ВИРВАНІ З РАЮ

21 ноября 2012, 02:26
0
347

ВИРВАНІ З РАЮ

Як тільки від’їжджаєш на північ від Києва, десь кілометрів на 70, змінюються не лише пейзажі за вікном авто, змінюються дороги, села, люди. Починається Полісся – край, зболений Чорнобилем, вбогістю, але насичений феєричною красою природи. А ще – тут живуть дивовижні люди, зі своїм світоглядом, ментальністю. Вони так відрізняються від мешканців великих міст, що іноді здається, — вони не з нашого часу і не з нашого виміру. Спитаєте чому я вирішив про них написати? Саме вони відкрили мені велику таїну: адже завдяки таким простим людям, їхній філософії і світовідчуттю, протягом багатьох тисячоліть вижив наш народ. 

Ця думка до мене стала приходити, як тільки ми узялися підвезти до сусіднього села стареньку жінку.

— Дід мій жив сто чотирнадцять год, і інколи на машині – все пішки ходив, — розповіла вона. — Це я так розлінилася, та й ноги болять. А дід мій вижене чвертку самогону (7,5 літри – авт.), розіллє по пів-літри у банки, насмажить м’яса, та й  із м’ясом вечеряє. А утром – у райцентр за тридцять кілометрів пішки… Козак був, ніколи не болів. А я маю тільки сімдесят п’ять год, і це мені десять кілометрів пройти – вже важко… А ви до моря?... То їдьте у Страхолісся, там харашо отдохнете…

Неподалік від Чорнобиля на березі Київського моря стоїть село із дивною назвою Страхолісся. Звідки взялася така назва, існує багато легенд. Одна з них, що тут було страх, як багато дубового лісу. Хоча, зважаючи на відлюдькувату місцину, закинуті хати і запущені поля, нам здавалося, що ця назва саме тут має певний зміст.

Ми зупинилися у цьому селі на одну ніч у рухливої і невгамовної жіночки — баби Олі, як вона сама себе назвала. І не гадали, що нам пощастить залишитися тут на кілька днів, полюбити ці місця, природу, цих людей…

Після дороги хотілося відпочити, як найшвидше повечеряти і лягти спати. Знаючи схильність старших людей до довгих балачок, тільки й думали, як їх уникнути, щоб не слухати скарг і пліток. Але баба Оля була не з тих. Вона категорично заявила:

— Ви потомилися з дороги,  оце я пожарю вам картоплі, натоплю піч, та й лягайте, баба теж піде спати…

Скоро на столі стояла сковорідка смаженої картоплі, квашені помідори. Ми дістали привезене із собою – ковбаса, консерви. Баба Оля прискіпливо подивилася на стіл:

— Не п’єте горілки? То добре, бо мої сини, як приїдуть, то півдня рибу ловлять, а потім до ранку випивають. Хіба вони поможуть після цього на городі?.. То все сама – пів гектара поля пораю.

— А скільки ж вам років? — поцікавився я здивовано, пригадуючи нашу нещодавню попутницю.

— Бог дав вісімдесят шість. Оце б ще десяток протягнути – яке б то щастя було. Життя таке гарне!

Я роззирнувся на благеньке урядження кухні, на вицвілі фотографії на стінах і здивувався: «З чого тут радіти життю»? А баба Оля, наче вловивши моє здивування, пояснила:

— А хіба це не щастя, бачити сонечко? Бачити людей; як та квіточка пнеться із землі! Бачити внуків – це ж така радість! Оце б ще до сестри поїхати в Обухів, їй вже дев’яносто два год. Побачити хочу…

— А яка у вас пенсія? — не міг я усвідомити її уявлення про щастя.

— Сімсот гривень, та я їх дітям віддаю, життя у городі дороге, а мені тут на все вистачає. Земля годує, і слава Богу! Ми люди бідні, нам немає чого боятися. У нас совість перед Богом чиста, нехай бояться інші. Ті, кому є за що боятися.

Ми повечеряли. Баба Оля помолилася молитвою подяки. Її молитва була щирою і простою: «Дякуємо тобі, Христе Боже наш, що ти наситив нас земними Твоїми дарами, не позбав нас і Царства Твого Небесного, але як Ти, Спасе, прийшов поміж учнів, мир їм даючи, прийди й до нас і спаси нас»…

І після цього теж пояснила:

— Наш піп у церкві все по-руському говорить, а мене так навчив батько, то я так і молюся.

Я дивися на цю жінку, котра все життя провела у важкій роботі і думав: «З якого раю тебе вирвали і поселили у це пекло на Землі»?! Після цього вирішив: хоч коротеньку, але історію цієї Людини потрібно записати…

 

БАБА ОЛЯ

 

Я сама не звідси… З-під Чорнобиля. Коли була аварія, нас вивезли в Київ. Я не могла там жити довго. Чоловік купив тут хату, і ми повернулися, хоч не додому, але ближче. Тут якесь все рідніше. А вдома… та тільки три сім’ї в село повернулися. Вмерло село. Хати розікрали – мало, що з собою вдалося взяти. А колись… зайдеш у хату, а вона заквітчана рушниками, фотографій багато на стінах. Люди прийдуть, роздивляються, хто є хто, хто помер, а хто живий. Так гарно… Я таке щасливе життя прожила, таке щасливе! За що постійно дякую Богові. Шкода, що чоловік помер як три года. Гарний у мене чоловік був. Добрий. Мисливцем був знатним: наб’є зайців, лисиць. Я їх полуплю (оббілую – авт.). Шкірки здавали у Чорнобилі. Прийомщик хитрий такий був жид, все казав, що то не я лупила і хотів узяти другим сортом, але я знала, що добре роблю… А зайчатину коли на весілля готовила, то всі тільки й чекали: коли то Мусіївна печеню принесе… Та в останні годи він не охотився… А як помер… Я ж у церкві співаю, і все думала, чого жінки за чоловіками своїми плачуть – бо це ж не мама, не сестра, чоловік – це ж просто друг! А коли мій пішов… Як я ревіла!

Діточки, то таке було щастя, коли він був живий! Яких ми синів народили, яку дочку! Шкода, що мало діточок Бог дав. А так – живи і радій життю. Якби не та аварія, то так добре було б у нас у селі, з діточками, онуками…

А оце сюди переїхали, то у мене був той… інсульт. Потім голова боліла, не могла ні робить, ні ходить, ні їсти – нічого. Та якось зустрічала чоловіка, сіла біля води на морі, опустила ноги у воду… а я води боюся! Ніколи не купалася, бо малою мало не втопилася. Ось так посиділа я день – ноги у воді. Чую – і їсти захотіла. З’їла сала. А я дуже сало люблю! Тоді чоловік мене додому завів, а завтра знову відвів до моря. Я ще день посиділа, бовтаючи ногами у воді. Та й голова у мене перестала боліти. Вже додому – сама пішла. І на третій день до моря… То після цього у мене голова перестала боліти, і вже двадцять п’ять год не болить, я й забула, що воно таке. І до фельдшера не ходжу. Бо тільки підеш – вони до Іванкова в больницю везуть. А у нас кажуть, що з тієї больниці вже не вертаються. То люди й хворіти бояться.

Та у нас колись люди й не хворіли! Батько, хоч й інвалідом був – на ніколаївській війні його покалічила бомба з самольота, та не болів. Сторожував собі, мав пасіку. І все батько мій казав, що Україна така багата, що всі лізуть сюди, щоб відібрати нашу землю собі і німці, і поляки, і рускі – тільки, щоб у нас забрати. А ми цього не почитаємо, все їдемо за кордони, до Америки, до німців. А я знаю тих німців, як вони тут партизанів ловили, то мама кинула мене в яму і дала брукву. А німець підходить, став з ружжом над ямою, смокче соломинку і дивиться як я ту брукву гризу. Постояв так собі, сплюнув соломинку, і пішов далі. Страшно було. Села палили, і не тільки в Білорусії, як оце нам зараз розказують про Хатинь. Тут теж палили. А брат мій… Коли війна почалася, шоферував в Чорнобилі. Прийшов додому і каже мамі: забирають в армію. Та й став під деревом і почав співати. А голос у нього такий був, що всі сусіди стояли і плакали. А він стояв і співав. Довго і сумно. Так і не вернувся, пропав на війні. Мабуть, Бог забрав такого голосистого до себе.

А як наші прийшли, то й радість не довгою була. Оп’ять у колхоз. І я все думаю: чого про той голод у тридцять третьому багато говорять, а про сорок сьомий рік – ні. Ну, тридцять третій я не пам’ятаю, малою була, а у сорок сьомому… Як зараз пам’ятаю: іду до родичів своїх і до Бога молюся: Боже, пошли мені хоч скибочку хліба. Приходжу до них додому, а нікого немає, усі в полі, а на столі лежить малесенька скибка — як відрізати, то буде видно. А ще – й сором який, красти! Хтось узнає, то хоч крізь землю провалися. Я довго стояла над тим хлібом і плакала. Потім запам’ятала, як лежить ніж, як лежить скибка, тонесенько-тонесенько украяла, поставила на місце все як було, і окраєць – за пазуху. Поки йшла додому, то все з’їла. Смак того хліба (та то хіба хліб був? – з листям, з половою) я й досі пам’ятаю. Та й тепер хлібець — та я його за Бога маю! Щоб я хліб викинула свиням?! Та то який гріх! Черствий, з чаєм, з водою, а я його таки з’їм!

А життя було гарне. Хоч бувало голодно, але всі ми співали. Сядемо під хатою і – давай наших: «А я бідний, нежонатий» чи там, «За Сибіром сонце сходить». А пісня – вона як мед на душу. З нею про все забуваєш. Оце й зараз співаю в хорі з нашими бабами. Навіть поляки до нас приїжджали, знімали наші співи. Ми столи накрили, а вони нас знімають. І все кажуть: нє, тої пісні не треба, бо то нова пісня, нам вона не цікава, давайте старої, що ще діди ваші співали. І ми співаємо. Два роки приїжджали вони. Кажуть, що таких пісень, як у нас – ніде немає. А то й правда: як сумно, заспіваєш сумної, і вже на душі легше, як весело, утнеш веселої, то й так на серці ще більш радісно стає!

А ви думаєте, що дарма у нас, он, ці поляки поселитися думають, хату приглядають. Німець один вже й оселився над морем. Внуків своїх привозить і вчить їх, що таке справжнє, що таке природа. І сам харашо собі знає, що тут – добре. Що навіть вода наша – диво від Бога. Я ж нею свій біль вилікувала. Щось мені підказало, щось мене штовхнуло до цього… Та й спиться тут як! Ні снотворного не нада,  ні корвалолу! (Це чиста правда, вже о 20.00 очі самі злипалися, — авт.) А наші… все тікають кудись. І молодь – що в голові? Покурити і пива попити.

А влітку у нас… Краса Божа! І людей багато – як на курорті. Село оживає. Рибалок багато. Риби у нас в морі стільки, що давно треба було б завод консервний збудувати. Та ніхто про це не думає. А наші люди з нашої риби, вже й оселедці роблять, консерви, знають як. А був би завод, то, може б, село не так гинуло – робота була б…

А людині треба мало… Земелька, хліб, картопля, і щоб не заважали працювати. Я так хочу побачити, коли це буде, коли наша Україна вже буде щасливою, щоб був мир і спокій на цій землі. І молю Бога, щоб це сталося ще на моєму віку.

 

МИ І БАБА ОЛЯ

 

За три дні ми настільки звикли до баби Олі, до цього села, до природи і до великого прісного моря, що й не хотілося їхати. Перед дорогою баба Оля приготувала нам гору дерунів і сказала: якщо ми усе це не з’їмо, вона дуже образиться і буде переживати, що ми голодні повернемося до Києва. А це – який сором гостей не погодувати на дорогу!

Ми втиснули у себе деруни. Наша хазяйка прочитала молитву і подякувала  нам, що ми побули з нею. А потім розцілувала на прощання, вірячи, що ми ще колись навідаємося до неї. І що дивно: нас справді тягне туди. Хочеться знову побачити щасливих людей, котрі готові поділитися своїм простим і безумовним щастям із тобою і навчити таких простих істин, забутих нами в урбанізованому світі.

 

Сергій Ухачевський

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.