Для них день Перемоги - це тільки сльози на очах.

9 мая 2012, 18:26
Інженер-гідротехнік
0
653

Сьогодні і я усвідомлюю правоту сестри, й розумію, чому батько і брат, як і більшість фронтовиків-окопників, ніколи не одягали ордени й медалі, і не забавляли владу своєю присутністю

                       

 Мені ще не виповнилося й чотирьох років, як почалася війна. Багато чого залишилось у дитячій пам’яті, а юнацька цікавість настала вже після визволення нашого села осінню 1943 р. Пам’ятаю, як теплими вечорами «крутили» кіно на екран із білого полотна, підвішеного на стіні будівлі. Пізніше - у складському приміщенні, пристосованому під клуб, показували фільми «Кутузов», «Олександр Невський», «Чапаєв», «Радуга», «Секретар райкому»... — їх ми знали напам’ять. Були ще трофейні й воєнні. Ось на такий фільм — «Третій удар» — я упросив батька піти разом. Та більше він ніколи не дивився подібних кінострічок; пояснив, що в них немає й краплі правди, все вигадане, такого не могло бути. Та ми раділи — які недолугі німці і кмітливі наші! Я думав, що батько дивакуватий, не розуміє...     Хіба ж я знав, що «стратегия мясника Жукова сводилась к забиванию немецких стволов русским мясом» (Ю. Нагибин «Тьма в конце тоннеля»), що значна частина радянських воїнів була розстріляна загороджувальними загонами під час бою, чи енкаведистами перед строєм у виховних цілях? А батько знав... 

Батька мобілізували через декілька днів після початку війни. Пройшов рядовим піхоти до Волги, потім до Ельби, декілька разів був поранений, повернувся у 1945 році без трофейного велосипеда «Diamant" - не дозволили (краще б не розповідав). Двічі командир полку упросив енкаведистів не розстрілювати батька перед строєм за «порушення» Уставу, бо ніхто, крім нього, не міг підкувати коня. 

     Старша сестра, 1922 р. народження, закінчила середню школу і в 1941 р. по вербовці виїхала в Ленінград (добре малювала, хотіла працювати і вчитися), пережила блокаду. Навесні 1944 р. повернулася старчихою, один скелет, покручені стопи ніг і кисті рук, а купа дрантя, попирскана гасом і підпалена серед подвір’я, від повзаючих вошей нагадувала розбурханий мурашник.

 Старший брат, 1923 р. народження, був на окупованій території, восени 1943 року мобілізований, мінометник 3-го Білоруського фронту. Після Східної Пруссії визволяв Маньчжурію від японських військ. Повернувся у 1946 р. з осколками в грудях і лівому стегні (тільки легка праця). Переніс дві операції, та всі осколки не вийняли — з ними і помер у 2002 р. Писав, жалівся, їздив у Чернігів на медкомісії, але інвалідності не отримав, бо (натякали) треба було платити, а фронтовик цього не міг...

Те, що мої рідні розповідали про війну, я не зустрічав ні у книжках, ні у кіно. Не один раз я слухав розповіді сестри про блокадні дні. Вона завжди з упевненістю очевидця пояснювала, що облогу міста спровокували свої, щоб за окраєць хліба відібрати у ленінградців все до останнього, що мало якусь цінність. Мені не вірилось, може, тому, що у нас, як і у більшості селян, після голодувань не залишилось нічого: дощатий настил замість ліжка у хаті з глиняною підлогою, саморобна круподерка, кружка з мідної гільзи, дерев’яні ложки, щербата кочерга, полотняна ряднина, пара чобіт на всю сім’ю та невеликий образок Божої Матері (врятував від смерті сім’ю — мати молилась, знала обряди, молитви, навчала цьому дітей, незважаючи на сатаниську пропаганду і зруйновану владою церкву напередодні війни)...

А далі — розповідь брата. Осінь 1943 р. Ненавчених, напіводягнених, з гвинтівками без патронів, — дев’ятьох юнаків із одного села кинули форсувати Дніпро. Позаду йшли «бувалі» з автоматами і викрикували: «А ну вперед, немецкие прихвостни!»... Брата знайшли тяжко пораненого у вирві від снаряда. Живих односельчан після цього бою залишилось троє (всі вони були поранені)...

Якось я передав брату дві книги Віктора Суворова — «Льодокол» і «День М». Згодом приїхав у село, щоб, як завжди, відмітити 9 травня, а ще ж був ювілей — 50 років Перемоги. Брат сидів у веранді. На столі — пляшка, і збоку напівнаповнений гранчак, накритий скибкою хліба. Я привітався, і побачив у його очах сльози. Так, він плакав, та вже не від скорботи по убієнних (скільки можна), а від тої правди, що відкрилась після двічі прочитаних книжок, що дала відповідь на всі: «чому?», «як?», «хто?» Його свідомість позбавилась останнього пропагандистського гіпнозу. «Тепер я знаю, хто убивця моїх ровесників» — і показав на бубнового ідола з літерою И (Йосиф), який був у парі з другим ідолом А (Адольф) — ці сатрапи  були симетрично зображені у вигляді гральної карти на обкладинці «Льодоколу»...

Сьогодні в облозі вся країна. Безробіття, мізерні зарплати і пенсії, не те що прожити — померти немає коштів. Народ став ще більш злиденний, ошуканий банками і страховими трастами, інфляцією, обманутий ваучерними маніпуляціями, а аферисти і спритники вкупі з владою розтягли всі надбання поколінь і хизуються, що їхній бізнес не менш прибутковий, ніж від голодоморів і блокад — вони знову перемогли.

Сьогодні і я усвідомлюю правоту сестри, й розумію, чому батько і брат, як і більшість фронтовиків-окопників, ніколи не одягали ордени й медалі, і не забавляли владу своєю присутністю на імпровізованих святах...      Для  них  день Перемоги — це тільки сльози на очах..  

 Надрукрвано:  Шотижневик "Слово просвіти", 5 травня 2010 року; газета "День" 14 травня, 2010 року.                                                                                                                                                                                            

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.