Спадкоємність бандитизму або Чому В.Янукович заперечує Голодомор як геноцид?

26 ноября 2012, 11:46
Голова Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність». Заступник голови Громадського об’єднання «Українська справа».
0
1940

Причина, як на мене, більш глібша, ніж це прийнято вважати.

Зазвичай ПОМИЛКОВО вважається, що це просте «плазування перед Москвою», котра, як відомо, розглядає будь-яку інформацію про Голодомор як таку, що «підриває авторитет російської влади».

Але ж: чому для уряду РФ настільки важливим є покривати цей злочин Сталіна і його поплічників, у той час, як інші їхні ж злочини той-таки «офіційний Кремль» нібито визнає за злочини та, хай і «крізь зуби», засуджує? І чому для Януковича так вже необхідно саме в цьому повністю підтримувати своїх кремлівських зверхників, не допускаючи жодних «відходжень» від встановленої ним трактовки давно минулих історичних подій?

Зазирнімо, на пару років назад, у «добре відому нам історію», свідками якої були ми самі. День пам’яти жертв голодоморів щорічно відзначається на Україні та за її межами в четверту суботу листопада починаючи з 1998 року, коли його було запроваджено указом Президента Леоніда Кучми № 1310/98. Відтоді, кожного року (аж до нинішнього, коли цю традицію було вперше порушено) в цей день вищі посадові особи держави, дипломати, державні та громадські діячі і "тисячі простих громадян” відвідували поминальне богослужіння й покладали символічні горщики з зерном та свічками до пам’ятників жертвам голодоморів, організованих большевицькою владою на Україні з 1920 по 1946 рік.

15 травня 2003 року у своєму зверненні до «народу України» Верховна Рада впершее визнала найбільший із большевицьких голодоморів, який припав на 1932-33 р. р., актом геноциду, а 28 листопада 2006 року – ухвалила нині все ще формально чинний закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який трактує події відповідних років на Україні саме як геноцид українців. Відтоді рішення про визнання Голодомору геноцидом українського народу офіційно прийняли парламенти та уряди двох з половиною десятків держав: США, Канади, Австралії, Бельгії, Еспанії, Італії, наших сусідів – Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини, балтійських країн та багатьох інших (карту можна переглянути тут).

У ті часи, за президентів Л.Д.Кучми та В.А.Ющенка публічно заперечувати як факт Голодомору, так і його геноцидний характер на Україні відважувалися лише комуністи та деякі подібні до них – тобто прямі ідейні й політичні спадкоємці скоювачів цього злочину. Зокрема, напередодні прийняття звернення 2003 року, тодішній віце-прем'єр-міністр, нині відомий своїми паталогічно-антиукраїнськими висловлюваннями Дмітрій Табачник, заявив: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію…»

Усе перемінилося після захоплення нібито легітимно-виборчим шляхом повноти влади у «державі Україна» її нинішнім очільником – Віктором Януковичем.

Для початку, не йдучи на те, щоб офіційно оголосити закон 2008 року нечинним, В.Янукович просто перестав застосовувати до його означення термін «геноцид», а невдовзі – й публічно заявив, що не вважає Голодомор геноцидом. Причому вибрав для цього саме час і місце, розраховані на те, аби надати своїй позиції максимальної міжнародньої публічности, зробивши це в серпні 2010 року у Страсбурзі на сесії Парламентської асамблеї Ради Европи напередодні голосування резолюції ПАРЕ щодо Голодомору.

І це – не дивлячись на те, що досі ФОРМАЛЬНО діючий закон чітко говорить: «Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні  визнається  наругою над пам’яттю  мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.»

Що для В.Януковича демонстративне нехтування законом та відкрита протиправність його діянь є якби «публічною візитною карткою» – давно відомо. Але що змушує його в не даючому жодних безпосередніх «матеріяльних дивідендів» питанні так наполегливо йти всупереч громадській думці виразної більшости українців?

Невже, (і якщо так, то тоді ЧОМУ?) для нього є принципово важливим саме «принижувати гідність українського народу» та творити над ним «наругу»?

Добрий приятель автора цих рядків, один з ідеологів «незалежної Гостинної Республіки» на київському Подолі Дмиро Потєхін, вважаючи юридично нелегітимним як обрання беззаконника В.Януковича на посаду президента «держави Україна» (в силу прийняття між першим та другим турами голосування явно абсурдних з правової точки зору змін до виборчого закону) так і особливо перебування на цій посаді після юридично нелегітимного нібито повернення «старої редакції» Конституції 1996 року (із повноваженнями, ширшими, ніж ті, для виконання яких Янукович «обирався») настійно пропонує послідовно називати його не «президентом», а «так званим президентом» або ж «нібито президентом».

Я ж, хоч на відміну від Дмитра і є юристом за базовою освітою, гадаю, що все те – «тонкощі», не лише малодоступні «пересічному громадянинові», але й просто зайві.

Головне інше: кримінальник-гопник та злодій шапок не може бути Президентом, бо… не може бути ним «за визначенням». В.Янукович – «уголовник» не тому, що «засуджувався» та «відбував покарання» (бо «засуджувався» та «відбував» несправедливе покарання і Симон Петлюра, і Василь Стус і навіть Тарас Шевченко), а тому, що вся його постава, манери, спосіб висловлювання та система понять, яку він репрезентує, на суто інтуїтивному рівні безпомильно ідентифікується будь-якою адекватною людиною як «урлівська» і сьогодні, коли він НІБИТО «є президентом України».

Відсидки не робили Стуса кримінальником, як і Шевченка - перебування у казематі «Третього відділення». Натомість, «погляньмо з іншого боку»: ЯКБИ Віктора Януковича на зніманні з перехожих шапок НЕ БУЛО ВПІЙМАНО, то чи пререстав би він від цього бути «гопником»?

Янукович – урєл та гопота за своєю «внутрішньою якістю», а урєл та гопота Президентом бути не може, незалежно від того, існують суто формальні підстави для оголошення його таким, чи ні.

Покійний прадід мій, Царство йому Небесне, до смерти у вузькому колі називав “комуністичну” владу, встановлену на Україні большевиками, не інакше, як «бандитською», без юридичної чи політологічної освіти інтуїтивно відчуваючи, що ідеологічна обгортка «комунізму» та «соціалізму», насправді, ОСНОВНОЮ суттю її НЕ Є. Бо духовна суть її – не прагнення до «справедливости» (хай і в примітивній формі «зрівнялівки»), це, швидше – машкара. Суть – бандитизм, як «стан душі» та суспільна практика.

Самі болшевики, натомість, зі своєї «задзеркальної», чи пак «виверненої навиворіт» точки зору кликали «бандитами» всіх, хто їхньому дійсному бандитизму намагався дієво протистояти: петлюрівців, махновців і, зрозуміло ж, «бандерівців» або «упівців».  

Селянський син Леонід Кучма та син сільських інтелігентів Віктор Ющенко, попри всю свою «совковість», набуту ними за десятиліття пристосуванства до попередньої історичної форми бандитського режиму, запобігання перед ним і навіть служіння йому, внутрішньо БАНДИТАМИ ніколи не були. «Крадіями», як той колгоспник, який крав щось на колгоспному полі чи фермі за принципом «не вкрадеш – не проживеш», можливо, –  так. Бандитами – ні.

Єство їхнє не сприймало бандитсько-рекетирсько-гопницького принципу владарювання через грабунок і насильство, тому й практика бандитського, «комнезамівського» большевизму ними була при найпершій нагоді як практично відкинута, так і «ідеологічно» заперечена. Будучи, від внутрішньої вбогости своєї, схильними до таємних крадіжок, вони БОДАЙ СПОВИДНО, «назовні», хотіли певної видимости «торжества верховенства права», що, безумовно, клало зловживанням влади якусь граничну межу, не дозволяючи перетворюватись на «безпредєл».

Янукович, натомість, повернув на нашу землю архетип «блатного бугра», що панує над заляканим «бидлом», як він називає українців, за нібито непрямої підтримки Кремля, подібно до того, як гулагівські «блатні» панували на сталінських «зонах» над «мужиками» за так само прихованої, ніде і ніяк не задекларованої підтримки тодішніх «вартухаїв» з енкаведистськими личками.

«Крадій» бо, на рівні простих народніх (і, водночас, глібоко «екзистенційних») понять від «бандита» відрізняються дуже суттєво. Він краде (не може не красти!) від внутрішньої злиденности своєї, намагаючись володінням якимось матеріальним «добром», по-можливості – якнайкраще захованим від «сторонніх очей» компенсувати цю свою внутрішню злиденність. Що, до речі, МАЙЖЕ неможливо, бо «все одно, що поливати водою пісок», чекаючи, коли пісок перестане її вміщати. Проте крадій завжди боїться та всіма силами уникає публічного оприлюднення своїх крадійських діянь. Навіть коли швидше за все нічого йому за них не буде, навіть коли це «законна крадіжка», ймовірність покарання за яку – мінімальна. Крадієві СОРОМНО своїх учинків і це – найважливіша причина, яка обумовлює їхній скритний характер.

«Крадії» - то спадкоємці ментальности жертв геноциду, а не його творців.

«Бандит», натомість, злодійствує демонстративно відкрито, самостверджуючи себе та хизуючись саме фактом відкрито-зухвалого та безкарного порушення моральних норм суспільства, в якому він живе. Приміром, відбирати в інших їхнє майно є цінним для бандюги не так самим фактом заволодіння ним, як тією насолодою, яку він отримує від нищення людської гідности своєї жертви. Зокрема, Голодомор, цілком очевидно, не мав метою ПОВНОГО знищення ВСІХ українців, або навіть більшости з них, а, радше, перетворення тих, хто вижив, на «скотів у людській подобі», для яких вдовлення «нижчих потреб», передусім – елементарної потреби ЇСТИ є абсолютно домінуючим мотивом поведінки.

Таким чином, асоціяльний елемент, який в «нормальному суспільстві» є природнім мешканцем «суспільного дна», вивищується над своїм оточенням шляхом штучного «опускання нижче плінтусу» всього цього оточення.



Саме за таким пост-голодоморним принципом діє «система», запроваджена і підтримувана нині «данєцкімі» на Донбасі, де «робоче бидло» вимушене жити за розкладом «відпахав-випив-заснув», саме такий принцип життя через своїх «ідеологічних агентів» намагається нав’язати їхній режим решті України, з великим завзяттям на різні лади навіюючи людям думку що «всяка там мова» це – «абсолютно штучна проблема», «історичні дискусії лише відволікають людей від справді важливого», а «справді важливе» і «головне» - це, насправді, або гроші як засіб задовольнення елементарних фізіологічних потреб та отримання таких самих суто «плотських» задоволень, або, в крайньому разі, «дороги», «труби» та інші по-можливості великі за розміром «намацальні» об’єкти.

Той самий зміст має, насправді, і «мовний закон» ПР: довести нам, українцям, що ми – «рагулі», untermenschen, «люди другого сорту», котрі просто не можуть мати якихось там «прав» чи, тим більше, гідности.

За цією є логікою діє «влада» і “мучаючи Юлю” та Юру Луценка, «випираючи за межі країни» Авакова і т. д.: основним мотивом є демонстрація «брутального фізичного домінування» над переможеним противником, його принижування і катування як засіб, водночас, садистського самовдоволення та залякування «маси».    

Заперечуючи Голодомор як ГЕНОЦИД Янукович «в сто-котре» демонструє саме це: свою внутрішню «бандитську» єдність із бандитами-комнезамівцями та комсомольцями 20их-30их. Чи ж може він визнати їх ЗЛОЧИНЦЯМИ, творцями злочину проти людства, у той час, як насправді для нього вони «свої», а «злодії» - це всі, хто посмів продемонструвати їхньому беззаконню ВІДКРИТУ НЕПОКОРУ? Як-от сьогодні «злодіями» НІБТО є Тимошенко, Луценко, Аваков і т. д.? (Я не кажу, що перелічені вище люди – ідеальні, не вважаю, навіть, що вони «добрі», але констатую, що ярлик «злодія» ліпиться їм САМЕ за факт відкритого протистояння тим, хто є бандитами В ПРЯМОМУ РОЗУМІННІ ЦЬОГО СЛОВА.)

«Схема проста» і вона дуже гарно ілюструє відомий принцип «первинности ідей над матерією»: Путін – чекістсько-енкаведистсько-кадебістський «Великий Вартухай», Янукович – поставлений ним над усією Україною «великий бугор», і обоє вони разом – продовження системи влади, встановленої в колишній «Російській Імперії» ще Леніним. Ця влада – сатанинське «задзеркалля», де всі поняття «трансмутують», перемінюючись на протилежні у спосіб, геніально описаний Орвелом у його відомому романі«1984» або ж «антисистема» за термінами Л.Гумільова, де зле є «добрим», а добре – «злим».

Ясне та однозначне визнання злочинів – злочинами, борців за свободу – героями, а справжніх злочинців – злочинцями дійсно розхитує в самих основах це «царство абсурду» де урка може вважатися «президентом», геноцид – «братньою любовю», а сучасний «лінгвоцит» української мови, що є прямим продовженням фізичного геноциду 80-річної давности, – «утвердженням европейських стандартів культурної толерантности».

Бандити не хочуть визнавати злочинцями самих себе, чи ж може бути інакше?..

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: Голодомор,Янукович,бандитизм,геноцид українців
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.