Його голосом говорить Кіровоград

26 ноября 2012, 11:43
0
550
Його голосом говорить Кіровоград

Знаменитий диктор Кіровоградського радіо і телебачення Микола Левандовський після 52 років роботи працює охоронцем....

У листопаді відзначають День працівників радіо, телебачення та зв’язку України. Чимало відомих у сфері телебачення і радіо імен дала Кіровоградщина, але є серед них одне, справді легендарне. Це ім’я диктора з більш ніж п’ятдесятилітнім стажем, заслуженого працівника культури України Миколи Євгеновича Левандовського. Зараз легенда ефіру працює охоронцем в приміщенні Кіровоградської обласної телерадіокомпанії. Зав’язалася розмова.

        Миколо Євгеновичу, розкажіть про Ваш прихід на радіо.

У 1956 році я був звільнений в запас з лав радянської армії. Працював рік на заводі «Більшовик», у термальному цеху, потім – художнім керівником Будинку культури імені Калініна. Був ведучим багатьох визначних подій, свят, концертів. Партійні конференції тоді були на рівні великого свята. Мене помітили представники обласного радіокомітету, керівником якого тоді був Анатолій Дмитрович Сухачов. Він почув мене, запросив прийти на конкурс дикторів. Я прийшов, мене послухали і запропонували роботу на радіо. Це був 1958 рік.

Працював 2 роки за сумісництвом – художнім керівником будинку культури і диктором радіо, а в 1960 році перейшов на постійну роботу диктором обласного радіокомітету, як він тоді називався. Тоді проводовому радіомовленню приділяли велику увагу: ніколи не допускали такого, щоб на далекі села не було зв’язку. Так що чули мене завжди. Тепер таке радіо поступово відходить в небуття як і багато інших засобів зв’язку….

        Вам прийшлася до душі ця робота?

– Звичайно. Часто мені доводилося зустрічатися з відомими людьми. Я ж був також і ведучим народного ансамблю «Ятрань», ми їздили на всі фестивалі, конкурси, брали участь в святкових концертах в Києві. На 50-річчя Великої Жовтневої революції вів звітний концерт. Познайомився з багатьма майстрами своєї справи: відомим московським диктором Євгенієм Сусловим, з коментатором Юрієм Васильовичем Ярцевим, з Кириловим… Ми їздили на семінари, навчання, зустрічалися з цими людьми. Це велика школа. У той час до дикторів були особливі вимоги: нас називали «глашатаями партії і комунізму» – ми не мали права на помилки. Від нас дуже багато вимагали і пильно стежили за роботою. Треба було наполегливо працювати над собою, над словниками, над мовою, над вимовою.

– Але ж Ви, «глашатай партії», так і не вступили до КПРС...

– Узагалі дивуюся як я за радянської влади працював на радіо і телебаченні, чому мене допустили до цієї роботи. Мій батько тут закінчив школу, одружився. Його направили на Дон для проходження військової служби. Там ми з сестрою й народилися. Потім батька перевели на Далекий Схід, на кордон з Монголією. І там тато – офіцер, політпрацівник, комісар прикордонних військ був звинувачений у зв’язку з японською військовою розвідкою. Це наклеп: батько був відданий комуністичній партії. Він і з місць заслання якось передав листа, де писав мамі: «Не вір, Надю, що партія винна в тому, що трапилося. Винні вороги, які проникли до лав нашої партії».

Після цього, звичайно, дивно, що мені як синові «ворога народу», дозволили працювати в ідеологічній установі. Але мабуть тому, що заміни мені, по моїх даних, не було. Мабуть тому на моє «походження» закрили очі. А коли я подав заяву в партію як того вимагали (мені колеги тоді дали рекомендацію), її відхилили з формулюванням «непевне минуле». Мені і звання через це не дали заслуженого працівника культури. Його я отримав потім, вже в часи Незалежності.

Дехто звинувачував мене в тому, що я хамелеон: мовляв, працював при тій владі, працюю при цій. Але ж я, в першу чергу, диктор. Своїх думок не викладаю. Як шофер: які б дороги не були, комусь треба вести машину. Отак і моя робота. У мене ніколи не виникало бажання її змінити. Був колись конфлікт з керівництвом і я пішов. Працював у філармонії артистом розмовного жанру, директором міського будинку культури, а потім знову прийшли і сказали «Досить. Набігалися Ви вже. Повертайтеся, будемо працювати разом». Це моє життя. Мій старший син також уже багато років працює на телебаченні інженером відеомонтажу, пішов батьківським шляхом. Я певним чином вплинув на його вибір.

– У 2010 році стало відомо про те, що Вас звільнили з роботи, Кіровоградщина лишалася свого голосу. Що трапилося?

– Я точно не знаю, але тоді, можливо, існувала якась рознарядка, що необхідно звільняти пенсіонерів у зв’язку зі скороченням штатів, або, як зараз модно казати, оптимізацією. Мені запропонували: «Або Ви звільняєтесь, або переходите на роботу радіокореспондента». Вимагали їздити по області, збирати інформацію як рядовий кореспондент. Я, звичайно, відмовився від такої «пропозиції». Зрозуміло, це було боляче перенести: на той час я відпрацював безперервно уже 50 років на радіо і телебаченні. Так сталося, що мені навіть прилюдно не сказали «спасибі», навіть квітів не вручили. Сказали «До побачення». Я йшов і мені здавалося, що зараз хтось крикне: «Миколо Євгенійовичу, заждіть! Ось тут люди. Давайте ми хоч скажемо напутнє слово Вам»… Знаєте, різні люди, різне керівництво…Нічого поганого я їм не зробив, то на їхній совісті.

            Прийшов на посаду директора облдержтелерадіокомпанії новий керівник, Вадим Жоржович Мурований. Він  приїхав до мене на день радіо і телебачення і сказав: «Миколо Євгеновичу, повертайтеся». Мене запросили на збори з нагоди свята, де Вадим Жоржович привселюдно сказав, що Микола Євгенович Левандовський за нашим бажанням і настійним проханням повертається до роботи диктора. Потім уже прийшов час, коли я вирішив, що потрібно давати дорогу молодим ­– написав заяву і більше не працював. Зараз мене запрошують: то оголошення якесь прочитати, то передачу. На вимогу Вадима Жоржовича: більшість передач відкривається моїм голосом: «Говорить Кіровоград! В ефірі радіостанція «Скіфія-Центр»». Як бренд.

            Але життя доволі складна штука, хоч як це банально звучить, а тим більше зараз. Пенсія маленька. Не розумію чому, але я одержав пенсію не як журналіст, а як працівник культури, як кажуть, «в одному танку сиділи і всі вийшли з бою героями, а я залишився трактористом». Але чиновникам видніше. Життя змусило прийти працювати охоронцем в обласну телерадіокомпанію, адже я знаю тут усіх, всі кабінети, усі проблеми, от мені й запропонували цю посаду. Тим більше, у мене два онуки, яким треба допомагати. Зі своєї пенсії я не можу цього робити. Тут нічого страшного немає: я працюю і за свою скромну працю одержую декілька гривень прибутку в наш сімейний бюджет. Та й взагалі, в молодості, будучи вже диктором радіо, в тому ж будинку культури, де був художнім керівником, працював кочегаром. Два котли, які опалювалися вугіллям. Це фізично була дуже важка робота. Праця – то благородна справа.

– Ви також відомі у літературних колах як поет, письменник.

            – Це дуже високе звання – письменник чи поет. Інколи виникає потреба на душі, на серці щось сказати людям. Видав першу збірку. Може, це вже запізно, у такому поважному віці, але раніше не було якось часу, бажання, а як бажання й було, то в ті часи якось тебе не дуже й допускали до такої роботи, казали: «Ні, ні, ні… Цього нам не треба. Будь ласка, сидіть там на своїй роботі, а сюди – зась. Не треба».

Так сталося, що помітили мене люди з літературних кіл, запросили до себе в організацію «Євшан». Допомогли мені порадами. Знайшлися спонсори, які допомогли фінансово видати першу збірку, спільно з новомиргородським поетом Володимиром Бреурошом. Люди говорять, що пристойно. Я написав міні-поему «Зойк душі, або Роздуми про українську мову», яку надрукувала «Кіровоградська правда». Багато де її сприйняли дуже добре. Є у мене матеріали і для повної збірки, але поки що немає за які кошти видати, а спонсора на цей час знаходити дуже важко. Спасибі, звичайно, всім, хто допоміг мені, в першу чергу – тому ж Володі Бреурошу, Антоніні Михайлівні Корінь, Наталії Карасьовій (моєму партнеру, диктору, з якою я пропрацював  кілька років), спасибі видавцю, Віктору Федоровичу Лисенку, за  те, що всі витрати по друкуванню цієї книги він узяв на себе. А далі: будем жити – будем бачити….

            Ми прощаємося з Миколою Євгеновичем під стінами обласної телерадіокомпанії. Цей стрункий, впевнений в собі чоловік не виглядає на свої 81. Він випромінює якусь дивовижну життєву енергію Каже, що важко йому ворушити минуле, згадувати прожиті роки. Доля людини загадкова: хто зна як повернеться. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: телевидение,Кировоград,диктор,Левандовський
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.