Вбити Мінотавра (Нотатки про тюремну прозу Юрія Луценка)

6 сентября 2012, 13:39
Доктор философских наук, политолог
1
1348
Вбити Мінотавра (Нотатки про тюремну прозу Юрія Луценка)

Вільна людина - та, яка змогла вбити в собі Мінотавра страху та покірності.

Я давно відчував бажання написати про унікальний досвід Юрія Луценка, який за умов несправедливого ув’язнення оприлюднював листи з катівень. В цих листах бриніла жива думка, їх було цікаво читати, хотілося коментувати та вступити в діалог з автором. Я планував зробити це тоді, коли Печерський суд учинив чергове звірство, засудивши Луценка на два роки. Чомусь не склалося. Проте, сьогодні перегорнуто ще одну ганебну сторінку українського правосуддя – рішення касаційного суду залишає в силі вирок Юлії Тимошенко. Тож я вирішив здійснити свій намір. Вкрай важливо писати про ключових фігур опозиції, які першими зазнали удару політичних репресій. Це важливо робити взагалі й напередодні виборів зокрема.     

    Унікальність досвіду Луценка полягає в тому, що його листи з тюремного ізолятора є не лише політичною прокламацією, але й фактом культури. Можу «привітати» нас: зусиллями Віктора Януковича та його опричників в Україні з’явилися як політичні в’язні, так і типовий для тоталітарних режимів жанр тюремної прози – «листи з в’язниці».  Юрій Луценко гідно продовжив цю традицію. Вязниця виступає моментом істини, каталізатором виявлення всього низького та величного, штучного та справжнього в людині, місцем, де потаємне стає очевидним. В цьому контексті можна перефразувати відомий вислів: «Скажи мені, як ти поводився у в’язниці, і я скажу тобі, хто ти».    

    У в’язницях різних епох винищували мільйони людей, але саме там писалися твори, що увійшли до золотого фонду культури. Саме там Томмазо Кампанелла писав своє «Місто Сонця», зі страшної ями лунали проповіді Аввакума, саме в «мертвому домі» Достоєвський отримав безцінний досвід пізнання людської душі. Там було створено трактат Данила Андрєєва «Троянда Світу», там Солженіцина, за його власним зізнанням, осяяло прозріння про те, що таке Добро. В німецьких катівнях зявлялися зразки антифашистської прози, а в радянському ГУЛАГу творив Василь Стус.      

   Повертаючись до теми в’язниці як «чистилища», я можу впевнено сказати, що Юрій Луценко одним лише фактом творчості в умовах ув’язнення приєднався до тюремної традиції, де творчість втілює акт внутрішнього спротиву дурній репресивній машині. Основна задача ув’язнення (особливо в ситуації політичного переслідування) – зламати людину, перетворити на Ніщо, на «табірний пил». Ув’язненому дуже легко ототожнити себе зі сміттям, відмовитись від усього людського. За таких умов самодисципліна, почуття власної гідності відіграють вирішальну роль. Приміром, відомі антифашисти, аби не здатися, радили щодня робити елементарні речі на кшталт чищення зубів. А якщо людина демонструє здатність до виявлення вищих можливостей Духа, це означає, що зламати її не вдалося і вже ніколи не вдасться.       

    Луценка зламати не вдалося. За півтора роки ув’язнення він прочитав величезну кількість книжок, давав інтерв’ю, брав активну участь в політичному житті, й в своїх тюремних нотатках оцінював поточні події та по-філософськи розмірковував про більш фундаментальні питання.  Поява такої прози – погана ознака для організаторів переслідування. Це свідчить про збій в роботі створеної ними машини пригноблення: жертви виявилися вищими за своїх катів за всіма показниками; вони настільки переконливо продемонстрували їхню нікчемність, що своїм прикладом можуть надихнути інших піднятися та знищити цей режим.  

2.

    Говорячи про тюремну традицію в літературі, на думку обов’язково спадає хрестоматійний та канонізований за радянських часів твір Юліуса Фучика «Репортаж із зашморгом на шиї». Я навмисно перечитав його, аби відповісти на питання, чи є паралелі з тюремною прозою Луценка. І дійшов такого висновку: Фучик – героїчна особистість і, безумовно, талановитий публіцист, але його досвід далекий від нашої реальності. Чеський письменник був переконаним комуністом, який захоплювався фасадом сталінського соціалізму. В битві з фашистськими окупантами в умовах підпілля він не ставив філософських питань про сутність буття чи смисл історії. В його картині світу немає білих плям, панує абсолютна ясність. Є загарбники, є борці, є фашисти, є антифашисти, і їм на роду написано воювати один з одним. В цій боротьбі він спирався на ідею, в яку свято вірив, як і його кати. В його книзі ми не бачимо рефлексії, екзистенційного прозріння, цікавих міркувань про мораль і свободу. Для завзятого комуніста їх замінює виконання партійного обов’язку. І годі. Так, в одному з нарисів характеру підпільника, який видавав себе за тюремного наглядача, Фучик пише: «Передусім він пам’ятає свій обов’язок. Це –  комуніст, який знає, що немає такого місця, де він насмілився би не бути членом партії».

    На відміну від тюремних нотаток чеського комуніста, де містяться лише відповіді, в книгах протестантського мислителя Дітріха Бонхеффера переважають питання. Питання про людську свободу та відповідальність, про співвідношення божественного та людського, про природу Зла та місце Бога в історії, насиченій цим злом. Усе згадане відрізняє філософа від чистого ідеолога. Проблемне наповнення досвіду Бонхеффера, страченого в концтаборі Дахау, значно ближче до нашої реальності, й ця спорідненість дозволяє провести паралель між листами з в’язниці Юрія Луценка та книгою Бонхеффера «Опір і покірність», яка також народилась з тюремних листів.    

3.

     Безперечно, умови концтабору українського розливу під назвою «Лукянівське СІЗО» не йдуть ні в яке порівняння з жахами Дахау, хоча садизм та жорстоке ставлення до в’язнів дозволяють встановити аналогії.  Так, на відміну від німецького протестанта, Луценка не збираються розстрілювати або спалювати в газовій камері, але вбивати можна по-різному. Скажімо, не надавати належної медицинської допомоги при тяжких захворюваннях, непомітно робити з людини інваліда, а то й взагалі призвести до «природної смерті» (як у випадку з Магнітським у Росії). Тому, навіть за відносно комфортних умов і за наявності «зомбоящика» в камері, Луценко зміг отримати табірний досвід «негарантованості існування» та «буття-до-смерті».  

   Проте, не лише чисто зовнішні умови дають підстави для порівняння двох авторів. Йдеться про глибшу схожість контекстів. Травма внутрішньої трансформації суспільства, що відбулася після приходу до влади Гітлера в Німеччині, відбувається на наших очах після того, як до влади прийшов Віктор Янукович. Чому я вживаю термін «травма»? Тому що, на відміну від ситуації з Фучиком (коли орда загарбників прийшла ззовні), у випадку з Бонхеффером ця ж орда виникла зсередини внаслідок вражаючої сліпоти самих німців, які виростили чудовисько. Сліпота українців привела до влади таку ж орду – наразі вона крокує по країні «німецькою свинею» та знищує все на своєму шляху.    

    Мені можуть заперечити, що я перебільшую, що на відміну від нацистської Німеччини, ми ще маємо можливість вибору та залишки демократичної системи, що масштаби репресій несумісні й, зрештою, особистість нашого «диктатора» надто невиразна, аби співставляти її з лиходієм такого рівня, як Гітлер. Все це так. Але не варто забувати, що нацистський режим набув притаманних йому форм не миттєво. Так, у Німеччині було встановлено однопартійну систему одразу ж після приходу до влади нацистів. В Україні процес монополізації влади Партією Регіонів відбувається м’якше, але він все одно триває. Регіональний моноліт поступово поглинає інші партійні утворення, створює декоративні партії, здійснюючи репресії проти опозиціонерів.     

    Що ж стосується самих репресій, то їх відносна млявість та «вибірковість» є наслідком малого терміну перебування цієї сили при владі. В Німеччині маховик репресій теж розкручувався поступово, і знаменита «кришталева ніч» (або ніч битих вітрин), яка символізувала початок фізичного винищування євреїв, мала місце в 1938 році, тобто, коли Гітлер керував вже п’ять років!   Отже, резерв часу представники правлячого угрупування мають достатньо, і невідомо, що вони вигадають в ситуації, коли розпочнуться справжні протестні рухи. 

4.

    Найголовніша схожість контекстів полягає в тому, що в обох ситуаціях відбулося тотальне знищення основ культури, базових цінностей і загалом основ людяності як таких. Німеччина, країна великої культури, провалилась у середньовічне варварство, а в Україні планомірно знищується все українське. Спостерігається не лише тенденція відкату до радянської епохи, а й тенденція абсолютного провалу в хаос. Про цей системний провал у прірву Луценко писав у своєму третьому листі, навіяному виступом Януковича з нагоди першої річниці його президентства. Для характеристики абсолютної деградації він використовував лаконічну метафору «Мокіти», термін папуасів, який в українському контексті означає: «Вони вкрали у українців державу». Під час читання цього листа виникає відчуття, що на наших очах розгортається не просто трагедія: ми стаємо свідками грандіозної катастрофи, остаточно закріплюється неподільне панування «купки власників», під гаслами про реформи здійснюється послідовний розпад української державності та її перетворення на сіру та безособову квазі-радянську територію з пануючою російською мовою, на певний різновид Донецької республіки.   

    До теми масової «совєтизації» свідомості він звертається у восьмому листі – відгуці на 500 днів Януковича при владі. Цього разу фарби опису духовної національної катастрофи згущуються: «Жовто-блакитні прапори на нерухомому українському потязі ледве приховують суцільну совкову іржу морального й національного розтління». Ще не було ганебного закону про мови, що перетворив українофобію на послідовну державну політику, але вже була здача Севастополя, з’явилися пам’ятники Сталіну, інші прикмети жахливої суміші радянізації та русифікації. Про останні прикмети вже в сфері культури в’язень українського «замку Ів» написав у другому листі з несамовитою назвою  SOS рятуйте наші душі»). На ця назву надихнув перегляд тюремного «зомбоящика». «Дивився телевізор. Гидко на душі», -- пише автор, коментуючи занурення в «русский мир», дебілізацію радянського телебачення  «а ля рус», засилля ГМО-серіалів.   

   Усвідомлення девальвації «людського в людині», що простежується в тюремних листах Юрія Луценка, зближує його міркування з думками Бонхеффера. Єдине, що їх відрізняє, - наявність виміру абсурду, який стрімко росте разом з кількістю злочинних дій українського режиму. За часів фашизму такого не було. Він був страшним, але аж ніяк не смішним. В його побудовах діяла залізна логіка, породжуючи бездоганну машину Зла. На відміну від нього, радянський соціалізм і його пострадянські різновиди виробляли абсурд, соціальне Задзеркалля, що не підлягає раціональному осмисленню. Василь Стус так і казав: «Наше життя – театр абсурду», а Луценко наводить слова активістки Харківської правозахисної групи Інни Сухорукової «напівдурдом, напівконцтабір». Ще один крок, і частка «напів» у характистиці нашої реальності виявиться зайвою.  

5.

    Було б неправильно зводити відповідь на питання «Хто винуватий?», що міститься в листах Луценка, лише до фігури Януковича та його оточення. «Пика Мінотавра», про яку він говорить в одному зі своїх найсильніших зі своїх послань – одинадцятим за рахунком – під назвою «Юля, Мінотавр і ми», полягає в огидному «угодовстві», що, за якимось історичним кодом, відтворюється в душі кожного українця. В цьому листі автор ставить історіософські питання про те, чому на нашій території так і не відбулося народження правосвідомості в європейському сенсі цього слова.   Відповідь на питання він бачить у відсутності спадкоємності у відтворенні еліт, в їх «розритих могилах», в тому, що нащадки козацького старшини на кшталт Павла Тичини співали катам пісні «Партія веде». Коментуючи цю думку, я б зазначив, що з «Мінотавром» можна ототожнити й ту «сліпо-глухо-німу Хохляндію», про яку пише Луценко. Саме вона у вигляді «агресивно покірної» й угодовської більшості проголосувала за Януковича в 2010 році, саме вона множить проценти підтримки у ПР і саме вона може закріпити перебування цієї влади на десятиліття у 2015 році. В ширшому контексті історіософської ретроспективи міркувань Луценка до порядку денного вноситься не лише питання «Як скинути Януковича?» (хоча це теж дуже важливо), але й питання про те, як убити Мінотавра в собі.      

6.

    В ситуації апокаліптичної втрати всіх складових нормального життя постає питання, на що може спиратися людина, коли все розвалюється? Відповідь християнсько орієнтованих філософів, до яких відноситься Бонхеффер (і до яких добровільно чи проти волі належимо ми всі) формулюється так:  «Лише на самого себе та на свою Свободу». Хочу уточнити, що «християнсько» не передбачає приналежності до певної конфесії. Німецькі протестанти того покоління взагалі не належали до жодної конфесії, оскільки заперечували буття Бога як певної надприродної сутності, на яку можна перекласти всю відповідальність людини. Говорячи спрощено, основна доктрина цих мислителей може бути виражена так:  «Бог у тобі та в акті твого вільного вибору».

   Умови концтабору або сучасної української реальності породжують  ситуацію морального самовизначення людини, про яку мій улюблений філософ Мераб Мамардашвілі писав як про ситуацію «надлишковості вибору». Її суть така: аби зберегти себе як людину, необхідно здійснити найбільше зусилля, в певному сенсі стати героєм. Перефразовуючи Ніцше, треба бути надлюдиною, аби залишитись просто людиною. Іншими словами, йдеться про певну стоїчну етику, що вимагає «мужності бути». Так зветься книга іншого протестантського філософа цієї ж плеяди Пауля Тілліха.      

   В руслі усвідомлення цієї надлишковості рухається думка Бонхеффера і Луценка, і коли Юрій формулює вибір, що постає перед українцями у вигляді імперативу: «рабство в мовчанні» або «честь і гідність у спротиві».  Або ти мовчиш і залишаєшся нікчемою, або приєднуєшся до Опору та стаєш героєм, але надлишковість полягає в тому, що немає середини, йдеться про випадок, коли третій варіант відсутній. Такий героїзм відрізняється від звичного радянського штампу кидання на амбразуру (і сам Луценко говорить, що він не є героєм у показному сенсі слова). Це може бути героїзм спокійного внутрішнього протистояння Злу, дотримання своїх принципів у ситуації, коли ці принципи практично знищені реальністю. Описаний тип героїзму влучно зображено в класичному вислові засновника протестантського руху Мартіна Лютера: «На тому стою і не можу інакше».

    Можна стверджувати, що згаданий імператив складає нерв і пафос моральної проповіді Ю.Луценка. Порівняйте вислів Лютера з висловом   Теодора Рузвельта, який наводить Луценко: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там де ти є». Попри певну кострубатість слів американського політика та елегантність афоризму німецького теолога, вони говорять про одне й те ж саме. В дусі традиції Лютера мислить і Луценко, розвиваючи думку про те, що він не герой. «Просто я знаю, - уточнює він,що настав час індивідуального захисту своїх принципів і тієї України, в яку ми віримо. І плював я на їхні карні справи». Хіба не про це говорить Бонхеффер, апелюючи до німців, до їхньої самосвідомості, коли розмірковує про співвідношення мужності й свободи? Ось його думка: «Громадянська мужність зростає лише на вільній відповідальності вільної людини. Лише сьогодні німці починають відкривати для себе, що ж таке вільна відповідальність. Вона спирається на того Бога, який вимагає вільного ризику віри у відповідальному вчинку та обіцяє прощення й розраду тому, хто через це став грішником».

    Нехай пробачить мене шановний Юрій Віталійович за мої порівняння його думок з розробками філософського протестантизму (переконаний, що він не є протестантом). Якщо порівняння з лінією стоїцизму більш доречне (насправді протестантизм значно ближчий до стоїцизму, ніж до християнства), то його моральне кредо можна вважати різновидом стоїчної етики. Хіба не підписався би будь-хто з великих стоїків минулого під баскським принципом tokian tokito, який він обґрунтовує в Листі №5 і який в перекладі означає «Дерево, що вростає корінням у скелю»? Адже цей принцип передбачає заклик не опускати рук навіть у безнадійній ситуації, коли імператив Опору стає єдиною формою реалізації екзистенційної цінності Свободи.  

    Якщо уважно вчитатися в його листи або останню промову в суді, ми побачимо, що відстоювання цінності Свободи виявляється навіть вищим за тактичний успіх в боротьбі політичних сил. Згідно з принципами стоїчної та протестантської етики, «лінія фронту» проходить не за партійними, а за моральними ознаками, тобто всередині людських душ. В цьому аспекті показовим є уточнення результатів виборів як «можливості стати вільною людиною». А це – наріжний камінь персоналізму, положення про те, що свобода нації – сума індивідуальних свобод українців. Вільна людина – та, яка змогла вбити в собі Мінотавра страху та покірності.        

7.

   Кілька днів тому я зустрічався з моїм другом-психоаналітиком та ділився з ним задумом написати нотатки про тюремну прозу Юрія Луценка. Ця ідея припала йому до душі, й він висловив низку цікавих міркувань щодо специфіки нашої політичної ситуації. Спілкуючись з великою кількістю людей, він дійшов висновку, що наразі основною соціальною емоцією є жага помсти. Люди дещо наївно вірять, що прийдуть Юля та Юра, наче відроджені з пекла, ті, що пройшли крізь смерть, та покарають всіх за заслугами.     (Дуже слабо цей архетип представлено у вигляді обіцянки люстрації, яку ми бачили на біг-борді Віталія Кличка, але люстрація – бліда копія справжньої помсти, жага якої яскраво виражена в репліці Отелло: «Крові, Яго, крові!»). Архетип справедливої помсти закладено в основу роману «Граф Монте-Крісто», з героєм якого я порівняв Юрія Луценка. В романі всі отримають за заслугами, зло покарано, проте це не приносить щастя герою, оскільки він сам майже перетворився на смерть, в душі у нього все померло та він перетворився на чисту «машину покарання». 

Дивовижно, але я сам вірю в те, що це колись станеться. Я вірю в тріумфальне повернення політичних в'язнів і вважаю, що всі їхні мучителі - від замовників до звичайних виконавців - понесуть заслужене покарання. А зараз пропоную здійснити мислиннєвий експеримент і уявити за гратами тих, хто стояв у витоків політичних репресій. Чи були б вони здатні прочитати двісті книжнок - вони, які в житті не прочитали жодної? Чи були б вони здатні до самопізнання, творчості й до мислення взагалі - вони, в голові яких ніколи не народжувалась думка? Чи змогли б вони після року ув'язнення вистояти в усвідомленні своєї правоти й не принизити себе зрадою та благаннями про звільнення? Чи змогли б вони міркувати про етику - вони, життя яких було ланцюгом зрад? Питання абсурдні у зв'язку з очевидністю відповідей. Проте, ми матимемо нагоду дивитись виставу власними очима та переконатись у справедливості нашого скепсису та презирства щодо цих людей. Адже український Нюрнберг не за горами.     

    
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.