Мої помаранчеві спогади

22 ноября 2012, 14:58
Журналист
0
616

А я вдома з дитиною молила Бога, аби тільки мирно, аби не почали стріляти, він повертався звідти в такому настрої, що було зрозуміло – тисячі людей з таким запалом в очах не спинити й танками...

Всі згадують помаранчеву революцію, згадується і мені…уривками, як повідомлення з фронту. Під Києвом танки, на Майдані – люди, Юля, Ющенко, донецькі.

В ті часи я була в декреті, доці не було ще й року, тож слідкув
ала за подіями через телевізор – він працював ледь не цілодобово, зі слів знайомих та чоловіка.
Мене на Майдан не пускали категорично, вдалося туди потрапити лише декілька разів, коли вже напруження спало, у вихідний день. Ми лише проходили через натовп, біля сцени, я тримала на руках малу з пов’язаним помаранчевим шарфиком, у мене на руці була помаранчева стрічечка, мені хотілось хоч так доторкнутися до тих історичних подій, вдихнути того повітря свободи, на рівні емоцій запам’ятати ці обличчя, цей настрій. Уявлялось, що колись в старості онукам та правнукам буду розповідати, як воно було тоді, якщо не поб’є склероз…

Мій чоловік приєднався до демонстрантів ледь не одразу, він не жив у наметах, спочатку їхав туди одразу після роботи, стояв до ночі і повертався додому. Коли до мітингів почали долучатись цілими підприємствами, він повісив на робочому місці помаранчеві стрічки і заявив керівництву, що працюватиме вдома ночами, а вдень стоятиме на Майдані. Його охрестили націоналістом, шовіністом і нацистом – такої революції у проросійській компанії ніхто навіть уявити не міг. Йому ледь пробачали те, що він говорив українською з колегами, а тут такі заяви. Врешті він таки підбив декількох колег, в основному його підлеглих, і вони по черзі, прикриваючи один одного, таки тікали на той Майдан, носили ті стрічки, дратуючі керівництво. Як його тоді не звільнили, я не знаю, все-таки то був період, коли ще чогось боялись… Ніхто не знав, як воно обернеться, тож з часом до їхньої маленької революції стали відноситись більш лояльно, чим чорт не жартує…

А я, чекаючи його вдома з маленькою дитиною на руках, молила Бога, аби тільки все було мирно, аби не почали стріляти, він повертався звідти в такому настрої, що було зрозуміло – тисячі людей з таким запалом в очах не спинити навіть танками…

Моя подруга працювала майже на Хрещатику, тож була там щодня, і я їй таки трохи заздрила – вона бачить те все на власні очі. Хоча на досить солідному терміні вагітності і в дощ, і в сніг щовечора після роботи стояти на Майдані все ж таки було небезпечно, мені так здавалось. Щоправда, не знаю через це чи ні, але малий в них таки ще той революціонер. Поки що правда революції влаштовує лише вдома та в школі, але лозунг «Свободу не спинити» в цьому семирічному хлопчикові живе в усіх його проявах.

Можливо, ці діти, наші діти, які навіть не пам’ятають тих подій, можливо вони зможуть те, чого не змогли ми.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.