Манифест профессора Киево-Могилянской академии Анатолия Тихолаза

11 августа 2012, 10:03
сценарист, политтехнолог, кинематографист
0
702

В умовах націоналістичної вакханалії, розгорнутої навколо мовного закону К-К, до мене почали звертатися з інквізиторськими запитаннями стосовно моїх поглядів та навіть кола людей,

В умовах націоналістичної вакханалії, розгорнутої навколо мовного закону К-К, до мене почали звертатися з інквізиторськими запитаннями стосовно моїх поглядів та навіть кола людей, чиї погляди я можу гіпотетично поділяти. Здивований я не лише тим, що закиди стосовно мого світогляду я отримую з боку осіб, котрі аж ніяк в батьки мені не годяться, а й фантастичним поверненням до атмосфери персональних справ на партійних зборах: різниця лише в тому, що тепер мої погляди оцінюються не з позицій високого марксизму, а з точки зору архаїчного парафіяльного націоналізму. У зв'язку з цим вважаю за необхідне висловитися стисло й однозначно (оскільки встиг отримати й закиди ледь не в брехні).

1. Вважаю, що доки в країні діє Конституція, вона має поважатися, її треба дотримуватися, хоч би як окремий громадянин не ставився до її змісту: невдоволення конституційними положеннями не дають підстав для їхнього порушення.

2. Обов'язок дотримання Конституції не позбавляє громадянина права висловлювати свої міркування стосовно її змісту та можливих змін цього змісту.

3. З огляду на це висловлюю особисте суб'єктивне судження: з тексту Конституції слід вилучити положення про державний статус будь-якої мови.

4. Наділення якоїсь мови винятковим статусом в умовах України, що не є мононаціональною державою, неминуче обертається дискримінацією інших мов.

5. Закон Ківалова-Колесніченка не підтримую через те, що він вперше на законодавчому рівні визнає режим апартеїду, фактично встановлений для російськомовного населення України. На більшості території України російськомовне населення не лише не є меншиною, а й є безумовно корінним населенням. Якщо послуговуватися поширеною в Україні расистською лексикою, можна стверджувати, що "титульною нацією" столиці України Києва є російськомовне населення. Радикальна українізація Києва впродовж останніх двадцяти років призводить до того, що Київ стрімко перестає бути містом, а корінне населення виявляється вимушеним або відмовлятися від своєї ідентичності, або перетворюватися на мешканців гетто з неписьменним населенням: про статус "дискримінованої" української мови в УРСР російська мова в Києві нині не може навіть мріяти.

6. Таке становище можливе лише за умови тоталітарного державницького націоналізму з публічно проголошеною національною дискримінацією. Проте саме такої декларації Конституція України нині не містить. Отож треба або закріпити в Конституції статус України як моноетнічної держави з чітко обмеженими правами "меншин", або надати громадянам право вільно обирати мову приватного, публічного та офіційного спілкування. Яка мова стане за таких умов панівною мені особисто абсолютно байдуже, головне, аби вона була такою не внаслідок поліційного примусу. Щодо україномовної культури скажу те саме: якщо вона загине щойно втратить статус державно-примусової – туди їй і дорога. Мене особисто саме подібне припущення глибоко ображає, й я можу лише здогадуватися, що спонукає професійних українців з такою звірячою люттю наполягати саме на її репресивному нав'язуванні народу України.

7. Вважаю, що полеміка, яка розгорнулася навколо закону К-К виявилася надзвичайно повчальною. Вона дозволила з граничною ясністю пересвідчитися, що жодної різниці між кумирами галицьких літературних салонів та зоологічними психопатами зі "Свободи" немає: націоналізм і демократія несумісні як вода з олією. Душа, хвора на "фобію" (хоч би якою вона була), приречена на втечу від свободи, на розчинення у анонімній стихії нації, мови, держави, майдану, "разом нас багато". Свобода – тягар вільних індивідів, для яких держава – нічний сторож, мова – комунікаційний засіб, віра – приватна справа, національність – успадкована ознака, пишатися якою так само непристойно, як кольором очей або родимою плямою на лобі. У зв'язку з цим, вношу остаточну ясність раз і назавжди: моя національність – та, що вказана в українському паспорті діючого зразка. В державі Україна не передбачена ідентифікація громадян за національною ознакою. Отож пропоную вважати мене людиною без національності або людиною будь-якої національності. Моя рідна мова – та, якою я спілкуюся тут і зараз. Це мова, якою думаю, розмовляю та пишу Я. Хто скільки хоче, хай стільки й нарахує. Хто хоче, хай вважає німим та неписьменним. Не приховуватиму: це мені абсолютно байдуже.

8. Висловлене тут є відповідями, даними на питання, що задавалися мені раніше чи могли б виникнути будь-коли у будь-кого. З огляду на це дуже прошу більше до мене з цими питаннями не звертатися та полеміки не розпочинати: з цього приводу я висловився вичерпно, інтерес до цієї теми втратив, а що найголовніше – втомився.


Текст взят отсюда
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.