Західна Україна до і після приєднання до СРСР на прикладі Івано-Франківської обл

Західна Україна у складі Польщі (1919-1939 рр) та СРСР (1939-1991рр) на прикладі Івано-Франківської області.

Наприкінці травня 1919 року поляки загарбали Станіслав. Відтоді почався період панування пансько-польських окупантів, що тривав до вересня 1939 року.   23 серпня 1939 р. в Москві був укладений Договір про ненапад. Цей документ отримав назву «пакт Молотова-Ріббентропа». Складовою частиною договору були таємні додаткові протоколи, за одним з них Радянський Союз отримав згоду Німеччини на окупацію Західної України.

У публіцистиці нерідко прослідковується ностальгія за "цивілізованим європейським світом", що створила польська влада після Першої світової і котрий знищила радянська в 1939-1941 роках.

Думки розвиваються навіть у твердження позитивного наслідку польського панування у регіоні протягом 1918-1939 рр., заперечується його окупаційний характер, мовляв, приєднала Західну Україну не Польща, а Рада послів Ліги Націй в 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток.

Проте характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління.

Особливостями промислового розвитку західноукраїнських земель, а саме Івано-Франківська під час перебування у складі Польщі було чітко виражений регіоналізм, залежність іванофранківської промисловості від загальної польської економіки, політики та економічної ситуації у світі, розвиток тих галузей промисловості, які не передбачали значних капіталовкладень, нестача оборотного капіталу. Використання Івано-Франківська як сировинного придатку Другої Речі Посполитої не сприяло розвитку промислових підприємств з виготовлення певних видів готової продукції. Спостерігаються відмінності у розвитку приватних та державних підприємств. Приватні підприємства потерпали від нестачі коштів та змін в економіці краю, державні ж (електростанції, машинобудівні заводи та підприємства з переробки мінеральної сировини) навпаки були більш стабільними і мали тенденцію до розширення. Крім цього, у промисловості відображалися і міжетнічні відносини краю. Міжнаціональна напруга посилювалася ще й тому, що поляки були в основному власниками підприємств, а значна частина робітничого класу – українці.

Сучасники подій вступу радянського армії на територія івано-франківської області згадували: "Накупивши кольорових нічних сорочок в комісійних крамницях, їхні жінки з задоволенням проходжалися в них вулицями міста, будучи певними, що придбали "хороші плаття". ... З’явилися нові назви вулиць, пам’ятники Леніну і Сталіну, державні підприємства, державні школи, державна газета, тобто все стало нашим. У місто наїхало багато злих облич, на вулицях і в установах частіше стали лунати російські матюки. Голодні червоноармійці, мов саранча змітали всі харчі з багатих єврейських крамничок, їли навіть дріжді. І далі: "На вулицях спостерігалося щораз більше нових пришельців зі Сходу: косоокі, монгольські обличчя з широкими вилицями; присадкуваті опасисті московки з яркопідмальованими губами, яснофарбованим волоссям, що вели себе самовпевнено, з нахабною крикливістю. Частіше зустрічалися п‘яниці. Міста поволі почали втрачати свій первісний вигляд, свою духовну притаманність, ознаку приналежності до західної культури".

Що стосується території у складі СРСР, то тут у ході індустріалізації відбулися якісні зміни насамперед у традиційних галузях промисловості. Якщо а попередні десятиліття лісова галузь краю вивозила майже всю сировину в непереробленому чи напівпереробленому вигляді за межі Західної України, то тепер деревина стала сировиною для розвитку місцевої деревообробної, паперової хімічної промисловості.

Проте, сучасна українська історіографія неоднозначно оцінює характер економічних, соціальних і культурних перетворень, які мали місце в Західній Україні після приєднання її до Української РСР. Справедливо вказуючи на позитивні зрушення в галузі освіти, культури, охорони здоров’я, схвалюючи розвиток економіки й подолання безробіття, дослідники водночас наголошують на ігноруванні владою специфіки традиційного способу життя місцевих жителів і жорстких методах проведення радянізації. Тож, на мою думку, переслідування інакомислячих, масові репресії, економічний та соціальний примус значною мірою звели нанівець позитивні здобутки.