Стадо українське...

Останнім часом, мене приголомшує безхребетність українців.

Все почалось у 2004 році… Тоді, коли тисячі людей вийшли на майдан, нібито, премогла демократія.

«Помаранчеві»  у керма , «Блакитні» з тріском провалились, наметове містечко опустіло, а голодний і змучений народ, розійшовся по теплих домівках, впевнений у світлому майбутньому.

І за що ми боролись?! За Гринджол на Євробаченні?!...

І знову вибори. Революціонери повністю дискредитували себе, і тому їх крах був неминучим. 

Влада знов змінилась, а ситуація у країні стала ще більш критичною. Обіцяною стабільністю, нажаль, і не пахне…

 Хвилює питання: Чи правда українці не бачать і не розуміють, як нахабно і цинічно вже котрий рік провладні політ технологи керують нашою підсвідомістю?! А ми, чи то навмання, чи правда не розуміючи, по п’ятах йдемо за ними в прірву…

 Колись батько розказав мені цікаву історію із свого дитинства. Якось він пас овечок, в молдавському селі – Кірсово, де раніше жив. Як і у кожного хлопця у нього були свої інтереси,тому залишивши стадо, він пішов по справах. Повернувшись через чверть години, бідний хлопчик був в паніці, що не побачив жодної тваринки.

 Переляканий, він побіг до сусіда – порадитись, що робити далі. А той посміхнувся, і сказав:  «Синку, піди на пасовище, стань і з'ясуй в який бік дме вітер. А потім йди за вітром, там і побачиш своїх овечок»

 Так він і зробив, побіг за вітром… І аж за три  кілометри знайшов своїх  вихованців, які уперто продовжували іти вперед…

 Я тоді так щиро здивувалась, почувши цю історію. Та якщо з проектувати її на нинішню ситуацію – зовсім не дивно, а навіть моторошно стає.

 Ми українці самі, свідомо, великим багатомільйонним стадом йдемо туди, куди дме вітер, але, нажаль, незважаючи, що вітер той штучно  створений… А за кермом цього вентилятора – «стабільна» Партія Регіонів, яка стабільно і впевнено намагається занапастити країну.

Нам вкрай потрібен інший вівчар...

І якщо ми не зупинимо цей політичний безлад, то він зупинить Україну…