А хто така повія?

Реалії міського життя

Погодьтеся, у тяжкий ми час живемо, шановні... Як швидко закінчуються кошти на банківських картках, так само непомітно атрофуються людяність та совісність у людей.

Понеділок. Кінець першого робочого дня тижня у місті з населенням близько 300 тисяч жителів, центральна вулиця.

Усі кудись біжать, поспішають: хто до рідного дому, хто подалі від нього.

 У кожного свої думки, переживання, можливо, мрії. Лавочки розташовані по всій довжині вулиці з обох сторін, окуповані перехожими. Кому пощастило більше – той прихистив себе від спеки у кронах дерев (як у бога за пазухою), а іншим доводиться відчувати себе як у чорта на сковорідці.

Одне з найкращих місць майже якраз навпроти святої будівлі –центрального собору. Компанія пенсіонерів, що складається з двох бабусь і одного дідуся, явно напідпитку. Вони голосно розмовляють, вживаючи ненормативну лексику, та просять милостині у перехожих. Але їх ніхто навіть не помічає.

 Усі кудись біжать, поспішають: хто до рідного дому, хто подалі від нього...

  Аж ось біля них проходить маленька дівчинка, років шести-семи. Звичайна дитина, акуратно вдягнена і охайна. Вона першою звернула увагу на них, подивишись у їх бік чистими дитячими очима. І тут почалось! Одна із пенсіонерок стала обзивати дівчинку розмовною назвою представниць найдревнішої професії і ледь не вдарила маленьку. Сльози на очах, крик, вереск. Вони вбачили у особі малої конкурентку, яка претендує на частину милостині. Дитинка побігла поміж людей, а її ніхто не помічав.

 Усі кудись біжать, поспішають: хто до рідного дому, хто подалі від нього...

А уявіть цілком ймовірну ситуацію. Дівчинка прийде до себе додому зі сльозами на очах і запитає по-дитячому наївно:

- Мамо, а хто така повія?

І як пояснити матері, що оце слово, почуте від душевно збезчещеної пенсіонерки, означає? Рильський писав: „Не бійтесь заглядати у словник...” Але це аж ніяк не той випадок, коли відповідь на дитяче запитання можна дати чітко і зрозуміло для дитячої свідомості.