Степан Хмара: Україна над прірвою!

22 сентября 2012, 13:49
журналіст
0
261

Величезна соціальна прірва і елементарна соціальна несправедливість між жменькою мультибагатих і мільйонами злидарів породжує соціальну напругу, апатію і безнадію, деморалізує суспільство і сприяє йог


Минув 21 рік Незалежності України. Чи стала наша держава більш захищеною і чи позбавлена загроз втрати суверенітету і державної незалежності? На жаль, поки що ствердної відповіді дати не можна. Більше того, останнім часом такі загрози значно посилилися, зумовлені внутрішніми і зовнішніми факторами.

Наша Конституція проголошує, що Україна є демократичною, правовою, соціальною, унітарною національною державою. Насправді дійсність підтверджує, що процеси, які відбуваються, суперечать принципам, проголошеним Конституцією. Замість соціальної держави у нас сформувалася мафіозно-олігархічна державна система. Кільканадцять сімей заволоділи абсолютною більшістю (майже 90 %) національного багатства через шахрайську так звану приватизацію. Десятки мільйонів громадян позбавлені власності, борються за виживання, в тому числі мільйони працездатних, найбільш активних громадян в пошуках заробітку на кусок хліба змушені виїзджати за межі України.

Соціальна нерівність не зменшується, а навпаки – з кожним роком тільки збільшується. Процвітає безробіття. Жахлива корупція набрала форм епідемії. Корумпована судова система, правоохоронні органи обслуговують інтереси олігархів і владних чиновників, а не захищають інтереси громадян згідно з законом.

Величезна соціальна прірва і елементарна соціальна несправедливість між жменькою мультибагатих і мільйонами злидарів породжує соціальну напругу, апатію і безнадію, деморалізує суспільство і сприяє його атомізації.

Правова демократія перетворюється у фікцію, бо шахрайська виборча система ускладнює народові, як єдиному джерелу влади, здійснювати своє конституційне право – об’єктивно обирати і контролювати органи влади. Влада цинічно демонструє свою безкарність і безвідповідальність, свавільно порушує Конституцію і Закони України, зневажливо ставиться до громадян, захлинається брехнею.

Замість давно назрілих соціально-економічних реформ, розрахованих на кардинальні структурні зміни в народногосподарському комплексі і спрямованих на застосування найновітніших технологічних досягнень, максимальне освоєння внутрішнього ринку, припинення марнотратства і розкрадання бюджетних коштів, визначення головних пріоритетів соціально-економічного розвитку з урахуванням ощадного використання ресурсів та ефективну участь України в глобалістичному освоєнні товарних ринків і розподілі виробництв, чуємо брехливу демагогію про нібито ефективні реформи, замішану на примітивному дешевому популізмі.

Насправді ми є свідками безконтрольного (бо парламентаризм в Україні є остаточно зруйнований) розграбування і марнотратства бюджетних коштів, монополізації економіки олігархами, необґрунтованої цінової політики, придушення підприємницької ініціативи середнього класу, загрозливого зростання зовнішньої заборгованості, небезпечного зменшення валютних резервів держави.

Останнім часом найвища державна влада відкрито і безапеляційно взяла курс на підтримку п’ятої колони російського імперіалізму, яка своїми щупальцями проникла у всі структури влади і веде масовий наступ на всіх напрямках гуманітарної політики, намагаючись інтенсивно здійснювати русифікаторську політику, сіяти розкол і дестабілізацію в суспільстві, які досягли загрозливих обсягів для національної безпеки і цілості держави.

Вершиною цинізму антиукраїнського наступу влади стало так зване ухвалення так званого закону про мовну політику.

Чому "так зване ухвалення” і "так званий закон про мовну політику”? Бо, по-перше, ніякого легітимного ухвалення не було, відбулася відверта шахрайська фальсифікація. По-друге, насправді це ніякий не закон про застосування мов, а спроба витіснити з усіх сфер суспільного життя і знищити українську мову – наріжний камінь української культури, української ідентичності, а відтак – не допустити створення повноцінної української держави.

Підписавши цей антиконституційний, антиукраїнський витвір п’ятої колони і Литвин, і Президент вчинили антиконституційний, протизаконний акт, за що рано чи пізно повинні і, сподіваюся, неодмінно понесуть політичну і юридичну відповідальність!

Своєю ненаситністю, корумпованістю, злодійством і свавіллям, некомпетентністю, антиукраїнською і антинародною політикою нинішня влада поводиться як відверто окупаційна. Вона призводить до втрати авторитету України на міжнародній арені, збільшує вразливість від зовнішніх загроз, штовхає державу до міжнародної ізоляції і є загрозливою для національної безпеки.

Безумовно, до нинішнього стану Україна котилася не тільки останні два роки. Але нинішня влада є найбільш руйнівною, корумпованою, грабіжницькою, непрофесійною і відверто україноненависницькою. Вона остаточно штовхає нас у прірву і мусить бути усунена заради порятунку держави.

Звісно, що без адекватного організованого суспільного відпору влада своєї поведінки не змінить.

Як так сталося, що через 21 рік після проголошення незалежності Україна опинилася на краю прірви, в комплексній перманентній політичній, соціально-економічній, гуманітарній та моральній кризі, яка загрожує державному суверенітетові? Чи такий розвиток подій, який привів нашу країну до нинішнього жалюгідного стану, був неминучий?

Без об’єктивної відповіді на це стратегічне питання дуже важко уникнути нових помилок і вибиратися з нинішнього загрозливого стану. Це важливо ще й тому, що дуже часто деякі політологи і журналісти своїми псевдоаналітичними мудруваннями тільки заплутують ситуацію і сіють зневіру суспільства та плекають комплекс меншовартості.

Часто можна від них почути: мовляв, не було і нема української еліти, ще чимало доведеться чекати, поки вона сформується з нових поколінь. А дехто навіть намагається нав’язливо підкидати підступні і небезпечні думки що, мовляв, причина криється в українському характері: де два українці – там три гетьмани, моя хата з краю, в природоносній продажності українців тощо. А ось вдумливого, чесного і глибокого аналізу у наших політологів і журналістів бракує.

Звичайно, вищезазначені вади в українців є, але не в більшій мірі, ніж у інших народів. Це неважко довести, якщо співставляти правдиві історичні факти нашої історії з історією інших народів. Наші вороги завжди, в тому числі і тепер, намагаються перебріхувати нашу історію.

Якщо чесно поглянути на історію України, зокрема, історію 20 століття, то треба признати, що таких цілеспрямованих послідовних ударів політики етноциду від наших загарбників, яких зазнав український народ, аналогів в історії людства більше не знайдемо (мільйони знищених кількома хвилями голодоморів українських селян, винищення національної інтелігенцій, масові депортації, спланована русифікація, заборона на вивчення власної історії).

 Чому так сталося?!

Безумовно, що ця політика етноциду значно підірвала силу нації. Попри всі ці жахи український народ таки зумів вижити. Все це тільки підтверджує життєздатність нашої нації. Але це вже інша тема.

У даному випадку нас цікавить наша найновіша політична історія. Тому вважаю своїм обов’язком і маю право про це говорити не просто як живий свідок, а як один з найактивніших учасників новітнього українського державотворення.

Агентура КГБ у Народній Раді.

Отже, хочу зупинитися на тих подіях, які відіграли вирішальний вплив на подальші двадцять років нашої держави. Тобто, мова піде про допущені стратегічні помилки, які штовхнули Україну на хибний шлях не розвитку, а деградації.

Ще у 1990 – 1991 роках були допущені помилки, наслідки яких поглиблювалися з кожним роком і досягли апогею під сучасну пору. Після перших у новій історії України відносно демократичних виборів 1990 року утворився український парламент. Хоч у ньому ще й була комуністична більшість, але вже з’явилася потужна (120 депутатів) національно-демократична опозиція – Народна Рада. У неймовірно тяжких умовах, але за масової підтримки української громадськості ми вже у 1990 році заклали підвалини Української незалежної держави – ухвалили Декларацію про державний суверенітет України. І тут же приступили до втілення в життя принципів Декларації.

Так, уже влітку 1990 року було ухвалено Закон "Про економічну самостійність”, Постанову про проходження дійсної військової служби громадян України на території України (запропонований мною проект), восени – Закон "Про Національну гвардію України”, яку відразу почали створювати, Закон "Про національну службу безпеки України” і цілий ряд інших важливих для держави законів. Треба зауважити, що все це ми робили в умовах ще існуючого СРСР і всевладдя КПРС.

Тобто, ми визначили беззаперечний курс на відновлення української незалежної держави. Ми проявили політичну волю і вийшли за межі Конституції СРСР, яка була гальмом на шляху творення незалежної держави. Ті, хто розповсюджує фальшиву тезу що, мовляв, незалежність нам просто впала з неба як подарунок просто цинічно брешуть!

Компартноменклатура чинила опір повсюдно, але вона не могла перебороти наш наступ, бо нашим союзником була потужна активна підтримка народу поза стінами парламенту. Ми розуміли, що наші успіхи є хиткими. Як тільки тиск з поза парламенту спаде – компартноменклатура перейде у контрнаступ. А це не важко було передбачити. Адже ейфорія від успіхів неодмінно розслаблює людей. Крім того, масова публічна активність (багатотисячні маніфестації) не може довго тривати.

Для подальшого успішного будівництва демократичної держави необхідно було зламати основи старої системи влади. Для цього треба було змінити баланс сил у структурах влади, в тому числі – виконавчої. Опозиції це не під силу. Нам потрібна була національно-демократична більшість у Верховній Раді. Цього можна було досягнути через дострокові перевибори Верховної Ради. Якраз таку позицію відстоювала частина депутатів Народної Ради (радикальне крило з 15 депутатів).

Після ухвалення Декларації про державний суверенітет ми переконували наших колег з Народної Ради підтримати нашу пропозицію. На жаль, нам це не вдалося. Чому так повелася більшість Народної Ради? Очевидно, що причин було кілька.

По-перше, сама Народна Рада була неоднорідна, у ній були ліберали, націонал-комуністи, агентура КГБ, яка достатньо комфортно почувалася у такій масовій організації як Народний Рух, і наша невелика радикальна група (15 чоловік). По-друге, не у всіх депутатів Народної Ради було достатнього політичного і життєвого досвіду, аби зрозуміти наскільки важливо не пропустити сприятливий момент для досягнення мети через завоювання влади. Тобто, серед чесних депутатів було чимало політичних дилетантів. По-третє, частина депутатів побоювалася, що їх можуть не переобрати. Спрацьовували особисті амбіції. Ми надій не втрачали і сподівалися все-таки домогтися перевиборів.

Саме тому наша радикальна група активно підтримала студентську акцію протесту восени 1990 року, головною метою якої було домогтися переобрання Верховної Ради. Сім народних депутатів (серед них і я) безпосередньо разом зі студентами в таборі на Майдані брали участь у голодуванні і активних акціях (походи до великих підприємств Києва).

Другого жовтня 1990 року, у день початку студентської акції, Народна Рада цілий день засідала на третьому поверсі у приміщенні Верховної Ради. Наша радикальна група запропонувала запросити на засідання Голову Верховної Ради Л. Кравчука і в ультимативній формі запропонувати йому негайно подати у відставку, переобрати Президію Верховної Ради, яка мала б зайнятися підготовкою переобрання Верховної Ради і ухвалити Постанову про розпуск Верховної Ради.

Це були абсолютно реальні вимоги, бо компартія остаточно втратила довіру у людей. Комуністи були в прострації. Навколо Верховної Ради було понад сто тисяч демонстрантів (фактично, вона була в облозі). Не було ніякого сумніву, що Кравчук беззаперечно виконає ультиматум. Варто нагадати, що на виборах навесні 1990 року від кожної області без винятку (у тому числі Сходу та Півдня) було обрано по кілька (де більше, де менше) високопорядних, професійних, національно свідомих депутатів. І це при тому, що компартноменклатура намагалася максимально використати адмінресурс.

Тобто, назвати ці вибори повністю демократичними і вільним ще не можна. Рівень денаціоналізації і русифікації, враховуючи історичні обставини, значно вплинули на рівень зменшення національно-патріотичної свідомості у порівнянні з Західною Україною. І все ж таки вибори показали, що українці скрізь прагнуть свободи і справедливості, прагнуть жити у вільній країні. Восени ситуація у суспільстві кардинально змінилася у кращу сторону і комуністи з тріском програли б вибори. Але, на превеликий жаль, більшість Народної Ради знову нас не підтримала. Надзвичайний історичний шанс створити в Україні демократичну українську владу був упущений. Це була страшна стратегічна помилка.

Не можу не назвати деяких персон, популярних на той час, хто тоді палко рятував комуністичну номенклатуру – серед них особливо виділялися добре відомі Павличко і Яворівський.

Страшни помилки демократів.

Чому конче треба було усунути компартноменклатуру від влади?

Москва завжди приділяла особливу увагу Україні, розуміючи, що без України її імперська великодержавницька ідея нездійсненна (це стосується і нинішнього часу)! Тому терор в Україні був значно жорстокішим, ніж в інших так званих республіках СРСР. Кремлівські володарі десятиліттями здійснювали цілеспрямовану селекцію української компартноменклатури: здійснювали відбір і дозволяли кар’єрний ріст малоросам-яничарам, виховували їх у рабський покорі і відданості Москві, україноненависництві, відчуженості від української культури, незнанні правдивої історії власного народу, плекала їхній комплекс меншовартості.

Найменші прояви українського патріотизму негайно і рішуче каралися. (Відома історія з усуненням з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і призначення на його місце відомого яничара В. Щербицького).

Тобто, Україні нав’язувалася номенклатура, як покірна васальна колоніальна адміністрація, позбавлена українських духовно-культурних цінностей, які замінювалися матеріальними благами. Отже, українська державність, духовність, поняття честі, гідності, почуття патріотизму, повага до людини як ціннісні поняття у компартноменклатури України були, за поодинокими винятками, атрофовані.

Натомість лицемірство, брехливість, боягузтво, тваринний матеріалізм – ось їхні характерні риси.

Тому ця номенклатура не могла виконати місію будівництва незалежної держави і творення системи влади на принципах демократизму і соціальної справедливості. Що заважатимуть вони цим процесам – було очевидно для радикальної групи у Народній Раді. І проголосували вони за Декларацію про державний суверенітет, а згодом і за Акт про незалежність, під тиском обставин, не за переконаннями, а через страх. Втілювати в життя принципи цих історичних документів вони й не думали. Але позбутися влади добровільно теж не бажали. Це добре засвідчила підтримка компартноменклатурою путчу ГКЧП. Ось чому конче необхідно було усунути комуністів від влади.

Саме тому у жовтні 1990 року я підготував проект постанови Верховної Ради "Про заборону КПРС-КПУ і націоналізацію її майна” (це стосувалося і комсомолу). Цією постановою передбачалося позбавити компартноменклатру її політичних прав на п’ять років, тобто обиратися до представницьких органів влади та призначатися на посади у виконавчих. Якби Народна Рада тоді підтримала цей проект, то він був би винесений на розгляд Верховної Ради. Навіть якби він не був би ухвалений (хоч, враховуючи настрої і суспільну активність, не виключено, що він міг бути прийнятий), то це викликало б дуже позитивний суспільний резонанс і обов’язкове схвалення через рік, після поразки ГКЧП. Пізніша заборона компартії постановою Президії Верховної Ради не мала того рівня легітимності, яку б мала постанова Верховної Ради.

Після проголошення незалежності зявилася ще одна можливість успішного переобрання Верховної Ради. Але комуністи за допомогою своєї агентури у Народній Раді нав’язали свій сценарій розвитку подій: замість переобрання Верховної Ради домоглися проведення виборів Президента і створення нової гілки влади – президентської. Вони зберегли більшість у Верховній Раді і, контролюючи ради на місцях у 2/3 областей, мали всі шанси отримати свого Президента від комуністичної номенклатури, що й сталося. За таких обставин демократичний кандидат не мав жодних шансів на перемогу, бо вибори контролювали комуністичні ради (включно з Верховною). Тобто було порушено розумну послідовність формування систему влади. Треба було конче витіснити комуністів з рад і в першу чергу – з Верховної Ради.

Передбачаючи загрозу від реалізації запланованого комуністами сценарію, радикальна група Народної Ради у вересні 1991 року опублікувала «Звернення до народу і депутатів Верховної Ради», в якому ми пропонували перенести вибори президента на наступний 1992 рік, а спочатку переобрати Верховну Раду. Ми пропонували демократичним кандидатам відмовитися брати участь у президентських виборах 1991 року і, таким чином, нав’язати свій, згаданий вище, сценарій.

На жаль, більшість Народної Ради не підтримала нашої ініціативи і на цей раз. Другий історичний шанс не було використано. Відтоді демократична опозиція остаточно втратила ініціативу і загнала себе на шлях поразок і невдач.

Комуністична номенклатура могла тепер тріумфувати: вона не тільки уникла загрози втратити владу, а ще й укріпила її, отримавши свого Президента – Л. Кравчука. Стара комуністична система зберігалася. Вона тільки мімікрувала під псевдодемократичну, постсовєтську, яка існує і по сьогодні.

З того часу розпочався період великого розграбування національного багатства у формі шахрайської приватизації, названої в народі "прихватизацією”, руйнування народногосподарського комплексу, масового безробіття, створення бандитсько-мафіозного монополістичного олігархічного капіталізму – період руїни і гниття, зубожіння мільйонів наших громадян.

Помиляються наші політологи, коли тепер намагаються виділяти якісь окремі періоди (наприклад, період правління Кучми тощо). Починаючи від правління Кравчука, маємо справу з постсовєтською мафіозно-комуністичною системою, яка існувала при всіх президентах, а при нинішньому стала ще більш потворною і небезпечною.

Часто деякі журналісти і політологи величають Кравчука будівничим нашої держави. Це просто блюзнірство. Кравчук доклав зусиль до збереження совєтсько-комуністичної системи влади. При ньому започатковано ці руйнівні процеси, які продовжуютьтся до нині.

Ще й сьогодні дехто повторює казочку, що, мовляв, Кравчук намагався заручитися підтримкою РУХу і запрошував рухівців до влади, але Чорновіл тоді відмовився. І, начебто, через цю помилку демократів Кравчук змушений був спертися на комуністів.

Все було якраз навпаки, бо помилки були допущені раніше, про що вже сказано вище. Кравчук вдавався до хитрого підступного маневру. Звичайно, він готовий був надати деякі другорядні посади в уряді рухівцям, аби, таким чином, нейтралізувати опозицію повністю, ще більше укріпити владу комуністичної номенклатури, яка контролювала Верховну Раду, уряд і самого Президента.

Ще раз хочу підкреслити: без зміни найвищої представницької влади (Верховної Ради) на користь демократичних сил не можна було здійснювати системні зміни: змінити уряд, обрати демократичного Президента і розпочати для суспільства реформи.

Третій міф, який нав’язується суспільству досі: все, що трапилося в Україні, було закономірним, бо поза комуністичною номенклатурою не було фахових людей, здатних управляти державою. Це ще одна велика брехня. Якби навіть когось, так би мовити, з вулиці, обрали Президентом, то він краще виконував би обов’язки глави держави, ніж Кравчук. В Україні завжди було і є чимало порядних і фахових людей. І тепер ми маємо, наприклад, таку потворно-карикатурну Верховну Раду не через те, що в Україні відсутні особистості, здатні гідно представляти народ у найвищому законодавчому органі. Та хіба шахрайська виборча система дає можливості обирати більшість достойних?! Чи так просто і легко робити оптимально можливий вибір людям, доведеним до умов жалюгідного фізіологічного виживання, яких бомбують повсякденною брехнею, деморалізують принизливими подачками?

Отже, нелюдяна злочинна совєтська система залишилася в Україні не як неминуча якась фатальність, а стала закономірним наслідком допущених стратегічних помилок в історично сприятливий момент для змін. Чи можна було уникнути тих помилок і змінити цю систему? Так! Бо були люди, які це розуміли і пропонували слушні механізми, як це зробити. В результаті, тепер ми є свідками, як орда ненаситних мародерів, відчуваючи безконтрольність і безвідповідальність, штовхає Україну до прірви.

Далі відступати нікуди, якщо ми, українці, не хочемо остаточно втратити державу і зникнути як нація.

Шлях до відвернення катастрофи лежить через відтворення справжнього україн-

ського! парламентаризму. Наявність в парламенті патріотично налаштованих, порядних, професійних депутатів є необхідною умовою для проведення необхідних для суспільства, а не для олігархів, реформ, формування компетентного, некорумпованого уряду.

Шанс зробити перший крок до цього дають нам майбутні вибори до Верховної Ради 28 жовтня. І тут величезна відповідальність лягає на наших виборців, на українську інтелігенцію, на чесних журналістів, на громадський актив! Потрібна невтомна активна роз’яснювальна робота всіх чесних громадян України, які ініціативно, добрими розумними порадами допомогли б людям зробити правильний вибір.

Аби не дати себе в черговий раз обдурити, виборці повинні пам’ятати, що не можна голосувати:

- за тих, хто солов’ями з екранів телевізорів "обдаровує” солодкими обіцянками зробити завтра їх щасливими і заможними;

- за тих, хто йде до виборців з розмаїтими дарунками;

- за тих, хто посміхається з дорогих білбордів.

Все це коштує великих грошей, які здобуті шахрайським способом і таекі претенденти намагаються заручитися довірою виборців, аби й у подальшому їх дурити і обкрадати.

Не можна голосувати за представників бізнесу, бо в силу обставин бізнесмени діятимуть на користь корпоративних інтересів бізнесу, а не більшості громадян.

Голосувати потрібно за тих, кого добре знаєте ви, або ваші знайомі, друзі, авторитетні люди, яким довіряєте, за людей, що користуються повагою за вже зроблені добрі вчинки і мають незаплямовану репутацію, життєвий і політичний досвід.

За такої відповідальної позиції будемо мати гідних представників у парламенті і почнемо змінювати ситуацію на краще.

У виборах обов’язково треба взяти участь, і робити це з Богом у серці, з добрими намірами, чесно і відповідально. Тільки так ми зможемо перемагати зло.


Народний депутат України III скликань,

Герой України, правозахисник

Степан Хмара

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.