Вічна боротьба Миколи Міхновського

8 января 2013, 19:40
Студентка Інституту журналістики КНУ
0
327
Вічна боротьба Миколи Міхновського

Микола Міхновський - вічний опозиціонер, приклад людини, яка не йшла на компроміси й боролась до останнього

Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя.

Микола Міхновський

 

Сьогодні ставлення до Миколи Міхновського, як і до інших діячів-націоналістів ХХ століття вкрай неоднозначне. Навіть його сучасники сприймали Миколу Івановича по-різному. М. Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра вважали його авантюристом і демагогом, хоча й визнавали великі здібності діяча. У той же час С.Шемет та Ф.Євтимович вбачали в Міхновському великого патріота, державного діяча з невичерпним потенціалом і невпинною енергією. То ким же був перший український самостійник для нашого народу?

Микола Міхновський народився у 1873 році в селі Турівці на Полтавщині. Його батько, Іван Міхновський, був священиком і разом з тим — заможним хазяїном, який мав 17 десятин землі. Окрім цього, батько Миколи був справжнім, щирим українцем, який палко любив свою землю. Ці чудові якості у повній мірі перейшли від батька до сина. З дитинства юнак мріяв бути юристом, тому після навчання у Прилуцькій гімназії у 1890-му році він вступив на юридичний факультет університету імені Святого Володимира.

Уже на першому курсі Микола Іванович брав участь у культурному та соціально-політичному житті країни. Він став членом «Молодої громади», яка вела просвітницьку діяльність. Однак юнак розумів, що для великих змін у житті України потрібні більш рішучі дії, ніж спроби домогтися культурної автономії. Саме тому Міхновський став ідеологом «Братства тарасівців», таємної студентської організації, створеної у Полтаві у 1891 році. Ідеологія молодого діяча знайшла відображення у статуті братства, затвердженому наприкінці літа того ж року. «Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби» - саме такою була мрія Міхновського, за яку він боротиметься все своє життя. На жаль, тарасівці не здобули широкої підтримки серед тогочасних громадських діячів, які вважали незалежність України зухвалою та нереальною ідеєю. У 1893 році частину тарасівців було заарештовано, решту – заслано до сіл. Та зерна, кинуті ними в ґрунт української громадськості, невдовзі пустили перші паростки.

Міхновському вдалось уникнути арешту й отримати диплом юриста. Після цього він переїздить до Харкова, де займається адвокатською практикою. Інтелект і талант оратора допомогли чоловіку досягти успіхів в обраній професії. Свідченням цього є так званий «Лубенський процес» над українськими діячами братами Шеметами: молодий адвокат домігся їх звільнення, хоча брати й були засуджені до страти. Це стало початком багаторічної дружби і співробітництва Міхновського і Шеметів.

У 1900 році Микола Іванович став одним із засновників  Революційної Української Партії (РУП) – першої політичної партії Наддніпрянської України. Програмою партії стала брошура Міхновського «Самостійна Україна», видана того ж року накладом у тисячу примірників. У ній автор звертається до теми Переяславського договору, і стверджує, що він був союзом рівних держав (України та Росії) у боротьбі зі спільним ворогом (Польщею).  Ця брошура стала рішучим закликом українців до об’єднання і боротьби: «Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!» Публікація «Самостійної України» викликала шквал критики та звинувачень у шовінізмі. Разом з цим у РУП почали брати верх соціалістичні настрої, які суперечили позиції Міхновського. Це призвело до виходу самостійника з РУП і заснування Української Народної Партії (УНП). Не меншого поширення, ніж свого часу «Самостійна Україна» здобув маніфест самостійників «Десять заповідей УНП». Ось оригінальний текст маніфесту:

1.      Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.

2.       Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3.       Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4.      Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5.      Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6.      Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7.      Не зробися ренегатом-відступником.

8.      Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9.      Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Здавалося б, що створення Центральної Ради після лютневої революції 1917 року – це і є та можливість вибороти незалежність України, яку шукав Міхновський. Проте дуже швидко він зрозумів, що ЦР в особі М. Грушевського, В. Винниченка та інших громадських діячів стоятиме на засадах автономії України у складі Росії і не прагнутиме незалежності. Самостійники знову опинилися в меншості. Проте, щоб не провокувати розколу українського революційного руху, Міхновський вирішив таки приєднатися до Центральної Ради. Та тепер його увага була прикута до створення українського війська. З ініціативи політика було проведено три військових віча, останнє з яких 11 березня ухвалило рішення про формування Першого українського охоче комонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 16 березня під керівництвом Міхновського було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка». Про свої успіхи Микола Іванович доповів у червні 1917 року на Першому всеукраїнському військовому з’їзді, стверджуючи, що лише незалежна армія є запорукою незалежної держави. Проте Володимир Кирилович Винниченко рішуче заперечив позицію Міхновського. На його думку, Україна завжди (від Київської Русі до Богдана Хмельницького) була державою «експлуататорських класів», що гнобили власний народ. Іншу, «соціалістичну» Україну можна було побудувати тільки за союзництва демократичної Росії. А якщо «демократична» Росія виразить підтримку Україні, то немає потреби й у власному війську… Більшість учасників військового з’їзду погодилася  думкою Винниченка, а Міхновський та інші самостійники знову залишилися у меншості. Згодом Володимир Кирилович оголосив про розпуск Полуботківського полку, а військовим міністром Центральної ради призначив не Міхновського, а Симона Петлюру.

У рядах самостійників уже давно назрівала ідея повстання. Проте останньою краплею стало підписання Центральною Радою ІІ Універсалу, який виявився компромісом із Тимчасовим Урядом і ще більше обмежував права та свободи України. У ніч з 16 на 17 липня 1917 року Полуботківський і Богданівський полки мали взяти найголовніші споруди Києва, тим самим захопивши владу. Та плани зірвала зрада командира Богданівського полку Юрія Капкана. Центральна Рада, яка сподівалась досягти автономії політичним шляхом, знову не підтримала Миколу Івановича і наказала придушити повстання. Під охороною жандармерії Міхновського відправили воювати на Румунський фронт, ізолювавши від політичного й громадського життя України.

На Румунському фронті Міхновський пробув аж до Жовтневої революції. Тоді він переїхав до Полтави, де став одним з членів Української Демократичної Хліборобської Партії (УДХП), яка швидко набирала обертів і була популярною серед населення. Що цікаво, засновниками партії окрім В. Липинського були ті ж самі брати Шемети, яких Микола Іванович колись врятував від страти. Після вступу в УДХП Міхновський почав схилятися до монархізму і виступати за збереження приватної власності на землю.

І ось, 29 квітня 1918 року в Україні знову відбувся переворот: Союз землевласників проголосив Павла Скоропадського гетьманом всієї України. Для Міхновського це був шанс перейти з опозиції до більшості й стати одним з керманичів нової держави, адже його думки багато в чому співпадали із поглядами Скоропадського. Проте стосунки з гетьманом виявилися складними. Спочатку новообраний глава України хотів зробити Миколу Івановича своїм прем’єр-міністром. Проте більшість державних діячів того часу радили Скоропадському в жодному разі не запрошувати Міхновського на цю посаду. Врешті-решт гетьман піддався, і запропонував йому посаду свого радника, на яку самостійник, можливо, через власні амбіції, а можливо, і з інших міркувань не погодився. Розбіжності політики Міхновського та Скоропадського полягали і в тому, що перший відстоював інтереси заможного селянства, в той час як другий захищав поміщицьку власність.

Перемога Директорії 14 грудня 1918 року тільки ускладнила становище самостійників. Та Міхновський не складає зброю і знову готує переворот. Останньою надією Миколи Івановича був полковник Запорізького полку Петро Болбочан. Самостійник міг запропонувати полковнику більше 40 тисяч добровольців, як і не хотіли потрапити під владу більшовиків. Але наступного дня з наказу Петлюри Болбочана було заарештовано, а Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли Київ окупували більшовики, його було арештовано. Чекісти довго тримали діяча під арештом, але згодом таки випустили його на свободу. Аж до 1923 року Микола Іванович жив у станиці Полтавській на Кубані, відійшовши від політичного життя і оговтуючись від фізичних та моральних травм. У 1923 він знову повертається до Києва, однак розуміє, що за більшовицької влади ідея самостійної України стала цілковитою утопією. Деякі сподівання Міхновський покладав на еміграцію, однак з певних причин цей план був відкинутий. Невдовзі він був на деякий час затриманий НКВС, а через декілька днів знайдений повішаним у садибі Володимира Шемета. У кишені Міхновського знайшли записку: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола»

Для мене життя Міхновського стало прикладом постійної боротьби і з ворогами, із обставинами, і з власною долею. Микола Іванович завжди був у меншості, завжди зазнавав критики з боку політичних опонентів, був жертвою зрад і утисків. Та до останньої хвилини свого життя він жив однією думкою, однією мрією про єдину, вільну, неподільну Україну. Саме таких політиків, які готові були б віддати життя за рідну державу, нам зараз бракує.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: націоналізм,Історія України,опозиціонер
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.