"Безрадичі" як символ української "культурної географії"

6 октября 2012, 14:53
Доктор философских наук, политолог
0
898

Дещо про "Портніковофобію" Ірини Ваннікової і не тільки.

Я ніколи не думав, що повернусь до аналізу постаті Віктора Ющенка. Здавалось, свою думку щодо неї я вже висловив в статті «Ірина Ваннікова як клон Анни Герман» (5 вересня, блог «Кореспондент»), і мені більше нічого додати. Проте, вочевидь, ця постать настільки ж травматична для інтелігентів, як і постать його «двійника» Януковича. І тому час від часу вони не можуть утриматися від того, щоб не прокоментувати передвиборчий серіал «Інколи вони повертаються» (йдеться про воскреслих мерців). Ось і зовсім недавно не втримався і Віталій Портніков та написав блискучу статтю «Бурбон з Безрадичів» (вийшла на різних сайтах 28 вересня). Як завжди мені припали до душі історичні аналогії, майстром яких є журналіст. Але не ця стаття спонукала мене вставити свої «пять копійок» в його довершений концептуальний малюнок, а черговий пасквіль від все тієї ж Ірини Ваннікової.

    Коли читаєш опус під назвою «Гламур правдорубів з замку Золотої кози» (ця миттєва відповідь на «виклик» Портнікова з’явилася також 28 вересня), тобто  примітивно замовний текст цієї улюблениці більшості інтернет-тролів, то взагалі тут нема чого коментувати. Аж надто разюча різниця між інтелектуальним рівнем статті Портнікова та базарною лайкою на кшталт «ти сам дурень», яку ми знаходимо в нотатках Ваннікової. Єдине, що гріє душу в появах матеріалу такого сорту, так це відчуття того, наскільки слабке інтелектуальне супроводження в публічній репрезентації Віктора Андрійовича. І ще вписаність таких матеріалів в загальну тенденцію обливання брудом всіх особистостей, які вибиваються з сірої маси інтелектуальних карликів. Між іншим, в статті «Бурбон з Безрадичів» не було бруду. Був аналіз – досить неприємний для його обєкту – але цей аналіз не містив ані образ, ані «переходу на особистості». Скоріш це був аналіз певного типу політичної психології та політичної поведінки, підкріплений порівнянням зі схожим історичним контекстом. Але у відповіді на цей аналіз ми не бачимо жодного аргументу. Там є звинувачення «гламурного космополіта», який сидить собі в Італії та вчить Україну та українців, як їм треба жити. Добре, що не було згадано єврейське походження журналіста, але натяк на це був досить прозорий, і в коментарях деякі тролі вже «відірвалися» на цю тему.

   Копирсатись в цьому бруді, який свідчить про повну деградацію як замовника, так і виконавиці, немає ніякої потреби. Але, повторюю, ці незграбні спроби інтелектуальної відсічі серйозній статті, надихнули мене зовсім на інше. І почну я здалеку – про утопічну традицію в українській свідомості, яка призводить до фольклоризації нашого суспільного та політичного життя і в сьогоденні.

2.

    Ще у романтиків дев’ятнадцятого століття «Україна» сприймалася як простір утопічних фантазій про реалізацію ідеї «Раю на землі». Блакитне небо, родюча земля, хатиночки, соняшники, спокій та тиша – чим не рай? Цій ідеї віддав данину  Гоголь, О.К. Толстой та багато митців, мислителів і практичних діячів інших етносів, які пов’язували з Україною реалізацію своїх утопічних мрій. Її оспівував Юліуш Словацький, з її історичною долею ідентифікував себе В.Липинський (шляхтич, філософ та агроном), росіяни Донцов та Хвильовий також зробили свій внесок в ці утопічні проекти.

    Якщо спробувати відповісти на питання, звідки походять ці утопічні фантазії, я ризикну висунути припущення, що вони містяться з самої етимології слова «Україна», яка дуже схожа на слово «Утопія». І як «утопія» означає «місце, якого немає» (у-топос), то аналогічно ми можемо розглядати і Україну як поки що «не-існуючу країну», («вижу город, которого нет»), як «чисту можливість». І саме так, ми і мислили її у 1991 році, коли обирали Незалежність. Особисто я для себе і тлумачив слово «Україна» як «країна, якої поки що не існує» та яка, на відміну від Росії, обтяженої традиціями, своїм імперським минулим, є «поглядом у майбутнє». Тобто країною, яка вирушила у вільне плавання та яку можна тепер будувати «з нуля».

   Я навів ці досить очевидні речі з єдиної метою нагадати, що будь-які утопії, будь-які сподівання на побудову раю мають «темний зворотний бік», переживання пекла у підсвідомості. «Не називаю її раєм», -- писав Тарас Шевченко у своїх відомих ще зі шкільної програми рядках, хоча й сам теж мріяв про досягнення райського стану на «оновленій землі».  Та й в душі Гоголя за лаштунками українських ідилічних пейзажів лютували чорні демони, які й занапастили його.

3.

    В контексті сказаного я повертаюся до постаті Ющенка, оскільки в межах сюжету про утопію та її крах, про райський образ та пекельну дійсність вона є знаковою. Іншими словами, Ющенко ідеально співвідноситься з українською «політичною фольклористикою». Мені інколи здається, що він і досі там перебуває та абсолютно щиро не розуміє, чому його звинувачують у всіх смертних гріхах. Точніше кажучи, він живе у двох реальностях та в певному «роздвоєнні», дисоціації особистості, виступаючи то як ідеальний доктор Джекіл (месія, якій продовжує діяти в міфологічних координатах) та як злий доктор Хайд (якій замкнув Юлію Тимошенко у в’язниці, повернув корумпованих олігархів з ПР у владу, сколотив альянс з Януковичем, тобто «зрадив наше минуле», як говорив В. Портніков).

    Але ми трохи відволіклися. Як пам’ятаємо, на початку своєї політичної кар’єри Ющенко позиціонував себе як «політик-мрія», тобто в суто утопічних та фольклорно-міфологічних координатах. Між іншим, образ «пасічника», що закріпився за Ющенком, теж нагадує образ із гоголівського репертуару, який чудово вписується в цей фольклорний сюжет замилування патріархально-сільським побутом. За великим рахунком він не передбачав нічого образливого, оскільки працював на імідж «народного політика», який приведе Україну до реалізації утопічної мрії. В межах українського політичного фольклору «Майдан» можна розглядати як свято міленіуму, свято «Кінця Часів» та реалізації Золотого Віку, про який мріяли великі романтики позаминулого століття. І Ющенко теж був там на місці, адже він як ніхто відповідав фольклорному архетипу казкового Короля, воцаріння якого жадали люди. Я впевнений, що на той час, ніхто інший не зміг би впоратися з цією роллю, ніхто не міг, як кажуть психоаналітики-юнгіанці, «осідлати архетип». І тому ми не можемо його викинути з цієї історичної події за його подальші гріхи, навіть якщо б дуже хотіли. Ось в чому проблема!

   Але трагічний парадокс, який є невідворотно присутнім  в спробах втілення райської Утопії, полягає в тому, що результат таких спроб є протилежним висхідному задуму – він обертається тотальним Пеклом. І замість Ельдорадо виникають нескінченні, безпросвітні «Безрадичі». І наразі Україна поділена на дві зони – на «Межигір’я» (тобто на ханський палац завойовника, голову Орди) та на суцільні сірі «безрадичі», за які Ющенко несе повну й абсолютну відповідальність. Несе тому, що працює на тих, хто прийшов закріпити цей статус за Україною навіки. Я розумію, що таке твердження теж не виходить за межі політичного фольклору, і я погоджуюся з цим. Тому й назвав «безрадичі» частиною умовної або «культурної» географії.

4.

   Наостанок моїх дещо хаотичних нотаток, хочу заторкнути ще одну тему, яка поєднує як постать Ющенка, так і  деякі особливості, властиві, з моєї точки зору, «поетиці» статей В. Портнікова. Мова йде про вимір Абсурду, який виникає внаслідок розбіжностей між утопічним маренням та реальністю. Радянський Абсурд був саме такий, створюючи, за словами Мераба Мамардашвілі, простір «бреда, заместившего собою действительность». Згадаймо як Солженіцин в романі «Архіпелаг ГУЛАГ» описує «сміхове начало» в моторошному табірному побуті, коли увязнені грають в драматичному театрі під назвою СЛОН (тобто культурно розвиваються), малюють, «весело живуть» як жовтенята. Там діють курси  боротьби з неписьменністю, на яких зеки пишуть «Ми-не раби! Раби-не ми!». І все це відбувається на тлі постійних розстрілів та катувань. Аналогічним Абсурдом насичені твори Андрія Платонова, в яких І. Бродський побачив «скаженість утопічної мови» або «пік, з якого не можна шагнути нікуди».

   Можна взагалі універсалізувати ці прості міркування та представити Абсурд як результат зустрічі райських мрій та пекельної дійсності. А можна сказати простіше: зустрічі «мови» (як продукту уяви) та «реальності». Результатом такої зустрічі може бути весь спектр сміхової гамми – від веселої комедії до фарсу, але у будь-якому разі «світле» та «темне», «веселе» та «страшне» буде перемішано в різних пропорціях. В сміху будуть завжди відчуватися «завивання фурій», а у трагедії – «скрежещущий оттенок фарса» (ще одне висловлювання Мераба Мамардашвілі). Так у Гоголя веселі пригоди бурсаків завершуються зустріччю з жахіттям диявольської нечисті та, нарешті, з їх «смотрящим» Вієм.

   Повертаючись від цих констатацій до нашої сучасності,  можна побачити у всіх пострадянських країнах прикмети тотального суцільного абсурду як  комбінації «смішного» та «страшного». Тільки в кожній країні міра цих «інгредієнтів» різна. Дуже вдалою формулою українського абсурду, є формула Інни Сухорукової «напів-дурдом—напівконцтабір» (її наводить Юрій Луценко в своїх листах з зв’язниці), але поки що дурдом переважає. Причому прояви цього суспільно-політичного «дурдому» є настільки довершеними навіть в естетичному сенсі, що навіть фото жаби та приколи Романа Шрайка поступаються реальності. Яким би дотепним та вдалим не був «стьоб» стосовно висловлювань перших осіб, алогізму їх дій, недоречністю прийнятих законів, оригінали завжди ідуть попереду найсмісливіших фантазій гумористів. (Достатньо згадати обмовки Януковича або «перли» Азарова, щоб пересвідчитися в цьому).

   І саме В.Портніков є тонким аналітиком та інтерпретатором цього абсурду. Інколи мені здається, що він не тільки викриває його, але й отримує естетичну насолоду від нього. Наприклад, в його статті «Яку державу побудували в Україні?» (вийшло на багатьох сайтах 13 травня) автор порівнює український режим з оперетково-гротескним устроєм, який демонструє фільм «Весілля в Малинівці». І це порівняння є дуже точним. Хотілося б тільки поставити запитання: «А чим є взагалі «Малинівка»? Наша відповідь полягає в тому, що вона також виступає різновидом утопічного райського містечка, де зли сили зовсім не страшні, а радше схожі на  казкових «чудовиськ», в той час як сили Добра веселяться та постійно співають, створюючи атмосферу свята. (До речі, саме ці особливості фільму, відповідність «утопічному архетипу» спонує дивитись його й зараз і отримувати задоволення. Його дивитимуться ще багато десятків років).

    Чи означає це, що сучасний режим є різновидом Утопії? Безумовно, так!  Це Утопія «криміналізованої анархії», появу якої так гаряче в свій час проповідував Маркіз де Сад та в межах якої людина має необмежене право на свавілля і на злочин. І утопічна природа двох реалізованих проектів після 2004 року глибоко споріднює «двох Вікторів», перетворюючи їх на міфологічних братів-близнюків, уособлень «ходячого Абсурду». І якщо Абсурд Януковича полягає в самоуправстві та самодурстві «ярмаркового каудільо» (і звідси всі сміхові ефекти, що випливають з публічних дій або висловлювань цієї людини), то секрет Абсурду Віктора Андрійовича криється у несумісності поєднання пафосу «високого» в словах («національна ідея», месіанські претензії)  та вкрай бридкого, «низького» змісту вчинків. Інакше кажучи, протиріччя між «Утопією Майдану» та реальністю «Безрадичів».

    І цей абсурд теж був тонко показаний в статті В.Портнікова «Бурбон з Безрадичів», в самій назві якої криється абсолютно гоголівська естетика. Згадаймо деякі приклади гоголівської буфонади, що розкривається в несумісності імені та прізвища. Приміром, у «Вії» ім’я «Тиберій» (високе) контрастує з вельми заниженим прізвищем «Горобець». На відміну від нього ім’я «Хома» є заниженим, але прізвище знову відсилає читача до стародавнього Риму – «Брут»! Аналогічно, Портніков спочатку «завишає» постать Ющенка порівнянням з династією Бурбонів, але одразу ж по-гоголівськи «занижує» її вказівкою на сільський, вірніше, містечковий» масштаб його особистості («з Безрадичів»). А нещодавно сам Ющенко, діючи абсолютно точно в рамках цієї естетики Абсурду, порівняв себе з Аристотелем. Чим це не Гоголь, чи, на крайній випадок фільм «Вавілон-ХХ»? Нагадаю, що в цьому фільмі Івана Миколайчука «Вавілон» - назва селища, де діє персонаж, що стилізує себе під античного Філософа.

5.

    Завершуючи ці роздуми, я хочу повернутися до теми «Ющенка» як «політичного трупа» (незважаючи на будь-які передвиборчі відсотки його нової/старої політичної сили), яка стала фактично домінуючою серед тих, хто коментує його спробу повернення у Велику Політику. В контексті всього сказаного я б відзначив, що така характеристика випливає не з того факту, що він став служити діючій владі та виконувати її брудні замовлення (вірніше, не тільки з того). В нашій політиці діють багато мерзенних та бридких типів, і нічого, вони спокійнісінько функціонують. Але політична смерть Віктора Андрійовича є наслідком смерті Міфу, смерті «політичного фольклору», в межах якого він був ключовою фігурою, але для загибелі якого доклав чи не найбільше зусиль. І саме ця загибель дає відповідь на питання, чому неможливий новий «Майдан». Можливі бунти, революції, криваві події, але міллєнаристське свято Утопічної Надії вже неможливе, як неможлива і поява політика, який би точно влучив в міфологічний архетип Героя-Змієборця, як це колись зробив Ющенко. Неможлива, передусім, тому, що сам міф помер. Причому помер назавжди.

    Після денонсації цього міфу люди раптом побачили, що замість фольклорного короля Арагорна вони мали справу з пересічною, мстивою людиною з нарцисичною патологією та манією величі. А райська «Малинівка» обернулася сірими Безрадичами. А саме цього вони не змогли пробачити йому. І щоб він не говорив, які б  високі слова не вживав, всі прекрасно розуміють, що це все порожня «говорильня», «машина для виробництва беззмістовних слів». (Про таку смислову порожнечу Н. Гумільов писав: «И дурно пахнут мертвые слова»). Такий собі «бобок» з фантастичного оповідання Достоєвського, яким розмовляють між собою мерці, де механічні слова нагадують брязкіт кісток. І слухати це невиразне белькотання ніхто вже не хоче. До речі, писання Ірини Ваннікової - такий самий "бобок", і до цього нічого додати. 

 
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.