Моя Помаранчева еволюція (+фото)

22 ноября 2012, 11:59
M_Halushchak@email.ua
0
469
Моя Помаранчева еволюція (+фото)

Складалось враження,що по радіо та телебаченні повідомили–зараз буде землетрус,і всі люди вийшли із своїх домівок. А ще,на вулицях водії сигналили так,ніби всі їдуть з одного стадіону,де «Карпати"...

Помаранчеву революцію я зустрів під капельницею на лікарняному ліжку у Львові в 14 років… Ну, не лише я один: там були ще пацієнти та медичний персонал. Всі збирались у моїй палаті, в ній був єдиний телевізор на поверсі – відтак, найоперативніше джерело інформації. Пам’ятаю як на «5 каналі» повідомили, що о 4 годині ранку повинні розігнати наметове містечко. Ви не повірите, але пости стояли, як в армії: по-кілька людей чергували біля телевізора цілу ніч, решта – спали з відкритими очима…

За кілька днів мене виписали. Перше що вразило, коли ми вийшли з території лікарні – велика маса людей на вулицях. Складалось враження, що по радіо та телебаченні повідомили – зараз буде землетрус, і всі люди вийшли із своїх домівок. А ще, на вулицях водії сигналили так, ніби всі їдуть з одного стадіону, де «Карпати» щойно здобули Кубок України з футболу.

Ми з батьком поїхали додому, у Миколаїв – це маленький районний центр Львівської області. Прагнучи якнайшвидше влитись у вир подій – я почав обдзвонювати своїх найближчих друзів, однокласників. Практично всі вони, із почуттям гордості, ділились враженнями, як у перші дні революції, всупереч спротиву дирекції школи, втікали через вікна своїх класів на місцевий «Майдан Незалежності».


Піднесення та самовіддача людей були надзвичайно великими. Пам’ятаю, як в один із вечорів, на нашому місцевому «Майдані» організовувалась чергова поїздка у Київ. До мене підійшов наш вчитель – розповів, що їде, і попросив, щоб я повідомив його маму. Рекомендував мені зробити це за 3–4 години, коли він виїде за межі Львівської області, щоб вона його не наздогнала.

А ще, одного дня, ми з однокласниками вийшли на трасу «Київ-Чоп», де приєднались до «живого ланцюга». Складалось враження, що великі вантажівки з-за кордону, які проїжджали повз нас, також їхали із кубкового матчу «Карпат».

Десь під кінець другого тижня я дізнався, що і працівники із роботи батька їдуть у Київ. Не можна було втратити таку нагоду. Зважаючи на те, що я лиш вийшов із лікарні – вдома розпочалась справжня війна. Перемогти своїх батьків мені вдалось, здавалось би банальним, з погляду сьогодення, риторичним запитанням: «Коли мої діти спитають мене, де я був у цей час, – що я їм скажу?».

Все, я сиджу у поїзді «Львів – Київ».

Як і більшість львівських поїздів – наш приїхав зранку. Старші дядьки, з якими я їхав, сказали, що додому повертаємось завтра, тож наша програма була максимально насичена…

Найперше ми відправились до тогочасної Мекки мільйонів українців, яка називалась «сцена на Майдані Незалежності». Там була хмара людей. Все, ніби по телевізору: всі щасливі, наступаючи на ногу один одному одразу ж перепрошують, людей годують з дорожезних джипів… Все як на фронті – тільки в мирний час.

Згодом ми пішли до Українського дому, щоб запитати про нічліг. О, там я вперше і в останнє побачив бабу Параску. Вона, як завжди, була вся у помаранчевому. І ще одна особливість, яка мені запам’яталась – її, майже завжди, супроводжували журналісти.

Наш подальший маршрут проходив повз будинок Кабміну до Верховної Ради. На вулиці Грушевського я звернув увагу на барабанщиків. Ще у рідному Миколаєві, на одному з віче, нам розказували, що першими ударниками у цьому оркестрі були хлопці з нашого містечка. На жаль, знайомих так і не зустрів – можливо поїхали додому…

Однак, найочікуваніше відбувалось ввечері. 

Із заходом сонця, на сцену Майдану Незалежності вийшли перші обличчя революції. Хедлайнером завжди був Віктор Ющенко. Скандування його прізвища, в унісон із сотнями тисяч людей, навколо тебе – це вам не по телевізорі. Закінчував виступи Тарас Петриненко зі своєю «Україною», хоча у цей час, як ніколи, ми відчували, що вона по-справжньому наша.

Під вечір, наступного дня, ми відправились назад, до Львова…

Що я скажу своїм дітям?, – ще не знаю. Як на мене – це були одні з найщасливіших днів мого життя… А посіяні зерна не пропадають марно!

Михайло Галущак

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.