Політична сатира і панчохи

25 ноября 2012, 15:01
0
259
Політична сатира і панчохи

Класична історія одного англійця, який в романтичному Берліні знайшов своє кохання в переддень становлення Третього Рейху.

Було би вкрай дивно, якби в фільмі «Кабаре» герой Майкла Йорка не закохався в героїню Лайзи Мінеллі. Це було би навіть нечесно – адже хіба не тої трансвеститної естетики шукають відвідувачі кабаре? Хіба не інстинктивний потяг до кітчу штовхає шановну публіку вмоститися в кріслі й пускати слину в далеко не найвитонченішому розважальному закладі? Брайан Робертс (Майкл Йорк) – латентний гомосексуаліст, чия орієнтація зостається загадкою хіба для нього самого. І, можливо, для ще кількох глядачів стрічки початку 1970их років. На початку 1930их років він приїздить до Берліна зі старої занудженої Англії, мимоволі прагнучи випустити на волю власне потаємне єство, і, мов за порухом чарівної палички, одразу спотикається об таку собі Саллі Боулз (Лайза Мінеллі). Ця дівчина-свято, а за сумісництвом – зірка кабаре, з придуркуватим макіяжем та нетерплячою натурою стає каталізатором перетворення нашого стиснутого англійського зануди на соковитого богемного письменника-естета. Посиплемо цю парочку святковою мішурою й приземлимо складним історичним тлом – вітаємо, ви дивитесь фільм «Кабаре».



Довідка для необізнаних глядачів: словники стверджують, що кабаре (фр. cabaret) — невеликий розважальний заклад з певною художньо-розважальною програмою, яка складається зі співу пісень шансон, одноактних п'єс, скетчів, танцювальних номерів, об'єднаних виступами конферансьє.

Однак у німецькій мові слово «kabarett» має ще одне значення – «політична сатира». Артисти жанру кабаре торкаються переважно серйозних політичних і соціальних проблем, критикуючи їх за допомогою засобів цинізму, сарказму та іронії. Саме такою є однойменна ґротескна музична драма Боба Фоссі – згіркла розвага для богемних декадентів. Зовні легка й доступна, по-справжньому стрічка розкривається перед вдумливим глядачем тільки згодом: можливо, після другої, а може – й після третьої зустрічі. Це зразок інтелектуального розважального кіно – стильного й міжчасового, підкреслено незалежного та сміливого, що в’їдається в пам’ять завдяки вишуканому поєднанню страшного з комічним, утворюючи на екрані яскраві ґротескні образи. «Кабаре» є вінтажною класикою кінематографу, стрічкою, яка, немов викопаний з-під землі старовинний глечик, впевнено засвідчує епоху своєї появи на світ – період розквіту Бродвею 1960-1970их років. То був час, коли весь американський бомонд протягом понад двох десятиліть збирався то на «Вестсайдську історію», то на «Волосся», то на «Ісуса Христа – суперзірку», то на «Чикаго»…

Цілих шість років глядачі шаленіли від мюзиклу «Кабаре», який успішно йшов на Бродвеї ще з кінця 1966 року, перш ніж його взялися екранізувати голлівудські кіностудії. Як же сталось, що кіно-версія «Кабаре», таке собі яблучко, обскакало свою опереткову яблуню-матінку? Яким чином історія одного англійця, що в романтичному Берліні знайшов своє гомосексуальне кохання в переддень становлення Третього Рейху, перетворилась на класику світового кінематографу?



Режисер і хореограф Боб Фоссі, чий попередній повний метр «Мила Чаріті» не хапав зірок з неба, самовпевнено спробував змішати докупи популярний бродвейський мюзикл з його літературним першоджерелом та додати сюди посипане блискітками «гидке каченя» – Лайзу Мінеллі. Саме далека від канонів голлівудської краси Мінеллі є окрасою «Кабаре». Її Саллі Боулз слугує сполучним швом, що кріпить докупи сюжет і, як не дивно, віддаляє стрічку від театру, стаючи центром тяжіння для цього кіноальбому типажів до-нацистської Німеччини. Життя американки Саллі – ексцентрична драма, що пахне яйцем, водкою та кисло-солодким вустерським соусом. На сцені поряд з трансвеститами й «брунгільдами» вона оспівує своє єдине кохання – саму себе. Рівновагу її похмільних днів порушує чемний англійський зануда на ім’я Брайан – занадто правильний, занадто інфантильний, занадто м’якосердий. Наша юна зірка кабаре мимоволі показує йому контрасти берлінського життя та проймається до нього симпатією й співчуттям. Але не тому, що Брайан бодай у чомусь кращий за інших чоловіків – ймовірно, просто він такий же прибулець і чужий для цього міста, як і вона. З-поміж театральної мішури, незворушного гриму й фальшивих емоцій Брайан слугує точкою опори для Саллі, він – нетривке джерело щирості в її бурлескному світі, своєрідний фрейдистський замінник батька. Зрештою, тільки він приймає її награну незвичайність і слухняно вірить, що не лише її дикий макіяж і зелений лак для нігтів, але й власне сама дівчина – вкрай дивовижна й непересічна. Втім, Саллі живе кабаре, переносячи ексцентрику й вульгарність цього сценічного дійства в понурі будні, й зрештою остаточно припиняє відрізняти ігрову умовність від безжалісної реальності. Зірка кабаре мусить зрозуміти, яке саме завтра на неї чекає, і чи є в ньому місце любовним путам – нічогенька проблема для 1931 року.

З іншого боку, чи глибоко копав Боб Фоссі, розгортаючи на кіноекрані героя Майкла Йорка? Мотивація нелінійного фонтану емоцій на ім’я Саллі Боулз зрозуміла, однак цей, застібнутий на всі ґудзики молодик, Брайан Робертс, –  справжня «загадка міжнародного масштабу». Образ прибулого з Кембриджа молодого письменника є практично відбитком життєвих подій інших героїв . Він неспроможний зосередити навколо себе життя, натомість віддається вирові подій і покірно чимчикує берлінськими вулицями під блакитним світлом ліхтарів. Проте Брайан є знаковим персонажем «Кабаре» – він уособлює цілий прошарок західноєвропейських інтелектуалів початку ХХ сторіччя. Ці ласі до насолод декаденти виявилися нездатними повести за собою розхристане суспільство, вони пірнули з головою в занепадницькі настрої, купалися в фаталізмі й плекали наївну віру в те, що все якось владнається. Як і героєві Майкла Йорка, їм забракло сил на будь-що серйозніше, ніж словесна перепалка з молодим нацистом. Відтак молодий літератор апріорі не може захистити вагітну Саллі й вибудувати бодай якусь родину в загрозливій для себе обстановці – власний же нервовий темперамент прирікає його на втечу від проблем, на пошук легшої долі.

Власне кажучи, всі герої цієї музичної драми прагнуть тільки одного – втіхи від життя. Це природне устремління заполоняє їхні душі й неминуче провокує появу нових випробувань. Байдуже, йдеться про чистий гедонізм Саллі чи романтичний серпанок мрій Наталії, про Максиміліанову нестримну жагу до задоволень чи Фріцове елементарне прагнення влаштувати побут. Крайній індивідуалізм і спрямованість тільки на себе, однак, мають зворотній ефект – герої впевнено прямують у порожнечу. Боб Фоссі обрізає свою стрічку на місці, де мали би починатися дійсно трагедійні події, залишаючи глядачеві страхітливе передчуття неминучої катастрофи.

Зловісність майбутнього проходить крізь все кінополотно в образі конферансьє (Джоел Ґрей ): кумедного й безцеремонного, водночас страшного аж до дріботіння тисяч мурашок по шкірі. Він каже, що у цьому кабаре навіть оркестр гарний, а всі танцівниці цнотливі – та за цією красою криються бувалі в бувальцях жіночки й чоловіки, понівечені численними венеричними захворюваннями. Невидима метафора з нацизмом від Боба Фоссі – під показною привабливістю й нібито утопічними цінностями неодмінно ховається гниляччя, яке шановне панство помічати не прагне, адже йому до снаги бути засліпленими яскравим світлом софітів. Писклявий голос конферансьє оголошує черговий номер, де бруд знову сплететься з веселощами, і заціплені глядачі не полишають своїх місць – людям властиво отримувати надзвичайну втіху від ґротеску.  

«Кабаре» значною мірою кіно повчальне, однак його не варто сприймати як набір життєвих настанов. Режисер грається контрастами темпераментів своїх персонажів за допомогою монтажу – такого ж нетерплячого й безкомпромісного, як і вдача Саллі, а обірвані діалоги протиставлені повноцінним танцювальним номерам. Репертуар цього ні на що не схожого сценічного дійства поступово сповзає до безодні нацистського божевілля, так само в запамороченні дедалі більше блукають своїм життям персонажі. Ексцентричність кабаре і експериментаторство Саллі й Брайана якоїсь миті цілком розчиняються в неспокійній суспільній напрузі. Вечір добігає кінця, нудяться порожні таці з ікрою, боа журливо висить на спинці стільчика й травесті-артист знімає з себе панчохи – завтра до кабаре прийдуть інші люди. І тільки ті, що не вміють спинитися в своїй святковій феєрії й приборкати власну екстравагантність, застрягнуть у пастці божественного декадансу.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.