Духовність Нації.

25 декабря 2012, 18:26
Старий Угринів, Сурми Звитяги.
0
481

Український вимір.



Час визначає проблеми і ставить питання. Політика значною мірою визначає наше життя, а література завжди вела діалог із політикою, відповідала на її зміни і репрезентувала її перебіг у художньо-естетичному світлі. 1991 рік – рік проголошення Незалежної Української Держави. Початок нового періоду національної історії – початок нового історичного відліку. Повз літературу це пройти не могло. Незалежність поставила для вирішення ряд проблем, серед яких – повернення в український літературний контекст пам’яток, витворених на нашій землі чи й українцями на чужих землях, але в українській традиції та ментальності. Це твори часів Київської та Литовсько-Руської держав. Дана проблема залишається нерозв’язаною і донині. У радянські часи ці пам’ятки трактувалися росіянами як нібито виключно їхній культурний спадок. Порівняймо: у Росії протягом останніх десяти років вийшло десятки видань, де спадщина «Київської Русі» інтерпретується виключно як російська. Адже, настав час твердо закарбувати літературу Х – ХV століть у питомий їй український культурний спадок і національний контекст.

Осмислення української літератури епохи Середньовіччя із політично незаангажованих позицій сучасного світового літературознавства, у контексті розмаїття нових наукових методів є завданням як культурного, наукового, так і суспільно-політичного значення. Це проблема, котра проливає світло на генезис української нації, зокрема її державності й духовності. 

Етноніми «Україна», «український» вперше зафіксовані під 1187 роком саме у Київському літописі, коли за померлим князем Володимиром Глібовичем «Україна багато потужила». Тут термін «Україна» вживається на означення сучасної території південно-східної частини Київської області та Черкаської області. Під 1189 роком згадується «Україна Галицька» на означення сучасної південної частини Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей. З часом терміном «Україна» окреслюють майже всю територію сучасної України. Але це не означає, що не існувало інших назв, наприклад, «руський» або «Русь». 

У «Повісті врем’яних літ» використовується тільки назва «Руська земля». Термін «Київська Русь» – штучний, створений науковцями. Має рацію дослідник Сергій Висоцький, зазначаючи, що терміни «давньоруський», «староруська», «древньоруське» для часів науково-визначеного періоду «Київської Русі» обрані невдало й потребують заміни, котрі більш відповідають історичній дійсності. На «києворуський», «києворуська», «києворуське». Вони є точнішими, тому що точно вказують на час події й столицю держави. Саме тут і відбулась московсько-імперська маніпуляція «провідних російських та радянських істориків». Наукове визначення періоду Київської Русі, коли столицею був Київ, припадає на ІХ – ХІІ століття. І терміни «давньоруський», «староруська», «древньоруське», як раз і припадають на всю епоху від ІХ – ХІІІ століть. Власне, Київ як центр, якому підлягало багато племен, став серцем високої духовності. Тут формувалася традиція – політична, економічна, культурна, встановлювалися орієнтири. І все це суттєво розходилося із тим, що пізніше принесе московсько-ординська ракова пухлина. Саме тому географічний чинник при визначенні національної приналежності духовної спадщини є визначальним.

Осягнути суть і обсяги нашої національної сутності, культури і літератури можна, на основі поняття геокультура, запровадженого у літературознавчий обіг Євгеном Маланюком. Таким чином, культурною спадщиною української нації слід вважати все те, що творилося на території сучасної України її автохтонним населенням протягом багатьох віків. 

У слові народу – його історична пам’ять, національна свідомість і художньо-естетичний світогляд. Загалом це те, що ми можемо назвати духом нації. «Мова народу — це його дух, i дух народу — це його мова,» — писав В. фон Гумбольдт. Література різних часів зафіксувала тривалий процес формування духовності народу. Творцем літератури виступає нація на різних етапах свого зародження, становлення і розвитку. Ці етапи репрезентує література. Специфіка національної літератури постає через форми вияву думок, через метод художнього осягнення дійсності, а також через архітектоніку літератури, її значення і роль у системі загальнолюдських цінностей.

Людство на початку ХХІ століття прагне до діалогу цивілізацій на межі тисячоліть. Цей діалог є можливим за умови національної самоідентифікації літератур. Ми живемо у вирі світових інтеграційних процесів, але повинна бути така гармонія, де кожен народ, кожна нація матиме можливість усвідомлювати свою роль в цих процесах. І ця роль повинна відповідати інтересам тієї чи іншої нації або народу. Загальнолюдський ідеал формується зусиллями різних етносів, а кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в цих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз у своєму «однорідному оригінальному», у своїй «однобічності» і «обмеженості» і має вічне, загальне значення. Як живі, різноманітні людські індивідууми з’єднанні в суспільстві. Тільки через нації і в націях людство є можливе.

Нація заявляє про себе і промовляє своєю культурною спадщиною, усім тим, що створено людиною. Саме створене, а не зроблене механічно, бо справжні духовні факти є наслідком творчого акту. Літературу треба розглядати як невід’ємну частину культури народу, як особливий вияв духовності нації у слові.

Не менш важливим є лінгвістичний аспект. Треба звати українськими всі ті твори, що написані українцями, або написані на українській землі, або що мають виразні ознаки нашої мови. Таким чином, києворуська спадщина, що творилася на сучасних українських землях, - це давньоукраїнська спадщина епохи Середньовіччя, яка заклала основу і визначила напрям для формування європейської культури на тисячу років уперед. Подальший розвиток нашої культури – її логічне продовження. Центр був таки український – Київ. Адже, Культура ХІ – ХІІ століть була, як ми тепер можемо обґрунтовано казати, українська. Або «южно-руська», як можуть казати ті, для яких назва «української» звучить дико. Відтинати ж її від пізнішої галицько-волинської і новішої київсько-галицької літератури, а пришивати під назвою «общерусской» знов-таки до «русской» – «великорусской» – це «завсігди зостанеться операцією не науковою і науковим інтересам противною».

Одже, Українська література епохи Середньовіччя – це література Х – ХV століть. Творилася вона в епохи «Київської Русі» та Литовсько-Руської держави. І це наше українське літературне Середньовіччя, наше українське духовне надбання нації, наша українська культурна спадщина. 

http://www.svoboda.kiev.ua/dopysy/dopysy/035215/


Використана література:

Чижевський Д. «Нариси з історії філософії на Україні». – К., 1992
Маланюк Є. «Нариси з історії нашої культури». – К., 1992
Висоцький С.О. «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.». – Львів – Київ – Нью-Йорк, 1998
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.