог – це літаючий монстр зі спагеті».

Звичайно, після цього випадку ніхто із тверезомислячих християн не відрікся від макаронів.

Відомий радіопроповідник, доктор богослов’я Леонід Якобчук на моє запитання: «Де, на вашу думку, пролягає межа між культурою і гріхом?» відповів так: «Ми маємо конкретні вказівки Біблії на те, що є гріхом, а що – ні. Та є такі речі, класифікацію яких потрібно шукати в біблійних принципах. Деколи люди такі речі, як одяг, традиції (які не є гріховними) відносять до гріха, тому що вони виросли в іншій культурі і важко сприймають все нове. Це можна побачити на прикладі українських емігрантів у США. І одне з найважчих питань – те, що вони не розуміють американської культури. Старше покоління живе минулим і не може пристосувати американську культуру до міста чи села в Україні, з яких виїхали. І на цьому грунті відбувається боротьба між поколіннями: молоді розуміють американську культуру, приймають її (я тут не говорю про гріх, бо в США є також культура, яку диктує Голівуд і яка переповнена гріхом), переймають звичаї, які не мають ніякого відношення до гріха, а старші звикли до чогось іншого, і для них це гріх. І замість того, щоб жити в мирі і спокої, християни непокояться і переживають.

Те, що було в культурі апостола Павла, у нашій теперішній культурі теж розцінювалося би по-іншому і вже не було б актуальним сьогодні. Тому важливо триматися Божого Слова і особливо принципів Біблії. Ми не можемо з Божого Слова виривати окремі вірші або твердження, читати їх потрібно в контексті».

Апостол Павло, у свою чергу, радить християнам намагатися догодити єдиному живому Богові і не звертати увагу на тисячі богів, які існують в світі: «Тож про споживання ідольських жертов ми знаємо, що ідол у світі ніщо і що іншого Бога нема, окрім Бога Одного. Бо хоч і існують так звані боги чи на небі, чи то на землі, як існує багато богів і багато панів, та для нас один Бог Отець, що з Нього походить усе, ми ж для Нього, і один Господь Ісус Христос, що все сталося Ним, і ми Ним» (1Кор. 8:4-6).

Культура, в якій нам доводиться жити, містить як гріховні, так і звичайні культурні елементи. Бережімо себе, свою душу від гріховного впливу та вивчаймо Біблію, щоб бути духовною людиною, «яка судить усе, а її судити не може ніхто» (1Кор. 2:15).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: Бог,культура,предки,Біблія,Київська Русь,гріх,ялинка,погани,ідол
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.