Чи насправді в Україні немає «чужих» дітей?

31 января 2012, 01:56
Президент правління Б.О."Фонд"Світло для життя"
0
472

Чи замислювались ви колись над тим чому в нас так багато знедолених дітей? Сироти, діти що без домівки і любові вештаються по вулицях, діти що мають батьків і не мають турботи та любові...

                                                                                                                                                       Про що ви думаєте коли зустрічаєте таких дітей?  Чи відчуваєте  співчуття і бажання потурбуватись про них ?                                                                                                                                       Нещодавно ми  з волонтерами Б.О. «Фонд»Світло для життя» відвідали спеціальну школу – інтернат що знаходиться в Львівській обл.  м. Самбір. В цім інтернаті навчаються близько 300 дітей. Всі вони діти з багатодітних та кризових сімей які навчаються і цілий тиждень проживають в інтернаті  а на вихідні та на канікули їдуть додому. Серед них також є 18 сиріт які постійно проживають в інтернаті. Ми прийшли в гості до тих сиріт що на Різдвяні канікули залишаються в інтернаті і не мають батьківської турботи. Принесли їм подарунки і замовили три торти, хотіли просто поспілкуватись, подивитись мультик і разом провести трохи часу. Я відразу звернула увагу на маленьку дівчинку, яка весь час сиділа сама в куточку. Вона не проявляла жодних емоцій в той час як інші діти розглядали подарунки, приміряли одяг і з жадністю поглинали шматки торта. Наприкінці зустрічі нам вдалось схилити Мартусю до кількох чарівних усмішок. Також особливо сильно нам запам’ятався маленький хлопчик менше метра зростом і такий красунчик ! Його штанці були підперезані не ременем  як у всіх, а звичайною мотузкою… У кількох інших діток були штопані, або розірвані шкарпеточки…  
Час проведений з сиротами пройшов надзвичайно швидко, ми й не замітили як пора було повертатись. Дорогою додому ми ділились враженнями, згадували цікаві моменти зустрічі…  Дітки були дуже раді, адже до них так рідко приходять в гості. І ми також одержали багато задоволення від спілкування.
Пройшло кілька днів після нашого відвідування інтернату, але мене не покидали думки про маленьку Мартусю. Я захотіла дізнатись більше про неї і дістала список сиріт інтернату, але Марти там не було. Тоді я зателефонувала до директора щоб дізнатись що то була за дівчинка серед сиріт. Виявилось що дівчинка не сирота. ЇЇ та старшого братика батьки віддали до інтернату ще восени.Та з того часу діти не були вдома і не бачили батьків… Ці чудові дітлахи стали обузою для тих, кого найбільше люблять.  Малі діти у всьому довіряють своїм батькам, та як часто власні батьки зраджують тих, хто має бути для них найріднішими!
Кожного разу як я проходжу повз цей інтернат, чую радісні крики діток : Тьотя Мар’яна, а коли ви до нас  прийдете? А ви нам щось принесете? А мультики будемо дивитись?

Таких діток як Мартуся та її братик пів інтернату і ще більше проживають з батьками будучи для них обузою. Вони ростуть з комплексом   неприйняття, без турботи і любові. Щодня відчуваючи, що вони нікому не потрібні. Але це ще не кінець, а лиш початок. Бо далі вони попадають в інтернати де також не відчувають ні любові, ні тепла . Щодня вони вдивляються в вікна інтернату в лиця людей що байдуже проходять  повз  їхнє життя…  І кому яке діло до того що відчуває маленька, самотня зранена душа. Бож в кожного з нас є свої справи і свої діти, а вислів «Діти чужими не бувають» так і залишається для багатьх пустою нічого не значущою фразою…

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.