Зів*яла квітка України

6 декабря 2012, 13:24
0
2374
Зів*яла  квітка України

мої земляки



Якби я всіма барвами владала,
то я б на барву барву накладала
І малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом.(с)

Вибачаюсь перед товариством, але я виришила, що цю тему писатиму тільки українскою, тією мовою, якою розмовляли мої рідні і друзі (чи може то суржик). Але якщо вони  не соромились того суржика, то чому я мушу бентежитися:) Тож  не придивляйтесь дуже до помилок.

Я тримаю в руках альбом з репродукцій картин талановитої української художниці  і повільно перегортаю його сторінки, з яких ухмиляються до мене чудові квіти , і я наче відчуваю іх тонкий щемлячий аромат. Колись ще 12-річною дівчинкою я вперше узяла в руки  цей альбом, подарований авторкою картин однієй з моїх бабусь, і та , бачучи моє захоплення, сказала: "Забирай - колись будеш дивиться і пригадаєш село."
А я  ніколи його і не забувала - розташоване на перехресті трьох областей чарівне місце.



Саме тут  7 грудня 1890 року і народилася майбутня народна художниця України. Природа дала їй великій дар бачити красу ні десь там, далеко, а поруч з собою, захоплюватись цією красою і бути від того щастливою . Здавалось, що вона народилась з пензлем у руці. Але ні - ті пензлекі вона виробляла сама - тоненькі, для кожної фарби свій. Та і фарби теж спочатку робила сама: з буряка, моркви, калини, бузини, цібулевого лушпиння...Яке було щастя, коли її наставник і вчитель привозив їй з міста справжні олійні фарби!



Майже все життя вона малювала квіти. Вона вважала їх живими, ніколи не зривала і називала своїми діточками. Є така легенда, що вона відмовила своєму нареченому за те, що він подарував їй букета. Начебто вона сказала: "Якщо ти їх не пожалів, то як ти мене жалітимеш?"   Не маючи ніякої художньої освіти,  вона малювала на своїх полотнах чудові букети та віночки , у яких квітли поруч пишна калина, гордовита троянда,  сором*язлива берізка, колосся жита та пшениці, кетяги горобини і навіть карпопелька та бурячок виглядали природньо у цьому  хороводі, переплетеному любов*ю.



Кожна творча людина прагне визнання. А яке визнання, якщо живеш хоч і у мальовничому але селі, не маеш навіть початкової освіти, у ходожніх училищах з тобою навіть не розмовляють, До того треба додати непорозумілість сельчан, сварки в сім*ї, які довели до спроби самогубства.... Пізніше вона так згадувала той період: "Ну зчепились – чуть не бились, але добре полаялись та й розійшлись, та й навіки розійшлись!.. І пішла я одна боротись у хвилях холодних життєвого моря. І топчу я цю життьову путь-доріженьку в самій самотині… І таке вже на моєму серці робилось, що хотілось піти у поле, зчепити руки на голову – і не плакати, не голосити, а сірим вовком вити!..» .

Але любої людині жіття дає свій шанс. Тільки треба не пропустити його і скористуватися їм. У 1939 році по радіо вона почула пісню "Чи я в лузі не калина була". І так її врозила та пісня, що написала вона співачке Оксані Петрусенко листа, у якому розповіла про своє життя , про свою мрію стати художницєю. І поклала туди клаптик полотна, на якому було намальовано калину. А Петрусенко, прочитавши листа, не змогла залишитись байдужою і віднесла його своєму товаришу Павлу Тичине для поради.... І ось вже у селі представники Ценру народної творчисті.




Перша вистава 40-річної Катерини Васильївні у Полтаві мала шаленний успіх.. Яка ж вона була щастлива : " Я художниця! Мене визнано художницею!", - повторювола вона. ЇЇ було нагороджено поїздкою до музеїв Москви . Деякий час після поїздки вона не була в змозі взятися за  нову роботу - так вразила її  творчість малих голландців, експресіоністів  та передвижників. Але пізніше вона почала працювати з новим натхненням .
У своїх листах вона писала, що хотіла би малювати не тільки квіти але і щось "з людского життя". Але нібито чує, як квіти примовляють: "Якщо ти нас кинеш, то хто ж нас малюватиме?"



А потім... А потім, як писала вона пізніше :"І потемніл мені білий світ.. .". У полум*ї війни загинули всі картини, що находилися тоді в Полтавському музеї - її квіти, її діточки. "Художник без званія і навіть без картин"...

Але все минає і саме страшне теж. Тільки треба триматися , не зраджувати собі, працювати і йти до своєї мети, якою б далекою та неймовірною вона не здавалась...



Ось цю картину "Буйна", почату ще до війни, вона закінчила у 1945 році. І для цого  відскрібала залишки фарби з тюбиків і розбавляла їх гасом.



Ця картина відсутня в мережі. Моя бабця бичила її, і ця картина її дуже вразила. Бабуня казала, що здавалось, наче вона не намальована фарбами, а вишита шовковими нитками.


І ось нарешті 1954 рік. Париж, Усесвітня Вистава..... ЇЇ три картини так приголомошили французів, що одну з них - "Цар-колос" було викрадено, і зараз можно  бачити тільки її повтори.

Ось ці три картини.



"Берізка". Я теж не знайшла її в мережі, то ж дивиться оцю світлину з мого альбома.



"Колгоспне поле".



І нарешті , "Цар-колос".


Пабло Пікасо , побачивши картини, у захваті вигукнув :."Якби ми в Іспанії мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!"
Як би в Іспанії....

Не дивлячись  на те, що в 1956 році Кетерині Білокур було присвоєно звання народної художниці України, що вона була нагороджена орденом пошани, була заслуженим діячем містецтв, матеріально вона не мала від держави ніякої допомоги. Так і не здійснилася її мрія переїхати до Київа - блище до музеїв. Але вона 2-3 рази на рік відвідувала гостинного Павла Тичину - і то добре.
Та який там Київ! якщо вона жила в одній хаті з матір*ю і сім*єю брата; не мала можливості  отримати хочь яку медичну допомогу. Ліки їй висилали її знайоми, з якими вона листувалась. І якось в одному з листів вона додала,  якщо, мовляв,  зможете прислати "бісептол", то покладьте і "дві лимонки". А як можно спокійно читати ось таку її відповідь на запрошення до семінару: "Спасибі за запрошення, дорогі товариші, я горджуся цією пошаною. Але приїхати не приїду....щоб кудись поїхати, мені нема в що ні одягнутися, ні взутися, ні запнутися" .    Боже ж мій! - нема во що запнутись....І це мусить писати народна художниця.
ЇЇ не стало у червні 1961 року. Але залишились її картини.




Ось ця  моя улюблена . Тут її чарівна "сумиш" - травнева редіска і півоніі, що квітнуть  в червні, перша липнева картопля і помїятий життям огірок з останнього серпневого збору. Не знаю, як хто, але я не наважилась би вживати цього огірка разом з молоком. Але як парує картопелька!:)

Я перегортаю останню сторінку і згадую хату своєї бабуні - вікна в рушниках, червоний кут, лавкі вздовж стін и великій стіл, за яким збіралась уся родина. Нема вже бабусі, нема кому зібрати нас до купи. Та чи збереглась та біла хатинка, оторочена бузком та жоржинами, вишневим та яблуневим садком? Чи все це залишилось лише у моїх спогадах?

Так би і закінчила я свою розповідь на ціх сумніх нотках , якби шукаючи репродукцій,  не натрапила ось на це повідомлення:

"9 червня 2012 р. в Богданівці вперше відбувся літературно-мистецький захід зі вшанування пам’яті народної художниці України Катерини Білокур «Катеринина пісня». (с)

І зараз я можу вам запропонувати подивиться на моїх земляків - ось таких співучих жінок, гарних дівчаток и маленького землячка-козачка:))











І всеб було добре, якби не допіс у кінці статті:

"Між тим, українські телеканали, як, власне, і представники друкованих ЗМІ, цей захід проігнорували. У Богданівці не було жодної камери. Втім, дивного в цьому нічого немає, адже всі розуміють, що ця подія не вписується в нинішній формат концептуальної політики телевізійників, який приносить шалені дивіденди. От якби виник мордобій біля міської ради, чи пограбували крамницю, тоді б «телевізійна» та «пишуча» журналістська братія наввипередки б летіла до Яготина."(с)

Не вписується в формат!... І це про людину, яку народ України назвав однією серед 100 великіх українців. А може то сучасні ЗМІ не вписуються у формат України?

Утім, як би там не було, а літературно-мистецький захід "Катеринина пісня" започатковано.

Щасти тобі, Україно!







 



Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.