Безпека держави крізь призму особливостей суч-го етапу цивілізаційного розвитку

4 сентября 2012, 15:53
0
625
Безпека держави крізь призму особливостей суч-го етапу цивілізаційного розвитку

... в майбутньому основним джерелом конфліктів буде не ідеологія і не економіка, джерела конфліктів будуть визначатися культурою... С.Гантінгтон

Відповідальний за розміщення,- Рубан Володимир.
Сьогодні навряд чи знайдуться ті, які б сумнівалися в наяв­ності тісного кореляційного зв’язку між геополітичними і геоекономічними потрясіннями, які породжуються сучасними процеса­ми глобалізації.

Як приклад. Багато хто очікував, що глобальна фінансово-економічна криза 2008 р., крім значних змін у структурі світової економіки, спровокує й суттєві зміни в глобальному балансі сил у військово- політичному вимірі. Звичайно, експерти розходилися в оцінках щодо їх інтенсивності та часових параметрів. Зокрема, відкритим залишалося питання, які країни перш за все будуть втягнуті в цей процес, які зміни відбудуться у балансі сукупної могутності гло­бальних гравців. Але те, що вказана криза істотно вплине на міжнародну стабільність і національну безпеку більшості країн світу, не викликало сумніву.

Дійсно, в кінці 2010 р., коли деякі аналітики стверджували, що економічна криза згасає, а інші, що варто очікувати «другої» її хвилі, у багатьох країнах нагромаджувався потужний протестний потенціал. Він мав різні джерела, рушійні сили, сценарії розвитку тощо. Але в усіх випадках під загрозою опинялася внутрішньопо­літична безпека і регіональна стабільність.

На початку 2011 р. світ здригнувся від народних хвилювань, які почалися в Тунісі, перекинулися в Єгипет, а потім до Лівії, Сирії, Ємену та в інші країни Близького Сходу та Північної Афри­ки. Далі протестні хвилювання почали захоплювати країни-члени ЄС, перекинулися в США, а в кінці 2011 р. і в Російську Федера­цію. Багато хто вважає, що головною причиною протестних на­строїв є відсутність демократичних інститутів і традицій. Ця теза, сформована «аксакалами» демократії, тисячократно повторюється різношерстою армією «незалежних» експертів в ЗМІ, у тому числі в Україні. Масові протести, що призвели до кровопролиття та па­діння урядів у Тунісі, Єгипті, громадянської війни в Лівії і фактично в Сирії, ще можна якось цим пояснити. Але як бути з краї­нами-членами ЄС і США, що пізнали, так би мовити, всі таїнства і премудрості демократії? Тут протестні настрої вивели на вулиці також сотні тисяч людей і в деяких країнах трансформувалися у відкриті погроми та безпорядки, наприклад, у Великобританії.

Мабуть причини того, що сьогодні величезні за площею і чисельністю населення регіони і країни «закипають» проти існу­ючого порядку речей полягають не тільки в архаїчності деяких режимів та відсутності елементарних основ демократії. Одна з них на поверхні. Це нездатність ліберальної економіки, яка традицій­но обертається довкола інтересів приватного інтересу (підприєм­ця), розв’язувати все більш складні соціально-економічні проблеми публічного характеру. Мільйони людей обурені і бунтують проти того, що відсоток населення захопив переважну частину світових багатств, що незважаючи на світові фінансово-економічні кризи статки вказаної частини людства невпинно зростають, а всі інші зубожіють. Тобто протестні настрої мають чітко виражену со­ціальну складову, з якою не «товаришує» ліберальна економіка.

Раніше уряди провідних країн соціально-економічні пробле­ми свого населення більш-менш успішно вирішували головним чином за рахунок ресурсів інших країн (матеріальних, людських та інших), а в останні два десятиріччя і за рахунок розграбованого місцевою елітою потенціалу пострадянських країн. Проте зрос­тання національної самосвідомості, глобальної відкритості світу, загострення дефіциту ресурсів значно ускладнило розв’язання цієї проблеми.

Певною мірою, на нашу думку, спорадичні військові конф­лікти, що виникають впродовж останнього десятиріччя і які впер­ше по-справжньому загрожують виникненню глобального конф­лікту (війни), фінансово-економічні кризи та рецесії і, насамкі­нець, платіжно-кредитна криза в ЄС, яка поставила Союз на межу розвалу, це: підтверджують.

Так, відомо, що в останнє десятиріччя експерти зважували аргументи за і проти того, коли ж ЄС з політичного карлика пере­твориться на глобального політичного гравця. Але вищезгадані обставини та інші чинники призвели до того, що друга половина 2011 р. пройшла під прапором пошуку системних рішень як вря­тувати євро, а з ним і сам Союз. Розпочався 2012 р. в Європі зі зростання нротестних настроїв у Греції, Румунії, суперечливих заяв представників ЄС і песимістичних оцінок щодо успіху швидкого розв’язання кризи в Європі.     Заяви лідерів найсильніших економік єврозони сповнені тривоги. «Європа може бути зметена кризою», — попереджає Н.Саркозі. З ними солідарні багато експертів. Зокре­ма, Дж.Сорос вважає, що якщо євро не витримає, це призведе до розпаду ЄЄ і що це буде катастрофою для глобальної фінансової системи. Все більш очевидно — ця проблема довжиною не в один- два роки, оскільки боргова криза продовжує залишатися реаль­ною загрозою для ринків.

Як свідчить історичний досвід, наслідком економічних криз завжди був запуск механізмів перезавантаження взаємин між про­відними гравцями світової політики. Виникає бажання актуалізу­вати розв’язання тих чи інших проблем, що мають місце у відно­синах між ними. Природно, це бажання реалізується з прицілом на реалізацію передусім власних національних інтересів. І тут в повний зріст постає питання — як розв’язати ці проблеми з най­меншими втратами для безпеки держави? Йдеться насамперед про те, як:

  • по-перше, зберегти суверенітет (у всіх його вимірах, але насамперед — політичний і економічний) та відповідне місце у світо­вих рейтингах країн як необхідну умову та інструмент захисту і просування своїх життєво важливих національних інтересів;
  • по-друге, зберегти досягнутий рівень економічного роз­витку та добробуту населення як необхідну умову забезпечення внутрішньої політичної стабільності та широкої громадської підтримки політичної еліти, що перебуває при владі.

На наш погляд, з кожним роком ці проблеми стає все важче вирішувати навіть провідним країнам світу. Все більш очевидна глобальна системна криза в розвитку сучасної цивілізації. Зокре­ма, чимало експертів вважає, що вона перебуває на грані соціаль­ного дефолту, а відтак необхідна системна перебудова фундамен­тальних основ та переорієнтація векторів розвитку політичних, економічних, соціальних і духовних процесів світової цивілізації.

Принципово важливо, що вказана перебудова має здійсню­ватися в умовах все більш жорстких ресурсних військово-політичних і екологічних обмежень. Вони роблять середовище розвитку держав і відносин між ними більш агресивним. Наслідком цього стали додаткові труднощі у пошуку оптимального вирішення рівняння сталого розвитку світового співтовариства, а отже, й між­народної безпеки. При цьому зазначені обмеження можливостей стійкого розвитку світової цивілізації знаходять своє відображення не тільки в економічній, політичній, культурній (духовній) та со­ціальній сферах. Вони по-новому висвітлили важливість практич­ної реалізації головної системоутворюючої функції держави, а саме — забезпечення реалізації публічного інтересу в усіх його вимірах, а відтак її роль як визначального інструменту у забезпеченні міжна­родної та національної безпеки. Тут доречно згадати С.Гантінгтона, який свого часу стверджував, що в майбутньому основним джерелом конфліктів буде не ідеологія і не економіка, що джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Тому, на його думку, найбільші конфлікти будуть розгортатися між націями і групами країн, що належать до різних культур (цивілізацій). Зазначена куль­тура визначає політичні та соціально-економічні стратегії країн — провідних представників світових цивілізацій, які в цілому мож­на назвати стратегіями забезпечення сталого розвитку тієї чи іншої цивілізації і забезпечення її глобальної безпеки.

Дійсно, ні для кого не секрет, що сьогодні мають місце такі домінуючі і конкуруючі між собою політичні, економічні та со­ціальні стратегії, в основі яких лежать насамперед культурно-цивілізаційні компоненти, а саме [1]:

  • північноамериканська — суть якої полягає в глобальній експансії інтересів і цінностей США з широким і комплексним використанням військових, політичних, технологічних, інформа­ційних та фінансових інструментів, часто нехтуючи інтересами країн, які традиційно артикулюються як стратегічні союзники;
  • китайська — в її основі тотальна мобілізація соціально- економічних, політичних, ідеологічних та інших національних особливостей розвитку та ринкових компонентів з чітко вираже­ним зовнішнім вектором: товарна, а останнім часом і фінансова глобальна експансія з одночасним нарощуванням військової по­тужності;
  • європейська — її суть: економічна інтеграція за допомогою створених наднаціональних органів управління і спроба на цій основі військово-політичної інтеграції, за одночасного викорис­тання та розвитку можливостей НАТО;
  • японська — тут головним є орієнтир на авангардний техно­логічний розвиток в поєднанні з традиційною національною куль­турою, а також прагматизм у використанні дивідендів від військо­во-політичного заступництва США;
  • російська — головною метою якої є набуття статусу над­держави в ресурсному вимірі (перш за все в енергетичному) і отримання на цій основі необхідних ресурсів для подолання техноло­гічного відставання від провідних країн світу та модернізації ВПК і підтримки статусу ядерної наддержави;
  • єврейська — суть — системна мобілізація матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів світового єврейського співтовариства в інтересах виживання держави Ізраїль і максималь­но можливого врахування інтересів зазначеного співтовариства при формуванні та реалізації стратегій розвитку інших країн.

Можна також говорити і про наявність ісламської стратегії. Вона проявляється в різних іпостасях: від глобальної популяри­зації релігійних цінностей ісламу в різних сферах життєдіяльності (на жаль, не рідко з використанням насильницьких засобів) до прагнення оволодіти сучасними ракетними технологіями і ядер­ною зброєю для отримання відповідного інструменту впливу на світову політику.

Принципова особливість ісламської стратегії — відсутність чітко виражених центрів ідеологічної, військово-політичної та економічної сили. Спроби їх формування жорстоко придушуються в зародку провідними країнами-представниками інших цивілізацій (з використанням військової сили, шляхом проведення різноманіт­них підривних операцій, ембарго тощо). Тобто прагнення тієї чи іншої мусульманської країни стати таким центром (військово-по­літичним, економічним, ідеологічним) наштовхуються на потуж­ну протидію зі сторони глобальних гравців, які представляють інте­реси інших цивілізацій, а також мусульманських країн, які, з тих чи інших міркувань, ідуть у фарватері політики вказаних гравців. Тому ісламська стратегія значною мірою є різновекторною.

В кінцевому підсумку кожна держава вимушена обирати напрям свого політичного та соціально-економічного розвитку в руслі тієї чи іншої стратегії, які досить жорстко конкурують. Ре­зультати реалізації вказаних стратегій постійно і відносно до­сить швидко змінюють баланс національних та наднаціональних суверенітетів, світовий баланс сил, насамперед, економічний і військовий.

Ці зміни в умовах згаданих ресурсних, військово-політичних та екологічних обмежень, зростання соціокультурної, політич­ної та економічної взаємозалежності між націями і державами, що належать до різних цивілізацій, породили додаткові невідомі (не­визначеності) в глобальному рівнянні сталого розвитку світового співтовариства та міжнародної безпеки.

Умовно ці невідомі можна представити у вигляді запитань, на які світова спільнота поки що не змогла дати однозначної відповіді, а саме [2; 3]:

  • чи зможе глобалізація зменшити нерівність і прірву між ба­гатими і бідними, як в розрізі окремих країн, так і між країнами[1];
  • чи не відбудеться в найближчі роки згортання не тільки нових демократій, а й північноамериканської та європейських під тиском різних обставин, зокрема, необхідності забезпечити більш жорсткий контроль і стримування фінансово-економічних криз, боротьби з організованою злочинністю, тероризмом або ж захисту від зростаючого впливу релігійних чинників на територіальну цілісність [2];
  • як країни, де відбувається старіння населення, зможуть пристосуватися до інтеграції у своє середовище мігрантів, оскіль­ки вже сьогодні деякі лідери в ЄС змушені констатувати, що їхня політика мультикультурності зазнала краху;
  • чи зможуть деякі країни кинути більш відкритий виклик глобальному пануванню США і чи не підірве це міжнародну стабільність, бо багато хто побоюється, що наслідком стрімкого падіння глобальної могутності США буде загострення відносин між глобальними гравцями, хаос, домінування моделей національ­ної безпеки, що базуються на гібриді авторитаризму, націоналіз­му і релігії, що ще більше підвищить ступінь невизначеності на міжнародній арені;
  • які межі негативного впливу на світову економіку політичної нестабільності в країнах- постачальниках та країнах-транзитерах енер­горесурсів і що потрібно робити, щоб його не допустити[2];
  • чи буде можливим, не допустити збільшення країн, які володіють ядерною зброєю і ефективними засобами її доставки;
  • як буде зростати вірогідність отримання доступу до ядер­ної зброї, а також іншої зброї масового ураження терористичних та інших екстремістських організацій;
  • чи зможе світова спільнота підготуватися до катастрофіч­ного погіршення навколишнього середовища.

Не потрібно також забувати, що світ стоїть на порозі продоволь­чої кризи, а також реальної загрози пандемії світового масштабу [3].

Не важко бачити, що вказані невизначеності та їх можливі наслідки в переважній своїй більшості мають економічну і со­ціальну природу.

Не менш важливим є і те, що для багатьох сучасних військо­вих конфліктів стає все важче визначити сторони військового про­тистояння і тип самого конфлікту (громадянська війна, зовнішня агресія, миротворча чи контртерористична операція, гуманітарна інтервенція і т.ін.). Тому певні правові норми щодо використання військової сили все частіше ставляться під сумнів міжнародним співтовариством. Часто ці норми не сприяють стримуванню, обме­женню масштабів і жорстокості військових конфлікгів, дозволяють прямо чи опосередковано втручатися у внутрішні справи суверен­них держав, включаючи пряму військову агресію. Війна в 2003 р. проти Іраку, недавні події в Лівії, а зараз у Сирії — яскраве тому підтвердження.

Перераховані вище фактори, що впливають на міжнародну стабільність і безпеку держав сьогодні, дозволяють констатувати, що загроза глобального військового конфлікту зростає. Деякі навіть стверджують, що фундамент реальної глобальної військоеюї за­грози близький до завершальної стадії його формування.

Зокрема, загроза розпаду трансатлантичної фінансової си­стеми залишається цілком реальною. Головна зброя США долар, стає все менш ефективним. Починаючи з 2009 р. державний борг США перевищив 15 трлн дол. і безперервно зростає. У той же час Президент США Б.Обама, виступаючи в грудні минулого року в

Пентагоні з тезами нової військової стратегії США, заявив, що «світ має знати: США не мають наміру втрачати свою перевагу», а серед стратегічних супротивників традиційно виділив не тільки Іран, а й Китай, який є одним із кредиторів США.

Серед старих і нових членів НАТО є досить різні погляди щодо інтенсивності набраних темпів розгортання елементів аме­риканської ПРО в Європі та необхідного ступеня узгодження цьо­го процесу з Російською Федерацією, яка у відповідь приймає адек­ватні заходи. Це може призвести до кризи у відносинах між США та Російською Федерацією (В.Путін нещодавно заявив, що якщо США продовжать створення в Європі власної’ ПРО, то між Росією і Америкою виникне серйозний конфлікт, імовірність якого, на його думку, дуже висока).

Триває гостра криза щодо вирішення проблеми «ядерної тематики» Ірану і набирає темпів гонка озброєнь між глобальни­ми гравцями, перш за все між США, Росією, Китаєм. У цьому процесі активізувала свої зусилля Індія. Напруженою залишається ситуація у Пакистані, який володіє ядерною зброєю.

В кінцевому підсумку, не може бути ніяких сумнівів, що якщо екологічні, соціальні, економічні, політичні та культурні системи не будуть гармонізовані, тотальна соціальна нерівність і напруга стане головною рушійною силою безпорядків і хаосу, які невбла­ганно охоплять величезні території як за площею, так і за насе­ленням. Традиційні жорсткі державні та міжнародні інститути влади з цим не впораються. Події в країнах Північної Африки в 2011 р. яскраве тому підтвердження.

У зв’язку з цим є всі підстави погодитися з тими, хто ствер­джує, що насамперед необхідно посилення державного регу­лювання кредитно-фінансової та податково-бюджетної систем, зменшення нерівності та прірви між бідними і багатими, що со­ціальні обмеження практики лібералізму стали заважати розвит­ку людського суспільства: нерівність не неминуче і терпиме зло на шляху до багатства. Це головна причина соціальної дезінте­грації та політичної дестабілізації.

Підіб’ємо підсумки.

  1. Сучасні глобальні фінансово-економічні кризи в кінцево­му підсумку відображають кризу розвитку світової цивілізації й все частіше висвітлюють суперечності та невизначеності сучас­ного розвитку світової спільноти, які не можуть бути зняті з по­рядку денного в найближчі роки. Кардинально змінюються не тільки структура світової економіки, а й політичні та військові баланси в сучасному світі.
  2. Зберегти, а тим більше посилити свій вплив у найближче десятиліття, зможуть лише ті країни, політичні еліти яких змо­жуть знайти адекватні відповіді на виклики і глобальні невизна­ченості сьогоднішнього дня. Перш за все, зроблять свої економічні і політичні системи більш гнучкими і ефективними.
  3. Економічна глобалізація, ресурсні, військово-політичні та екологічні обмеження, глобальні невизначеності світової політи­ки, інтенсивне поширення інформаційних технологій об’єктивно призводить до утворення в кожній країні віртуальних, космополі­тичних і все більш автоматизованих груп населення та елітарних верств, які зосереджують свою увагу на задоволенні перш за все своїх особистих інтересів. Цьому сприяє ідеологія лібералізму, відповідно до якої вся і все повинно крутитися навколо приватно­го, а не суспільного (публічного) інтересу. Це знижує можливості держави як основного інструменту із забезпечення безпеки та міжнародної безпеки, яка є перш за все суспільним благом.
  4. Очевидно, що в найближчі десятиліття держава залиши­ться основною одиницею світового устрою. Це висуває додаткові вимоги до якості державного управління у сфері забезпечення національної безпеки, розвитку добросусідських міждержавних відносин та удосконалення міжнародних інститутів безпеки.
  5. Враховуючи зростаючу військово-політичну та економіч­ну міць світових цивілізацій, уникнути катастрофічного за на­слідками для долі людства глобального конфлікту можна тільки шляхом усунення передумов, які ведуть до конфлікту між ними. Для цього потрібно змінити домінуючу сьогодні логіку конфрон­таційного розвитку між ними, а не прагнути «законсервувати’ існу­ючий порядок речей за всяку ціну, у тому числі шляхом експорту «керованого хаосу» в ті чи інші країни і регіони в різній упаковці.

Зусилля світової спільноти повинні бути сконцентровані на реалізації єдино прийнятної в сучасних умовах тези: «до безпеки — через співпрацю». Ці зусилля мають нейтралізувати будь-які ме­ханізми і спроби конфронтації між державами, якими б життєво важливими національними інтересами в політичній та економічній сфері вони не виправдовувалися і не прикривалися.

 [1] Колишній директор-розпорядник МВФ Домінік Стросс-Кан у 2011 р. заявив, що необхідний перехід від фінансової глобалізації до товарної. Проте в цьому випадку роль держав, що володіють ресурсами, зросте. Але чи погодиться  з цим країна, що володіє головною зброєю фінансової глобалізації «доларом». Чи не призведе це до ще більшого загострення боротьби за ресурси?

[2]Деякі експерти вважають. що в ЄС на зміну демократії прийшла банківська диктатура. На їх погляд, «зміна режиму” гарантується, якщо уряд відмов­ляється знизити рівень жигтя своїх громадян. Уряди Ірландії, Португалії, Греції, Італії та Іспанії вже стали першими жертвами цієї політики. Виборні представ­ники замінюються насамперед тими, хто працював в інвестиційних банках або співпрацював з ними.
[3]  Варто визнати, що прагнення США за будь-яку ціну взяти під контроль деякі країни-постачальники енергоресурсів посіяли вірус нестабільності в окремих країнах і регіонах. Це призвело до безперервного підвищення цін на енергоресурси. На відміну від США, де десятиліттями консервуються джерела видобутку цих ресурсів, в інших країнах подорожчання енергоресурсів породжує значні труднощі соціального, економічног і навіть політичного характеру.

[4] Багато хто вважає, що на тлі інтенсивної урбанізації, масової міграції населення, неефективності системи охорони здоров’я, все більш проявляючої себе тенденції прискорення виникнення все нових, мало вивчених наукою вірусів, виникнення зазначеної пандемії вселенського масштабу, це лише питання часу.

Список використаних джерел

1. Левашов В. К. Світова економічна криза і сталий розпиток / В. К. Левашов // СОЦИС. — 2011. — № 11 (331). — С. 3-13.

2. Росія і світ в 2020 році: доп. Нац. розвщ. ради США »Конту­ри світового майбутнього». — М. : Європа, 2005. — 222 с.

3. Шульце Петер В. Загрози європейської безпеки і повернен­ня Росії як значимої фігури європейської та міжнародної політики / Петер В. Шульце // Укр. аналіт. — 2008. — № 1 (31). — С. 34-46.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: політика,офіцери,національна безпека,Ситник,Рубан Володимир
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.