Помаранчева революція: 8 років потому

22 ноября 2012, 20:28
Журналістка
0
310
Помаранчева революція: 8 років потому

І День свободи радше був схожий на флешмоб, ніж на національне свято.

22 листопада 2004 у мене навіть не було паспорта. Його видали вже в новому (у багатьох сенсах) році. І взагалі 22 листопада не був визначним днем для мене. Я ходила до школи, як і мільйони дітей, вчила уроки, щось там дивилась по телевізору, трохи була стривожена якимись танками.

Проте вже десь за тиждень усе змінилось. Про те, що в Києві йде революція, знали всі. Знала і я. Шалено хотіла у ті помаранчеві намети, де людина людині брат, де стоять борці за свободу і за наше демократичне завтра.

Звісно, хотіння моє нічим не закінчилось. Моя помаранчева революція полягала в тому, що я повісила жовтогарячу стрічку на гардині у своїй кімнаті. І закінчилась вона трепетним переглядом інавгурації Ющенка (здається, то була субота) та сперечанням із однокласниками в понеділок аж до болю в горлі, про те, що те круто, це перемога (я в Дніпропетровській області жила), ми мали це побачити. Просто однокласники обурювались тим, що всі канали показували тільки інавгурацію, і більше нічого було дивитися.

То теплі спогади і нічого більше.

Моя помаранчева революція почалась сьогодні на Майдані. 8 років потому, коли я нарешті переїхала жити до Києва, я вийшла за свободу. Свою, своєї совісті і своїх думок.

І зараз, після вечері і перед чаєм, я сиджу трохи розчарована пережитим.

Революціонерів було мало, із відомих (особисто для мене) були тільки Юрій Кармазін, Анатолій Гриценко та Єгор Соболєв (просто журналіст, не політик). Кармазін не виступав. Щось там казали Гриценко та ще декілька чоловік у мікрофон, що періодично припиняв працювати. Ніби гарні речі говорили. Про те, що ми маємо чинити опір владі, що повинні прогнати банду. Ці слова не знаходили повноцінного відгуку в серцях присутніх. Хтось усе одно не погоджувався, хтось у мене над вухом звинувачував у всьому Ющенка. Я теж вважаю ідеали Майдану бездарно втраченими. Але, знаєте, звинувачувати всіх і вся вже надто стомливо і неправильно. Нас розсудить Бог та історія, решту додумайте самі.

Драйв почався з розгортання символічного намету. Активісти кричали про те, що його потрібно нести до йолки, яку навмисно зводять біля монументу Незалежності, щоб не допустити чергової революції. Стіна мітингувальників пішла на стіну беркутівців. Останні виявилися сильнішими. Ми разом покричали «Міліція з народом» та «Ганьба». Когось навіть затримали. Хлопці продовжували стояти ще й тоді, як я, остаточно змерзнувши, поїхала додому. Це я про правоохоронців. Молодих і міцних. Тих, що отримують 2 тисячі на місяць, поки ті, кого не потрібно було захищати (революціонерів було всього близько тисячі крізь рожеві окуляри), їздять на Бентлі та витрачають 2 тисячі за 5 хвилин «на морозиво». Я не знаю, що змушує юнаків іти в міліцію. Мабуть, те саме, що й у медицину та освіту (там теж платять 3 копійки).

Революціонери теж продовжували стояти. Їх залишилось чоловік 200. Беркутівців, мабуть, було так само. Ну і журналістів чоловік 50.

Я не знаю, що і коли підніме нас на революцію. Для цього має статися щось справді неймовірне (у найгіршому значенні цього слова), тому що зараз розчарування від Майдану сильніше, ніж розчарування від влади… І День свободи радше був схожий на флешмоб, ніж на національне свято.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.