Про наш цукор.

26 августа 2012, 07:03
Голова Громадської організації "ЄДИНА НАДІЯ!"
0
467
Про наш цукор.

Станом на 1912 р. кожен п’ятий робітник в Україні був задіяний в цукровій галузі, а до 1914 р. ми були серед лідерів за показником експорту цукру.

У 1860 р. в Україні існувало 228 цукрових заводів (якщо розподіляти територіально, то на Лівобережжя припадало 113, Правобережжя 115 заводів), а на початок 80-х рр. вже 247.

 Загальний прибуток в цей період від виробництва цукру складав близько 15 млн. карбованців щорічно, це було набагато більше, ніж давало варіння пива або тютюнова промисловість. Існувало два типи виробництва: мануфактурне поміщицьке та заводське купецьке. Останнє використовувало найману працю, та постійно модернізувало виробництво і, відповідно, було набагато ефективнішим. Реформи другої половини XIX ст. значно покращили стан справ в цій галузі, скасування кріпацтва означила перемогу купецького типу виробництва.

 Використання вільнонайманої праці, передових на той час технологій та досягнень технічної галузі, дозволило Україні стати монополістом у цукроварінні.

Україна завдяки своїм природно-кліматичним умовам славилась високими врожаями цукрового буряку. Якість остатнього впливала на смак цукру, а у нас він був найкращім (інші держави-виробники використовували переважно тростину, а з неї цукор був набагато гіршим). Цукрова промисловість давала десятки тисяч робочих місць (на заводах були задіяні більше 40 тис. робітників), особливо позитивно це впливало на селян, від сумлінної праці яких залежав успіх.

 Були випадки, коли колишні кріпаки ставали цукрозаводчиками, як приклад можна навести Симиренків, братів Яхненків, досвід яких переймали навіть закордонні виробники. Високі прибутки від галузі не осідали в банках або кишенях магнатів, меценатська та господарська діяльність родин Потоцьких, Терещенків, Бобринських, Харитоненків, Чацьких зробила їх відомими в Україні та за її межами. Зацікавленість робітників та селян в своїй праці, постійна підтримка влади, вміле керівництво та організація стали характерними рисами цукрової промисловості.

 На кінець XIX ст. збільшення потужностей та концентрація виробництва призвели до зменшення кількості заводів – до 185, а загальна кількість працюючих становила близько 100 тисяч. Швидкий та динамічний розвиток цукроваріння не могло нічого зупинити, навіть промислова криза 1900 – 1903 рр. пройшла осторонь. Це ледь не єдина галузь, яка в умовах кризи збільшила обсяги виробництва! У  1912 р. кожен п’ятий робітник в Україні був задіяний в цукровій галузі, а до 1914 р. ми були серед лідерів за показником експорту цукру. Ситуацію змінила війна та революція.

 З приходом до влади більшовиків цукрова промисловість зазнала майже цілковитої руйнації. На її відбудову знадобилося відносно небагато часу – вісім років. Звичайно, це традиційна для нас галузь, яка давала високі прибутки і втрачати її більшовики не збирались. Вже в 1928 р. рівень виробництва цукру складав 1,1 млн. тон, це трохи менше від довоєнного рівня. Індустріалізація призвела до появи заводів – гігантів, найбільшим з яких в СРСР, та й в Європі взагалі, став Лохвицький цукровий завод (Полтавська обл.).

 Здавалося б, цукроваріння переживало нове народження та піднесення, але знову прийшла війна. За 1941 – 1945 рр. було знищено близько 70% цукрових заводів, а ті рештки, що лишились були пошкоджені. Але навіть в таких умовах галузь дихала, даючи країні в 1945 р. 329 тис. тон цукру. Післявоєнна відбудова та модернізація виробництва до 1954 р. дозволила досягнути довоєнного рівня. Почався новий розквіт. Механізація, реконструкція та розширення, будівництво нових заводів, дозволило збільшити потужності, що в свою чергу повернуло Україну на світовий ринок, де вона знову стала лідером. Окрім виробництва цукру з буряку, ми засвоювали нову сировину – тростину, яку завозили з Куби. На початок 80-х рр. в УРСР існував 191 цукровий завод, що становило 80% від їх загальної кількості в СРСР. Підприємства цієї галузі розташувалися по всій території України: від західних до північно-східних та степових областей.

 Настали дев’яності, які виявились гірші за війну для цукрової промисловості. Солодка казка скінчилась, почався великий переділ, який не обійшов цукроваріння. Нам раптом стала не потрібна глюкоза. Діяли за звичною схемою: спочатку завод оголошували банкрутом, потім продавали за безцінь, а нові хазяїни керуючись принципом “збагатитись тут і зараз” просто ліквідовували його, здаючи на металобрухт. Використовуючи медичний термін, препарували, або просто різали, замість скальпелів – газові різаки.

 Від минулої слави залишались одні стіни, та й ті не надовго (продали навіть цеглу, яку люди за копійки чистили та збирали). Як наслідок, десятки тисяч безробітних, зруйновані села, позбавленні майбутнього люди. Офіційно з 192 заводів продано на металобрухт 37, і ще планується вирізати близько 40. Потужності тих, що ще працюють в сезон завантаженні відсотків на 30. Якщо підрахувати рівень виробництва, то виходить, що ми не в змозі забезпечити навіть власні потреби в цукрі. Так і є, ми його просто купуємо за кордоном, а його якість залишає бажати кращого.

 Насправді все набагато складніше: ми можемо відновити заводи, модернізувати їх, але хто на них буде працювати? Старіння кадрів, та майже повна відсутність підготовки нових значно додає проблем та часу на реанімацію цієї галузі промисловості. Влада спроможна лише на пусті балачки, та встановлення “надгробків” цукру. Так в м.Суми встановили пам’ятник цукру, в той час як з 17 цукрових заводів в Сумській області офіційно працює лише 5 (а фактично – 4). Нам лише залишається сподіватись, що колись наша держава знову стане флагманом цукроваріння, але точно не з цією владою.


Олександр Закриничний

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.