Про тих, що ходять на Жадана

5 июня 2012, 11:15
журналіст
0
819
Про тих, що ходять на Жадана

Нові й невідомі мені обличчя на презентаціях нових книжок Сергія Жадана. Хто вони? І ким були б ми, якби не присутність цього сучасного поета у нашому студентському минулому?

Це було таки незвично. Сидіти на презентації чергової новинки від Жадана, але при цьому не в Харкові, а в Києві і в оточенні незнайомих і — що найдивніше — невпізнаваних поціновувачів творчості харківського письменника (до цього мені здавалося, що визначити тих, хто «ходить на Жадана», нескладно). Можливо, на цій київській презентації я вперше відчула, що ось є молодь, до складу якої ти ще входиш за всіма критеріями, а поза тим ось ця молодь якраз нині щось починає важливе і незвідане, а та молодь, до якої належиш ти у свої двадцять із гаком, не стільки починає, як продовжує. Продовжує, скажімо, «ходити на Жадана».

Про Жадана я почула 2003-го. Поетична студія Харківського університету, перше знайомство із постмодерними харківськими поетами — студентами і молодими викладачами, і запитання про те, чому мене цікавить сучасна поезія і що я, власне, знаю про ту сучасну поезію. «Ну, Жадана ви, звісно ж, читали?» Про Жадана я нічого не знала, бо не знала відразу після школи навіть про існування поетів-вісімдесятників, бо так само не знала про них і моя шкільна вчителька української літератури. І ось саме це прізвище без анінайменшого знання, що стоїть за ним, суттєво вплинуло на мій подальший шлях. Студія студією, але я прагла познайомитися зі справжніми письменниками, а вони, безперечно, мали щоденно збиратися і обговорювати написане у стінах Спілки письменників на Чернишевського. Спілку я знайшла, але з маститими письменниками так і не познайомилася, оскільки на сходовому майданчику Спілки побачила афішу (потім я її тихцем зірвала і бережу до сьогодні). Афіша, роздрукована на звичайному чорно-білому принтері, сповіщала про харківські презентації нових романів «Фоліо» — «Депеш Мод» Сергія Жадана та «50 хвилин трави» і «Фройд би плакав» Ірени Карпи. Тепер уже складно повірити, але тоді ніхто з опитаних мною студентів-філологів не сказав, хто така Карпа. «Здається, вона щось співає», — сказав один знайомий журналіст. А ось що мав презентувати Жадан, знали, здається, всі мої знайомі, які цікавилися всім, що творилося у Харкові українською мовою. «Кажуть, Жадан почав писати прозу», — говорили обізнані. «Та невже? Велику?» — не вірили малообізнані. «Цілий роман! Про Харків і про стадіони»… Не знаю, чому пішли такі чутки, що роман буде саме про стадіони, але весь час, думаючи про невідомого мені Жадана, я уявляла молодого письменника, який сидить на одній із лавок закинутого харківського стадіону і пише роман про сучасний Харків (до речі, писати той роман він мав від руки, бо ноутбуки для нас тоді були ще чимось далеким від українських реалій).

Мені здається, я можу пригадати кожну із Жаданових презентацій у Харкові. «Депеш Мод» презентували у закритій нині «Книжковій арці», це був 2004-й, але ще до революції. Презентації книжок тільки входили в моду, все це було таке нове, незвичне, розкуте, що можна було і постояти в довгому коридорі книгарні, щоби більше чути Жадана, ніж бачити, а потім так само у довжелезній черзі, щоби Жадан незмінним капслоком підписав ту свою першу книжку з «фолійної» серії «Графіті». Згодом, уже після революції, я пригадаю ту першу презентацію, з якої для мене починається відлік багатьох важливих дружб і перетворень, на слайдах фотографа Юрка Ворошилова, в тій, уже неіснуючій, фотомайстерні на провулку Короленка була ще купа фотографій і безцінних речдоків із Харківського майдану, якого теж для мене не було б без Жадана.

У Харкові цілком реально можна було мати друзів, які не поділяли твого захоплення помаранчевими ідеями, але піти на майдан до Жадана — можна було всім, бо ти йшов саме до Жадана, а не до невідомих тобі дядьків у помаранчевих шаликах. Ми скидалися по дві гривні (суму, яку кожен із нас витрачав на обід) і купували шоколадки. Коменданта наметового містечка на харківському майдані викликати боялися, тому передавали ті шоколадки першому-ліпшому революціонеру і дуже просили передати саме Жадану. Так само просили згодом, коли мої батьки передали торбу з горіхами, медом і різними вареннями, але повезли її не в гуртожиток, а на майдан. Звісно, у кожного був свій Майдан. Ми ж приходили тоді на якийсь мітинґ, щоби, ставши на пальчики, запитати сусіда: «А Жадан там є?»…

Я пригадую зустріч із Жаданом у Великій хімічній Каразінського. Аудиторія була забита вщерть, прийшли всі викладачі, відкривав зустріч ректор, і майже не було жодної реклами, анонсів на радіо і телебаченні, бомбардування в соцмережах, без якого нині не обходиться жоден арт-захід. У тій же Великій хімічній (і так само Великій фізичній) Жадан модерував зустрічі з Андруховичем і Пако — і так само повні аудиторії. Або вже інші інтер’єри: Жадан в Будинку актора (це могла бути презентація «Таємниці» Андруховича або його власної «Марадони»), Жадан у Спілці письменників (на дні народження журналу «Березіль»), Жадан у театрі «Березіль» разом із «Собаками в космосі», і з ними ж у Churchill-pub, а з «Ойрою» в підвалі «муніципалки», а ще ж був «ЦЕХ» у театрі Шевченка, поезія у книжковій кав’ярні «Куб», у Будинку архітектора Жадан модерував зустріч із Винничуком, а ось Жадан на подвір’ї Літмузею, трохи пізніше у книгарні «Є» і набагато раніше, але на тій самій Сумській, в «Останній барикаді»… Можна просто пригадувати всі ці значимі харківські вулиці, всі ці знакові місця — і жодного разу не помилишся, бо Жадан спробував (і відкрив для нас) усі арт-майданчики Харкова. І тоді ще не були такими нав’язливими жж і фейсбук, тому ми просто при зустрічі, як щось найважливіше, переповідали, де і за яких обставин бачили Жадана, що він читав, у що був одягнутий (звідти ця наша таємна любов до кедів і «захисного» зеленого кольору).

Я ніколи не прагнула стати другом Жадана, я ніколи не була його фанатом, яких знаю чимало, я впізнаю далеко не всі цитати з його віршів, я не колекціоную свої фото з ним і не чіпляю на стіну в офісі його найсвіжіші авторські колонки. Я впевнена, про Жадана напишуть купу всього ґрунтовного, фахового і глибокого, бо ж є ще ж і та молодь, яка ходила на вечори «Червоної фіри», яка, може, пам’ятає перші числа газети «Трактор» і журналу «Ґіґієна», а може, має у домашній колекції підписане капслоком перше — «смолоскипівське» — видання «Цитатника», і вони, мабуть, ще дивніше почувають себе у колі тієї молоді, яка ходить на Жадана нині…

Отож це лише маленька історія дівчини, яка ходила і продовжує ходити на Жадана. Ходити — і відчувати своє дорослішання. Ходити тепер уже разом зі своїм чоловіком, який закохався у неї, бо вона говорила, подібно до Жадана, незвичною для Харкова українською. Який, до речі, завжди, обираючи в магазині кеди, запитує: «Чи носив би такі Жадан?»


 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.