Про наболіле

Серед тих реформ, що котяться Україною, можливо, найрезонанснішою і найнебезпечнішою з точки зору перспектив для вітчизняного аграрного комплексу є проголошена земельна реформа і її невід’ємна складова – впровадження ринку земель. Завдяки опору громадських організацій, просто небайдужих громадян вдалося принаймні на 2012 рік зупинити цей процес. Проте, зрозуміло, що він буде обов’язково відновленим. 
Якщо прибрати міфи й недоречності, якими густо здобрені присвячені земельним питанням заяви та статті, то лишається всього кілька очікуваних здобутків: можливість вільної купівлі-продажу землі, додаткове надходження коштів у сільське господарство, збільшення виробництва продукції рослинництва та вирішення фінансових питань сільських територій.
У чому ж небезпека? За Конституцією України земля – народне багатство і належить всьому народові України. Натомість, «земельними реформаторами» передбачено продаж земель іноземцям. Більше того, іноземні особи матимуть право успадковувати українські землі! 
Також, всупереч ст. 14 Конституції України, «реформою» заплановано позбавити права власності на землю юридичних осіб, тобто сільгосппідприємства та фермерські господарства. І, наприклад, фермер змушений буде як фізична особа викуповувати земельну ділянку, яку по закону отримував у довічне користування. За існуючих умов, більшість фермерських господарств не матимуть можливості викупити свої ж земельні наділи!
Громадяни ніби матимуть право за власною ініціативою вільно продавати і купувати земельні ділянки. Але ні процедури, ні попередження зловживань чи шахрайства, ні захисту інтересів того, хто обробляв цю земельну ділянку і вкладав у неї, не пропонується.
Насаджується думка, що за рахунок упровадження ринку земель (читай – продажу) можна отримати 300-400 млрд. грн. Сума чимала, але звідки вона може взятися і як такий обсяг коштів вплине на економіку? Тут криються численні ризики. 
Отже, ризики фінансові. Орендар обов’язково захоче придбати землю, яку обробляє. Це основний засіб виробництва. Проте фінансові можливості, у тому числі й завдяки збиткам через недолуге державне адміністрування, сьогодні обмежені. Весь валовий продукт сільського господарства України складає 118-120 млрд. грн. Віднімаємо виробничі витрати, повернення запозичень, оплату праці, платежі до бюджетів усіх рівнів, і за рік ті, хто обробляє землю, зможуть «зарити» в неї додатково близько 25-30 млрд. грн. 
На цю суму зросте собівартість продукції, а конкурентноздатність – знизиться.
З іншого боку, отримані далеко не заможними людьми, не підкріплені реальним продуктом, ці кошти більшою мірою надійдуть на споживчий ринок, що прискорить інфляцію. 
Далі, ризики виробничі. «Зариті» в землю кошти обмежать виробничі можливості підприємств та обумовлять суттєві зміни в структурі посівів. Виробники намагатимуться повернути кошти якнайшвидше і сіяти більш рентабельні культури. 
Одночасно, виділення земельних ділянок в натурі, прокладання польових доріг, встановлення меж – все це не піде на користь виробництву. Навпаки, ускладниться використання на одному полі широкозахватної техніки, внесення добрив, засобів захисту тощо. 
Придбані з метою наступного перепродажу землі навряд чи будуть оброблятися. А оскільки обмеження перепродажу діє на 5 років, то, найімовірніше, землі на цей термін перейдуть у «пари». Знизиться також ефективність використання земельних ділянок, придбаних особами без досвіду, спеціалістів, техніки тощо.
Іншим негативом аспектом є штучне обмеження в 10% площ земель, що орендуються в районі. Виробництво, наприклад, цукру чи молока за таких умов значно ускладниться. Юридична особа для забезпечення сировинної зони змушена буде створювати декілька незалежних суб’єктів.
Беззаперечно, проблеми виникнуть у власників паїв, які не зможуть здати їх в оренду тому, хто вже «вичерпав ліміт». У той же час він може бути єдиним, хто сумлінно розраховується. 
Отже, ризики суспільно-політичні. Українці завжди конфліктували за межу. Відсутність повноцінного земельного кадастру, неузгодженість взаємодії між підрозділами земельного агентства та державної реєстраційної служби, брак фахівців на місцях це реалії. Конфлікти через виділення ділянок в натурі, у тому числі із незавершеним виробництвом, спроби рейдерства будуть обов’язково. При цьому за «реформою» місцева влада не має повноважень вирішувати такі конфлікти. Шлях один – до суду. Суди отримають масу позовів, які не встигатимуть розглядати.
Новацією «реформи» є додатковий податок в 1 % від нормативної грошової оцінки з усіх орендарів та власників земель, що не надані в оренду, на користь бюджету. 
Це суперечить законодавству та здоровому глузду. Сьогодні 100 % орендної плати за землі запасу і резерву надходять до місцевого бюджету. Не треба забирати право розпоряджатися землями у територій, створюючи в Києві «земельні банки», а, навпаки, слід врегулювати розпорядження землями на користь місцевих громад. Якби сільрада мала 1,5-2 тисячі га земель, вона б тільки на оренді заробляла близько мільйона гривень на рік.
Таким чином очікувані здобутки від «реформи» є надзвичайно ризикованими і значною мірою лише уявними. Скоріше за все вона обернеться суцільними конфліктами, падінням виробництва, втратою ринків і гіперінфляцією.
Реформувати земельні відносини треба інакше: торгувати не землями, а правом їх використання. Треба удосконалити орендні відносини, захистити права добросовісного орендаря та передбачити використання права власності та оренди як застави. Не можна починати ринок без інвентаризації та розроблених проектів землеустрою територій. Розпоряджатися землями треба не в Києві, а на місцях, накопичуючи площі у державній та комунальній власності для збільшення доходів місцевих бюджетів. 
Без виконання хоча б цих вимог земельна реформа в Україні приречена на довічну приставку «псевдо».