На маргінесах

6 марта 2012, 15:42
кандидат політичних наук, заслужений працівник освіти України
0
784

Тож, доки при владі в нас залишатимуться нинішні "кандидати", "доктори" та інша "проФФесура" – українська книга, а разом із нею і наука, і освіта, і культура перебуватимуть на далеких маргінесах держа

Ті, хто повсякденно займаються педагогічною й науковою діяльністю, змушені постійно звертатися до різноманітних джерел інформації – викладач і науковець має тримати себе "у формі". Понад те, слід бути в курсі не лише новинок зі свого фаху, але й хоча б поверхово знати, що відбувається в суміжних галузях. Тож далеко не останню роль серед джерел відіграють традиційні журнали, причому не лише фахові, а й науково-популярні.

Однак виявилося, що журнал "Науковий світ", останній номер за 2011 рік – останній не лише в 2011 році, а, судячи з усього, і взагалі, бо навскоси через обкладинку жирним шрифтом набрано "Прощальний випуск".

Журнал зупинено.

Про причини нічого не сказано. Але можна зробити висновок, що редакція не знайшла фінансування. Видавець – ВАК України, повноваження якого з 2011 року президент поклав на МОНМС. Половина номеру завжди відводилася під оголошення про захисти науковців-дисертантів, інша половина – під науково-популярні статті.

Звичайно, з концепцією цього часопису можна було посперечатися, та й окремі публікації виглядали часом швидше фантастикою, а не наукою. Але це не значить, що він не мав права на існування. Можливо, варто було хіба що трохи підкорегувати редакційну політику, але не знищувати загалом цікаве видання, яке, до того ж, займало власне місце в надзвичайно вузенькій ніші вітчизняних науково-популярних видань.

Тож зникнення – чи знищення? – навіть одного з паростків нашої бідної ниви "розумного, доброго, вічного" є серйозною втратою для вітчизняного культурного простору.

Але є в цього питання ще один аспект.

Наші високопосадовці й, особливо, чиновники від освіти часто ремствують, що, мовляв, нині молодь, обираючи власний шлях у житті, надає перевагу спеціальностям, пов'язаним з юриспруденцією та економікою. Менш відомо, що випускникам економічних і правничих спеціальностей наших вишів, особливо тих, для яких ці спеціальності донедавна були непрофільними, відшукати роботу нині дуже важко.

Викладачі українських ВНЗ також скаржаться, що наукою нині їхні студенти не дуже захоплюються. Причому не лише дисциплінами природничими та математичними, але й гуманітарними. Тепер у моді більш прагматичні підходи до навчання. Звісно, причиною цього є матеріальне становище переважної більшості наших науковців і науки загалом, але не тільки.

Бо все ж таки, якщо бути до кінця цинічним прагматиком, не можна не погодитися, що саме наука може відкрити для звичайної людини двері на омріяний Захід. А за кордоном українські науковці й фахівці з деяких напрямів цінуються достатньо високо.

Проте навіть ці цілком реальні шанси на виїзд не є достатнім мотивом для занять наукою для більшості наших юних співвітчизників. Чому?

Причин, звісно, багато. Про одну з них – гроші – уже згадано. Але є й інші.

Наприклад, елементарна відсутність зацікавленості молодих людей. Яка великою мірою є наслідком практично повної відсутності системи популяризації науки й наукової діяльності в України.

Це, у свою чергу, є результатом повної байдужості до цього держави, в особі її очільників.

Проблеми популяризації науки та її досягнень – не хвилюють чиновників, які мали б ними опікуватися хоча б, так би мовити, за посадою. Отож і практично немає в Україні науково-популярної періодики, сферою поширення якої була б уся країна.

Однією з форм підтримки могла б бути хоча б організація державним коштом передплати на них для навчальних закладів, насамперед, середніх шкіл, бібліотечні фонди яких нині перебувають у жахливому стані. Така передплата могла б допомогти видавцям такої періодики відчувати себе впевненіше, і присвятити себе дійсно питанням забезпечення якомога цікавішого й кориснішого для читачів, як нині модно казати, "контенту" – а не постійними пошуками грошей і авторів, згодних друкуватися за символічно-мізерний гонорар, або й взагалі безкоштовно.

Є, безумовно, й інші форми державної підтримки таких часописів.

Що ж відбувається в цій царині в інших країнах? Насамперед, звісно, у колишніх республіках СРСР, з якими ми мали однакові стартові умови двадцять років тому.

Досвід варто запозичити хоча б у сусідньої Росії. Там чомусь вдалося зберегти й регулярно видавати такі культові видання, як "Наука и жизнь", "Техника – молодежи", "Знание – сила", дитячі "Юный техник", "Юный натуралист" та інші, на яких виховувалося не одне покоління громадян колишнього Радянського Союзу, і які багатьом із тих громадян допомогли обрати життєвий шлях. Понад те, там з'явилися й нові подібні видання – ну от, хоча б "Популярная механика".

Хтось може сказати, що якщо вже в нас в Україні така із цим скрута, хто нам заважає читати ці російські видання й не заморочуватися виданням власних? Але, на жаль, сьогодні вони є для вітчизняних читачів недоступними. В усякому разі для тих, кому вони могли б бути найбільш потрібними, – науковців, освітян, студентів, школярів-старшокласників. Бо вартість їх річної передплати – з-закордону ж-бо надходять! – дорівнює, а іноді й перевищує місячну зарплатню вчителя.

Проте немає в нас не лише науково-популярної періодики. Практично не виходить в Україні й література такого профілю.

Ще у вісімдесяті роки минулого століття науково-популярна література в нас видавалася регулярно й гарними тиражами. Книжки виходили в спеціалізованих видавництвах і у видавництвах масових, у видавництвах загальноукраїнських і обласних. Цілими серіями й окремими томами. Перекладні та вітчизняних авторів. Автори в нас і зараз є, вони пишуть цікаво й доступно. Але те, що вони пишуть, має змогу прочитати дуже обмежене коло людей.

А росіяни, наприклад, тим часом спокійнісінько перевидали практично всі твори радянського класика цього жанру Якова Перельмана, регулярно друкують випробувані часом книжки Мартіна Гарднера та Айзека Айзимова, Жака-Іва Кусто, Ярослава Голованова, Лева Успенського, видатного фізика сучасності Стівена Хоккінса, інших вітчизняних і закордонних авторів.

Що ж стосується України... Подальші "дослідження" засвідчили, що проблеми видання подібної літератури в нас – є значно глибшими.

Українська держава взагалі всю книжкову галузь не вважає для себе пріоритетною. Особливо за нинішньої влади.

Свідченням цього є погіршення ситуації із книгодрукуванням 2011 року, за результатами якого ми вийшли на "почесне" останнє місце в Європі за кількістю книжок на душу населення. За останній рік сумарний наклад нових видань упав більш ніж на 7%!

І нині в нашій країні видається за рік менше однієї книжки на кожного її жителя! Це, зауважимо, разом із підручниками, які є виданнями специфічними, призначеними для окремої групи населення.

Якщо порівнювати з тією ж Росією, то там цей показник перевищує наш приблизно в 5 разів, причому російські фахівці вважають його надзвичайно низьким, і б'ють на сполох. Якщо ж порівняти з розвиненими європейськими державами, від них ми взагалі відстаємо десь у 8-9 разів. Внаслідок цього 90% вітчизняного книжкового ринку заповнено іноземною, переважно російськомовною, продукцією.

Книжки, видані в Україні, зазвичай коштують дорожче, ніж ті, що завезені з-за кордону. Дешевими вони й бути не можуть, з огляду на дуже невеличкі тиражі, а відтак – і високу собівартість. До того ж, накрутки, які роблять на вітчизняну книгу вітчизняні ж книготорговці, сягають 100 і навіть 180%!

Де ще таке є у світі?!..

Там, де державні мужі розуміють, що книга є невід'ємною складовою національного інформаційного, освітнього, виховного, наукового, культурного та інших просторів, причому незмінно перебуває в площині їхнього перетину, а її розвиток є найточнішим показником ступеня розвиненості суспільства –у таких державах, а це більшість держав Європи, діютьзакони про обмеження торговельних націнок. І сумарно – у посередника й продавця вони можуть складати не більше 50%.

Проте, з точки зору вітчизняних можновладців, книжка українцеві не потрібна.

Це тим більше дивно, якщо згадати, що серед вищих чиновників і нардепів України відсоток людей, які мають наукові ступені докторів наук, напевно, вищий ніж у будь якій вітчизняній науковій установі. Куди не поглянь – повсюди самі "проффесори". А спікер – той взагалі академік!

До останніх років держава намагалася хоча б позірно підтримувати книжкову галузь. Низка нормативно-правових актів начебто працює на її розвиток. Причому не лише книговидавничої, так і сфери книгорозповсюдження та популяризації. Передбачено ними багато корисних і потрібних для української книжки речей.

Проте, на жаль, їхні норми не діють...

А ще, скажімо, була в Україні така собі "Концепція Державної цільової програми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції на 2009-2012 роки". Документ цей було присвячено питанням ширшим, ніж це заявлено в його назві. У ньому було не лише розглянуто напрямки й механізми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції, але й наведено ґрунтовний аналіз причин відставання галузі та окреслені шляхи подолання цього лиха.

Термін дії "Програми..." закінчився. Але цього року нову "Концепцію Державної цільової національно-культурної програми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції та читання на 2013-2017 роки", підготовлену Держкомітетом телебачення й радіомовлення за активної участі Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів – уряд не прийняв.

Її відхилило Міністерство фінансів як недоцільну, та ще й зі знущальною рекомендацією популяризувати книгу й читання лише в рамках бюджетних коштів, які виділяються на ці цілі Держкомтелерадіо та МОНмолодьспорту України.

А тих коштів... Ну ви самі розумієте, ЄВРО-2012 на носі, хіба ж до книжок зараз?

Далі ще що-небудь з'явиться, на чому грошенят побільше, ніж на якихось книжках, можна "підняти".

Чи варто дивуватися, що тепер, за даними компанії TNS Ukraine, літературою цікавляться лише приблизно 27% українців. Що вже там цікавість до якихось наук! У Великій Британії та Франції цей відсоток становить відповідно 73,5% і 61%.

От вам і європейці, про "низькій інтелект" яких люблять розводитися деякі наші зарозумілі співвітчизники...

У тій-таки Європі заведено, що високопосадовці, якщо не патронують якісь книжкові проекти, то, принаймні, задіяні в пропаганді книги й читання.

Не зайве нагадати, що форми підтримки книги можуть бути різними. Далеко не завжди вони потребують капітальних вкладень.

Наприклад, програма "Прочитай книжку президентові", що діє в Німеччині. Діти змагаються за право почитати перед телекамерами свою улюблену книжку очільнику держави! Це право підносить юних переможців в очах друзів та їх батьків, підвищує їхній статус у школі. І наочно засвідчує, що власними знаннями й інтелектом можна й подалі досягати багато чого в житті.

Спробуйте уявити, що подібна програма з'явилася в Україні. Не можете? Посміхаєтесь? Отож бо воно і є...

Тож, доки при владі в нас залишатимуться нинішні "кандидати", "доктори" та інша "проФФесура" – українська книга, а разом із нею і наука, і освіта, і культура перебуватимуть на далеких маргінесах державної уваги.

А зважаючи на те, що сьогодні саме наука й освіта є справжніми рушіями прогресу, країна наша – на маргінесах світового розвитку...

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.