Слова, про які сперечаємося: транспарентність

31 января 2012, 10:17
журналіст
0
630

Наші банки, як і влада, - за тонованим склом

Десь перед Різдвом, коли 90-річна пані Стефа попросила, аби перерахував їй сховані в куферку гроші, я, каюсь, відмовився.

Ну, не люблю я цього – рахувати чужі гроші! Не - люб - лю! Цим і виправдовувався потім перед собою, аж доки перед старим Новим роком, злостячись на себе, таки повернувся на сусідчин поріг. Та виявилося, що тепер у неї клопіт інший: майстри, котрі приходили, нарешті, щоб замінити газовий котел і розмерзлі ще минулої зими батареї парового опалення, аж образилися, коли побачили застарілі купюри.

–То ти вже, Сіргею, вирятуй, зміняй їх на нові, бо ці вже не ходять, а ще ліпше, так сказали, на мериканські чи єврейські…

І що було робити? Переконувати, що таки “ходять”? Чи казати, що до вечірнього поїзда на Київ у мене якихось п’ять годин?

… Мила касирка у найближчому відділенні “Приватбанку”, мабуть, не повірила, що то – гроші чужої мені бабулі. І зрозуміло: 15 тисяч з “народної” пенсії на чорну годину не відкладеш, а на останню таким стільки й не треба… Їх відслинив бабі Стефі десять років тому місцевий депутат-жмикрут, відпанахавши під будівництво власного палацу заледве не весь город, якому вона тоді ще якось давала раду. Але зробити добру справу для старенької, яка й до церкви вже не годна додибати, касирка люб’язно погодилася. Прохання про заміну новішими купюрами пропустила, щоправда, повз вуха, купувати “єврейську” валюту також відрадила (“З тим євро таке зараз робиться!”), а ось долари – без проблем.

Видала, повернула й паспорт, але попросила зачекати біля столика з комп’ютером свою колегу, яка підійде, щоб залагодити якісь формальності. Чекати довелося довгенько, міг десять разів спокійнісінько піти (“Поїзд же!”), але тоді не познайомився б з двома мільярдерами – Ігорем Валерійовичем Коломойським і Геннадієм Борисовичем Боголюбовим.

Втім, знайомство наше вийшло якимсь половинчастим… Судіть самі. Менеджер їхнього банку, гортаючи мій паспорт, щось заносила в комп’ютер, а водночас ще й заповнювала довжелезну анкету. Ось лише деякі з її запитань:

– У вас є мобільний телефон? А стаціонарний? Ні, не київський, а наш – у когось же ви зупинилися. Гаразд, диктуйте. А номер свого поштового відділення в Києві пам’ятаєте? І який це район?

А потім перейшла до майже інтимного:

– Ви проживаєте за цією адресою самі? Тобто ви не розлучений? А зазначена в паспорті квартира перебуває у спільній власності чи..? Добре, а тепер назвіть, будь ласка, дівоче прізвище своєї матері. Не обурюйтесь так, це тільки кодове слово.

Потім додала, що маю ще трішечки зачекати – вона відлучиться, аби зробити ксерокопію паспорта. Ось тоді я вже  справді не витримав:

– Послухайте, я ж не рахунок депозитний у вас відкриваю! Та й кредит мені не потрібен. Звичайна, навіть рутинна операція, яку в обміннику навпроти вашого офісу зробили б, напевно, за три хвилини, без оцього допиту, без ніякого паспорта, ідентифікаційного та ксерокопій. Та й навіщо вам іще ксерокопія, якщо ви ось цією штуковиною, що на моніторі, сфотографували – я це помітив! – принаймні перший розворот? Може, поясните?

– Вибачте, але ви помиляєтесь. Я не паспорт сфотографувала, а вас.

Сказала це так просто і незворушно, що зрозумів:  не жартує. Не зрозумів іншого – навіщо це їй? Ну, не їй, звісно, а – кому?

Про запроваджені торік нові правила обміну валют я, звичайно, щось чув, але, як і більшість населення, безпотребно тим не цікавився. Тож доводиться ввімкнути ПК і гуглити. Ба! – та тут справжнісінький серіал, переказувати який уже немає сенсу. Нагадаю лише, що все почалося з постанови Нацбанку № 278, зареєстрованої Міністерством юстиції 6 вересня. Тоді багатьом здалося, що вимога надавати документ при купівлі інвалюти на суму, яка “не перевищує 50 000  гривень” – це технічна помилка неуважного коректора. Бо невже ж і “зелену” десятку доведеться купувати з паспортом?!

Обурення наростало, активізувалися політики, був навіть лист Мін”юсту до НБУ з погрозою скасувати реєстрацію постанови, а один із колишніх керівників Нацбанку і екс-кандидат на пост президента заповзявся захистити електорат від чергового свавілля через суд… Попри деякі поправки1 (не надто посутні), пом’якшення окремих вимог (але не до всіх і тільки тимчасово2) та порожні обіцянки Нацбанку (зокрема – “подумати”, як іще можна буде спростити ніби й не ним ускладнену обмінну процедуру), громадяни продовжували ремствували. Побоюючись, крім іншого, ще й білоруського варіанту, де і “зайчика” не врятовано, і всіх “білих та пухнастих” заведено до Єдиного реєстру.

Але були й ті, хто відреагував у традиціях запопадливого “одобрямсу”. Вони й у новій забороні зуміли добачити відмову регулятора від заборон і навіть назвали це запровадженням ринкових механізмів… Директор департаменту “Кредитпромбанку” Ю.Гулкевич уже 21 вересня від імені учасників готівкового ринку валюти (невже всіх?) висловив схвалення й запевнив, що ця постанова НБУ не потребуватиме від банків значних зусиль щодо зміни технічного забезпечення валютообмінних операцій. Справді? Невже так важко, наприклад, було передбачити, що багатьом учасникам валютного ринку неминуче доведеться якщо не ліквідовувати, то принаймні кардинально вкорочувати мережу своїх обмінників, здебільшого не обладнаних навіть ксероксами? Що, власне, невдовзі і сталося3.

Втім, можливого штрафу бояться, мабуть, не всі… І “ліберальні” обмінники подекуди збереглися, і призабутих “міняйл” можемо побачити знову, але Нацбанку, вочевидь, ішлося про інше. Вже в першій декаді листопада команда п. Арбузова радісно возвістила, що обсяг валютних операцій зменшився втричі. Ура?

Якщо й справді зменшився, то не дивно – з огляду на те, що у вересні, вже почувши про запровадження нових правил, населення скупило валюти на два мільярди доларів більше, аніж продало. Але і в жовтні – на 1,4, у листопаді – майже на стільки ж. Загалом найбільше перевищення обсягів купівлі валюти населенням над її продажем припало торік саме на місяці примусової “паспортизації”. То де ж тут привід для радості? А гурманам від лінгвістики пропоную оцінити геніальну фразу вже згаданого Ю.Гулкевича: “Бажання населення купувати або продавати валюту не залежить від адміністративних обмежень на ринку”. Клас! Бажання, звичайно ж, не залежить, а можливість?

Її ще не вдалося звести до рівня анекдотичної (пам’ятаєте про слона? – “він би з’їв, але хто йому дасть!”). Одначе роблять, здається, все, щоб максимально обмежити, ускладнити, “затемнити”. Щоб узалежнити й від корпоративних чинників, і суб’єктивних бздурів.

У сценаріях жодної із трьох серій (а це вже згадана постанова НБУ № 278, постанова № 364 від 11 жовтня і грудневий лист) нема і натяку на таку “послугу”, як фотографування клієнта. Чому б, до речі, за одним рипом не взяти у громадян ще й відбитки пальців? Адже ж, як запевняють шановні високопосадовці з досвідом роботи в СБУ, “діяльність Держслужби України з питань захисту персональних даних, діяльність держави в напрямку захисту персональних даних гарантують безпеку конфіденційної інформації українців”4. Повіримо?..

Не знайшов і переліку тих додаткових відомостей, окрім паспортних, які ми зобов’язані надати при купівлі валюти. Ні в оприлюднених документах регулятора, ні на офіційних сайтах найбільших банків.

“Приватбанк”, наприклад, на своєму сайті роз’яснює, що операції з сумою, яка перевищує 15 тисяч гривень, здійснюються “після пред’явлення документа, який засвідчує особу людини”. Особу, а не резидентність. Де тут сказано, що таким документом може бути лише паспорт? Де згадка про ідентифікаційний номер платника податків? Де хоча б слово “ксерокопія”? Не кажучи вже про дивний анкетний запитальник, якого не передбачено навіть при операції з більшою сумою – понад 50 тисяч гривень. Та й розшифроване тут поняття “дані клієнта, які цілком ідентифікують особистість”, усного інтерв’ю під анкетний протокол не передбачає. Про фотосесію ж тим паче годилось би попередити – щоб клієнтура спромоглася на “чіз”…

До речі, у наданому мені документі (форма 377-К) обіцяного зазначення ПІБ нема, і це також спростовує лукаві заяви ініціаторів нового порядку обміну про те, буцімто така ідентифікація робиться насамперед задля нас, а не банків чи когось іншого.

Стосовно “інших” побоювання в газетах і в Інтернеті висловлюються різні: що зібраною інформацією можуть скористатися як фальсифікатори виборчого процесу, так і далекі від визнання презумпції невинуватості працівники податкової, яких у нас, хай будуть здорові, 60 тисяч. Або ті, хто вирішуватиме, чи залишати конкретному пенсіонерові субсидії та право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті. Адже ж не кожен зможе довести, що на тисячу баксів він відкладав заледве не від народження гривні!

Запроваджувачі нових правил посилаються – задля надання більшої ваги? – на рекомендації FATF (о, знають у нас, коли посилатися на зарубіжний чи міжнародний досвід!) і на тутешні закони, які мали б допомагати в боротьбі з відмиванням неправедних доходів. Допомагають? Ну, гаразд, а як там із іншим законом – про захист персональних даних? І як він кореспондуватиметься (хоча б у моральній площині) з законом про доступ до публічної інформації? Хоча ні, вже мовчу! – адже після недавньої ухвали КС щодо останнього нам дали зрозуміти, що він захищатиме не нас, не посполитих, а їх – від надмірної цікавості суспільства.

…Коли банківський менеджер повернулася, нарешті, з моїм паспортом, я тільки встиг запитати її, чи бачила вона в їхньому комп’ютері фото Г.Боголюбова і чи знає, з ким та де він мешкає – на власній житлоплощі чи винаймає куток. У відповідь почув:

–А хто це?

Про його партнера і співвласника банку І.Коломойського вона, звичайно, щось чула, могла й читати колись на диво відверте, аж розвеселе інтерв’ю “Українській правді”, але знає, мабуть, не більше, ніж я. Та що там я! Навіть професійні експерти губляться у здогадах5, навіщо йому, наприклад, недавня двоходова комбінація з компанією Triantal Investments Ltd (Кіпр), у ході якої спочатку відбувся продаж чверті акцій Приватбанку, а буквально через кілька місяців – позірно “невигідний” викуп майже всього проданого. До непрозорості вітчизняного бізнесу в інших галузях ми вже звикли, але ж банківський сектор – особливий, і тут поняттям “комерційна таємниця” від підозр, нехай і безпідставних, не відмахнешся. Тим паче – після історії з продажем “ТАС-Комерцбанку”, яку за відпрацьованою схемою “оптимізації податків” провернув через Кіпр наш найбільший реформатор і борець з офшорами С.Тигіпко. Та й у хворобливу амбіційність Д.Фірташа, який придбав “опущений” (за чиєї, до речі, участі?) банк “Надра”, не надто віриться. Хоч, як пророкують деякі експерти, він, награвшись, просто змушений буде продати його стратегічному інвестору, найімовірніше – російському6. З базою даних?

Не хочеться бути надміру помисливим, але прагнення наших олігархів мати свій банк (не конче власний, а й такий7, як, приміром, ризький Trasta Komercbanka) продиктоване, мабуть, не шляхетнішими спонуками, аніж до володіння телеканалами, за якими переважно ті ж таки особи, а якщо й інші, то не інакші… Їхнє ТБ просто увиразнює ставлення влади олігархів до суспільства, робить очевидним, якими вони є й у тій сфері, щодо якої тримають нас у невіданні.

Тримають свідомо, наражаючи на неабиякі ризики чи й перекладаючи на нас ризики свої, спричинені як помилками власного менеджменту, так і недостатньою транспарентністю регуляторів. То чи ж побільшає в нас довіри до тих фінустанов, які, попри ухвалений торік відповідний закон, не поспішають розкривати структуру своєї власності (подекуди вельми екзотичну), нехтують рекомендаціями Світового банку щодо ідентифікації бенефіціарів і, головне, не подають найважливішої для потенційного клієнта інформації про свій реальний фінансовий стан?

Це я до того, що нині більшість банків у нас – наче за тонованим склом. Дізнаючись про кожного клієнта так багато, вони залишаються значною мірою закритими – і для експертного середовища, і для суспільства загалом. Така ось одностороння прозорість… І це при тому, що світ, обпікшись на фінансовій кризі, дедалі хутчіш прошкує до більшої транспарентності – на рівні й національного регулятора, і комерційного банку. Тієї, що означає не лише відкритість інформації, а й її не вибіркову (“тільки своїм”) приступність, достовірність, своєчасність і – що не менш важливо – зрозумілість для всіх, без винятку, користувачів, зацікавлених у прийнятті раціональних рішень. Включно з громадянами, котрі вдаються до тих чи тих послуг банку на договірній основі чи епізодично.

Звичайно, ситуація з обміном валют – це тільки приклад, але велемовний. І хоча голова правління “Приватбанку” О.Дубілет, нахвалюючи керівництво НБУ, каже, що “до числа несподівано вдалих рішень, які були й залишаються предметом суперечок, належить, зокрема, обмеження валютообмінних операцій без ідентифікації” 8, я, навіть визнаючи якісь і для когось плюси, тримаюся іншої думки.

Ні, мене не надто засмутило, що знайомство з конкретним банком, спричинене нагальною потребою баби Стефи, виявилося таким половинчастим. Не засмутило, бо стосовно панів Коломойського, Боголюбова чи й Дубілета мене аніскілечки не цікавить те приватне, що випитують у нас його клерки. Цікавить, і не лише мене, зовсім інше, але – не судилося… Символічно тільки, що оте заочне знайомство відбулося десь за два тижні до останнього у січні свята – Міжнародного Дня конфіденційності (International Privacy Day). Чи, як наполягають керівники ще однієї Держслужби, озброєної для боротьби з підприємцями правом накладати нічогенькі штрафи, – Дня захисту персональних даних.

Деінде відзначають його вже 31 рік, а для більшості з нас, в Україні сущих, це свято, овва, не “на нашій вулиці”. Бо й сьогоріч привід розкоркувати шампанське знову мали хіба лиш ті, хто там, за тонованим склом. Це не тільки банкіри, але, ясна річ, і вони. Чужі гроші, себто наші, вони, на відміну від мене, рахувати люблять і, здається, щиро вважають своїми. Наші кошти для них – це котлети, а ми, ретельно заобліковані та сфотографовані, лише надокучливі мухи, які – і про це нам постійно в різний спосіб нагадують – мають бути окремо.

1 www.banki.ua/news/topnews/?id=126697

2 www.pravda.com.ua/news/2011/10/12/6658759/

3 http://kiev.pravda.com.ua/news/4eb7f8da903eb/

4 www.bagnet.org/news/ukraine/161633

5 http://www.epravda.com.ua/news/2011/12/22/310657/

6 http://gazeta.comments.ua/?art=1316680294

7 http://www.pravda.com.ua/articles/2012/01/19/6919527/

8 http://gazeta.comments.ua/?art=1324545840

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.