Про національну безпеку України та її стратегію Частина 1.

15 января 2012, 18:32
Політик - громадський діяч
0
1023
Про національну безпеку України та її стратегію Частина 1.

ЧАСТИНА 1.

Словосполучення «національна безпека» в Конституції України зустрічається 20 разів (з них 9 разів у складі іншого словосполучення – «Рада з національної безпеки і оборони України»). Верховною Радою України прийнято також і Закон України «Про основи національної безпеки України», згідно з яким «…розробляється і затверджується Президентом України   Стратегія   національної  безпеки  України».  Безперечно, що все це є свідченням важливості поняття національної безпеки для життєдіяльності нашої держави.

Зараз в Україні, наскільки нам відомо, така Стратегія є – вона була затверджена Указом Президента України В.А. Ющенка 12 лютого 2007 року 105/2007. Сучасна влада також мала (а мабуть і продовжує мати) наміри створення своєї Стратегії національної безпеки. Проте досі такого документа вона не зробила, хоча на сайті Національного інституту стратегічних досліджень у 2011 році анонсована презентація чогось схожого на тези до вказаної теми. Читач може переконатися в цьому за інтернет-адресою  www.niss.gov.ua/public/File/2011_table/0415_prez.ppt.

Не маючи намірів критикувати згадані документи, ми все-таки хочемо висловити певне ставлення до них, а також поділитися і своїми міркуваннями щодо питань національної безпеки України.

Ми вважаємо ці питання важливими, у першу чергу, для кожного громадянина, кожного простого українця, і лише в другу – для влади або для так званої «еліти» нашого суспільства, якій добре і так, без всякої стратегії.

Але перше, що приходить у голову, читаючи опубліковані, згадані вище національно-стратегічні документи, що вони говорять зовсім не те, що стосується життя людей, і зовсім не говорять того, що є насправді важливим. Прикро, що в цих документах абсолютно відсутній чесний аналіз того, яким є сучасний світ, як Україна опинилася на такому непривабливому місці в ньому, чим вона є в світовому масштабі зараз і, зрештою, що нам робити і як жити далі.

У цьому зв’язку, шановний читачу, ми пропонуємо вашій увазі певний нарис положень, які, на нашу думку, повинні бути покладені в основу такої концепції національної безпеки, яка була б зрозуміла й корисна переважній більшості нашого народу, адже «національні інтереси» – це, передусім, інтереси простої людини, а не лише правлячої верхівки.

У цій замітці ми подамо лише вступ до даної теми, а саме «Світ і Україна на початку 21 століття», який складається  з двох фрагментів «Світ» і «Україна». Перейдемо до викладу першого з них.

                                                            Світ

Початок ХХІ століття характеризується рядом процесів, що розвинулися після розпаду світової соціалістичної системи і формального припинення «холодної» війни. Ці процеси привели до створення нової геополітичної конфігурації у світі і формування нового світового порядку. В цілому, сучасна цивілізаційна картина світу виглядає дуже динамічною, хоча й суперечливою.

Після не дуже тривалого, хоча й вельми інтенсивного періоду домінування однієї супердержави – США, в світі викристалізовуються нові центри сил і впливу, які мають, як і США, певні ознаки імперій. До таких центрів належать Китай, Індія, Європейський Союз, Латинська Америка.

У ряді регіонів значно посилилися міжетнічні і міжконфесійні конфлікти, що активізує так звані «зони світової нестабільності» на Близькому Сході, Центральній Азії (Афганістан, Пакистан, Індія), Африці, на Балканах, Кавказькому, Карпатському і деяких  інших регіонах.

Значний вплив на геополітику продовжує справляти боротьба за «радянську спадщину», тобто за території, ресурси, кордони і т. ін., що після розвалу СРСР опинилися у розпорядженні відповідних національно-регіональних еліт, які стали значною мірою авторами й виконавцями нових національно-державних проектів. Правонаступником СРСР (а по суті – ще Російської імперії) стала Російська Федерація, яка демонструє на міжнародному рівні свою особливу історичну відповідальність і особливі права у відношеннях з новими державними та іншими утвореннями, що виникли на території СРСР, і все частіше заявляє про себе не лише як про регіонального, але й світового лідера. Слід, однак, відзначити, що міждержавне об’єднання колишніх радянських республік – Співдружність Незалежних Держав (СНД), незважаючи на значні зусилля російської сторони, досі не одержало загальновизнаної концептуальної інтерпретації і доктринального оформлення и поки що не здатне виконувати ключових консолідувальних функцій на пострадянському просторі.

Універсальним процесом наприкінці ХХ початку ХХІ століття стала глобалізація, яка характеризується створенням світових економічних імперій, виключною інтенсифікацією міжнародних зв’язків, насамперед – економічних, створенням різного роду міжнародних союзів і розмиванням поняття національної держави, значною активізацією міграційних процесів і т. ін. До глобалізаційних чинників слід віднести і «всесвітню павутину» Інтернет, яка, ставши найважливішим інструментом і каталізатором постіндустріального суспільства, надає водночас і засоби формування негативно, деструктивно орієнтованих і аморальних мережевих спільнот, будучи природним середовищем для так званої «кіберзлочинності».

Паралельно із глобалізаційними в ряді регіонів наростають відцентрові тенденції, пов’язані із зростанням націоналістичних настроїв, що часто веде до загострення конфліктів на національному та етнічному ґрунті. Слід, проте, відзначити, що активний націоналізм у сучасному світі ніде не привів до позитивних результатів.

На цьому фоні, поряд із певними позитивними ефектами спостерігається колосальна соціальна і регіональна майнова диференціація, фактично, утворилась прірва між багатими (т. зв. «золотий мільярд») і бідними соціальними групами, націями і державами. Різко посилилися такі явища як наркоторгівля, торгівля людьми, міжнародна злочинність, а також таке явище глобального характеру як світовий тероризм.

Незважаючи на те, що світ став набагато тіснішим, «герметичнішим», тим не менш не послаблюється бажання розв’язувати міжнародні конфлікти немирними, силовими методами. Ростуть воєнні бюджети багатьох країн, серед яких світовим лідером є США (на 2010 фінансовий рік бюджет Пентагону планується в розмірі приблизно 680 мільярдів доларів, з яких 130 мільярдів доларів виділено в окрему статтю «Фінансування військових операцій за кордоном»). Характерно, що на даний момент єдиним по справжньому крупним воєнним блоком, який активно функціонує, у світі залишився лише блок НАТО.

Міжнародні конфлікти все частіше набувають тенденцію переростання у військові. Світова спільнота все більше мілітаризується. Нарощуються обсяги торгівлі зброєю. Не послаблюється, а навпаки, навіть посилюється ядерна загроза, як наслідок «розповзання» ядерних технологій. Сказане стосується й інших різновидів зброї масового знищення, а також і так званого звичайного озброєння, ефективність якого у наш час у ряді випадків не набагато поступається ЗМЗ. Тривожним сигналом стає досяжність відзначеної зброї не лише окремим країнам, але й комерційним структурам, озброєним угрупованням різного штибу і навіть окремим особам.

Світовий порядок, заснований на взаємно суперечливих принципах (непорушність післявоєнних кордонів, з одного боку, і право націй на самовизначення, з іншого) у новому столітті виявився недієздатним.

Значний вплив на світові процеси спричиняє боротьба за енергоресурси (у першу чергу – вуглеводні) та засоби їх транзиту.

Різко активізувались інноваційні процеси у промисловості, що нерідко інтенсифікує виробничі процеси, призводячи до деградації довкілля. Незважаючи на значні зусилля лідерів світового співтовариства досі не вдалося реалізувати ефективні механізми «стійкого розвитку». Остання світова фінансово-економічна криза, причини якої значною мірою залишилися незрозумілими, продемонструвала нестійкість глобальної економічної моделі і необхідність її серйозної модифікації.

Кінець ХХ і початок ХХІ століття ознаменувалися істотним розвитком науки, техніки і технології. Фактично, світ зараз переживає нову технологічну революцію, пов'язану з успіхами в галузі генної інженерії, нанотехнології, інформатики. Досягнення в галузі нейролінгвістичного програмування вимальовують перспективу формування маніпулятивних і маніпульованих суспільств. Незважаючи на заходи і заборони, людству, мабуть, не вдасться обійтися без генетично модифікованих продуктів. У новому світі активізувалися мікробіологічні процеси. Постійно виникають нові штами бактерій, з'являються нові захворювання, які, унаслідок глобалізації, швидко поширюються на великі території, набуваючи характеру пандемій.

В описаній цивілізаційній картині усе більш чіткою вимальовується тенденція формування явних світових лідерів (G8, G20), а також решти держав, яким негласно наказують «слідувати у фарватері». Таким чином, державний суверенітет, незалежність і самостійність багатьох країн багато в чому перетворюються на фікцію, що має чисто декларативний характер.

Таким ми бачимо сучасний світ. Роль і місце нашої Батьківщини в ньому розкривається у наступному фрагменті.

Україна

На такому загальному фоні розвивається незалежна Україна – держава, що виникла на руїнах радянської імперії у 1991 році.

Слід зазначити, що Україна при своєму утворенні мала, мабуть, найкращі стартові умови для розвитку серед усіх колишніх радянських республік. Потужна, хоча і не цілком сучасна промисловість (Україна в 1990 році входила в десятку найбільш промислово розвинених країн світу), розвинене сільське господарство, основу якого складали колгоспи, добре організовані і розвинені освіта, наука, медицина, культура, вигідне геополітичне положення, велике, освічене, працелюбне населення і, нарешті, прекрасні природні умови і значні природні ресурси складали цілком реальні передумови для здійснення успішного сучасного українського проекту. Мабуть, саме на відзначених чинниках ґрунтувалися оптимістичні припущення тодішньої української еліти.

Проте Україна дуже швидко розгубила значну частину своїх конкурентних переваг, що негативно відбилося (і продовжує відбиватися) на стані її національної безпеки.

Слід зазначити, що після 1991 року українським керівництвом був вибраний найневдаліший варіант перебудови економіки.

Базуючись на неглибоко засвоєних економічних теоріях, в Україні була реалізована стратегія неоліберального переходу до ринку, яка передбачає шокову терапію для економіки і суспільства. Тодішні керівники країни, яких надихали не дуже грамотні, а то й недобросовісні радники, вірили, що після декількох місяців шоку запрацює ринок і почнеться національне відродження. Заощадження були заморожені, точніше, взагалі ліквідовані як серйозний чинник. Зарплати знецінилися, заводи зупинилися, з'явився ринок "човників". Але ринок не запрацював.

Провал неоліберальної моделі був зумовлений тим, що вона була неправильною і не адекватною фундаментальним реаліям тогочасної України, яка перебувала у стані виходу із соціалістичної економіки. Неоліберальна теорія невірно відповідала на питання: чим треба замінити в Україні радянський бюрократичний соціалізм? Її відповідь була такою: так званою ліберальною економікою монетаристського типу. Але загальна ідейна неспроможність монетаристської концепції економіки сьогодні – після світової фінансової кризи і краху глобальних спекулятивних фінансових "пірамід" – факт, очевидний для всіх.

Реформи, засновані на хибній ідеології, призвели до ігнорування завдань розвитку реальної економіки країни, її інфраструктури, катастрофічному скиданню державою з себе своїх соціальних функцій і завдань, розбазарюванню крупної загальнонародної власності, необґрунтованому зниженню ролі держави у визначенні завдань соціально-економічного розвитку країни.

Зацикленість реформ на монетаристських іграх у гроші та цифри лише посилили по суті сировинну модель розвитку української економіки, з її низькою долею доданої вартості в загальній вартості вироблюваної продукції, зруйнували вітчизняне виробництво, призвели до значної міграції населення, витоку мізків, зниження рівня життя, руйнування ряду інститутів соціальних гарантій і, врешті-решт, привели Україну мало не до стану демографічної катастрофи.

У радянській моделі було багато такого, чого не слід було руйнувати, що можна і потрібно було використовувати або, принаймні, враховувати. Натомість неоліберальна модель не враховувала монополізму переважної частини українських підприємства і їх орієнтованості на загальносоюзний економічний комплекс. Для конкуренції – а без неї немає ринку – не було матеріальної бази. На створення матеріальної бази ринкової структури конкурентного типу були потрібні роки. А поки що створювався ринок для іноземних постачальників, ігнорувалися завдання внутрішнього розвитку країни. В ході лібералізації, слідуючи рекомендаціям МВФ, в Україні були фактично знищені цілі галузі, наприклад, цукрова промисловість.

Неоліберальна модель не враховувала, що одну третину життєво важливого українці отримують зовсім не по лінії зарплати, а ціни, від яких залежить реальне наповнення і зарплат, і пенсій, і посібників, і стипендій, роками були штучно занижені. Що все життя громадянинові не виплачували частину зарплати, що призначалася на його забезпечення в старості. Вона йшла державі, яка зобов'язалася сплачувати пенсію. Що громадянинові не платили ні на лікування, ні на навчання. Ці суми теж забирала держава для безкоштовного лікування і навчання.

Неоліберальна модель ігнорувала і українську науку та культуру. Не створивши незалежних джерел існування науки, культури, освіти, спорту, вона залишала їх прохачами в кабінетах олігархії.

Нарешті, ця модель не враховувала, що дуже велика частина української економіки відноситься до військово-промислового комплексу, ринком для якого є держава. Цю частину економіки в ході шоку можна зруйнувати, але ринковою вона не стане. США саме з розрахунку на те, що шокова терапія зруйнує радянський військово-промисловий комплекс (ВПК), так активно рекомендували Україні (та й Росії) модель, орієнтовану на той тип ринку, якого вже десятки років не було в самих США.

Неоліберальний монетаризм передбачає приватизацію державного сектору. Але в Україні був не сектор – як, скажімо, в Чилі, а повністю одержавлена економіка. Тут була потрібна приватизація іншого штибу. Оскільки неолібералізм передбачає абсолютний ринок, то ринковими повинні були стати всі ділянки економіки, а приватизація мала стати всезагальною. Але тут спрацював інший фактор.

Радянська бюрократія як панівний клас державно-бюрократичного соціалізму і особливо її верхівка – номенклатура – розуміли, що в Україні немає ні активних приватних господарів, ні хоч трохи економічно активних народних мас. Претензії на власність лише усвідомлювалися. Це створювало для номенклатури реальну можливість захопити левову частку державної власності, що приватизовувалася.

Поєднання цих трьох чинників – сама по собі необхідність приватизації, неоліберальне уявлення про всезагальність приватизації і претензії номенклатури на власність – визначило українську модель приватизації. У ній частка кожного громадянина безперервно падала: від обіцянок автомобіля на один ваучер до чисто символічної суми. Йшов швидкий процес від приватизації галузей, що допускають ринок, до галузей, суто до ринку не придатних.

З інструменту переходу України до ринкової економіки приватизація  перетворилася на інструмент грандіозного збагачення номенклатури і "схвалених" нею олігархів, на інструмент грандіозного пограбування мас трудящих, головних творців соціалістичної власності. Саме тоді були закладені основи олігархічного капіталізму у вигляді зрощеної із владою нової буржуазії, якій раптом дісталося «все й одразу».

Не уміючи по підприємницькому використовувати власність, номенклатура і олігархи головним засобом здобуття доходів зробили вивезення за кордон ресурсів. Вивезення, практично, сировини, «напівфабрикатів», а не розвиток своєї економіки, став головним для "забезпечення" нової олігархії. На Заході осідали на "запасних аеродромах" і гроші. Неоліберальна приватизація перетворила правлячі угруповання України не на організаторів власного економічного розвитку, а на прив'язаних до Заходу компрадорів.

При неоліберальному, по суті силовому, впровадженні ринку виник шар власників, що сформувався без боротьби в ринковій конкуренції, без публічного контролю. Цим підприємцям було чуже найголовніше – підприємницькі навички у виробництві. Зате вони були витончені відносно підкупу всіх учасників ділення власності держави: адміністраторів, директорів, міліціонерів, прокурорів, суддів, журналістів і так далі. Так виникла безпрецедентна за своїми масштабами і, так би мовити, «універсальністю» корупція, що стала серйозною загрозою національній безпеці країни. Так звані «нові українці» виявилися чужими самій ідеї соціальної відповідальності перед державою, суспільством, громадянами. Вони не спромоглися узяти на себе тягар відродження України.

Неоліберальні реформи, не створивши громадянам можливостей покращувати своє становище власною працею, залишили їх у тій ролі, в якій вони були при державному соціалізмі, – у ролі "роботяг" і часто соціальних утриманців. Труднощі, які треба було розподіляти справедливо і пропорційно, були покладені лише на пересічних громадян.

У результаті нинішня криза, що обрушилася на захід, стала і українською, хоча сама по собі економіка України за своєю виробничою суттю слабко інтегрована в світову економіку – лише по лінії вивозу ресурсів і напівфабрикатів.

Роль своєрідного компенсатора соціальної катастрофи в Україні узяв на себе націоналізм, який з особливою силою виявився в ході так званої «помаранчевої» революції і формування «помаранчевої» влади. У результаті країна опинилася розколотою навпіл – по лінії «Схід-Південь» –  «Захід».

У такому становищі перебуває Україна на початку другого десятиліття ХХІ століття. Саме за таких умов їй треба дбати про забезпечення своєї національної безпеки.

На цьому, шановні читачі, ми завершуємо вступну частину нашого нарису концепції національної безпеки. Чекаємо ваших міркувань, відгуків та зауважень щодо викладеного. У наступних публікаціях ми плануємо викласти наше бачення шляхів виходу з того непростого становища, в якому опинилася наша Батьківщина.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: Украінa
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.