Історія національного дисидентського руху

8 января 2013, 20:00
Студентка Інституту журналістики КНУ
0
5066
Історія національного дисидентського руху

Дисидентський рух - остаточний перехід українського визвольного руху до ненасильницьких форм боротьби

Фактично, велика частина історії України – це історія опору та  протесту. Аргументів на користь цього твердження можна навести багато, це як Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницього, так і діяльність УПА в роки Другої світової війни. Розглядаючи еволюцію громадянської непокори, варто зазначити, що досить довгий час вона розвивалась у руслі збройної боротьби, а форми ненасильницького протесту остаточно набула лише наприкінці ХХ століття. Вирішальну роль у цьому процесі відіграв дисидентський рух, який надав українському руху опору його сучасного обличчя.

Рух дисидентів (від лат. dissident - незгідний) зародився у 60-80 роках ХХ століття. Для дисидентського руху була характерною критика влади, а також відхід від націоналістичної чи комуністичної ідеології. Його представники в Україні виступали проти недоліків існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи слова, віросповідання та друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму. Саме тому правозахисний рух і став однією з основних форм (або течій) дисидентства.

Дисидентський рух опору виріс на ґрунті суперечливого й динамічного хрущовського десятиліття, яке стало каталізатором оновлення суспільної свідомості. Дисиденти ясно бачили половинчастість і незавершеність реформ Хрущова, необхідність докорінної перебудови СРСР, а спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція), був довготривалим у часі (понад 20 років); він виношував у собі зародок альтернативного суспільства і концентрував опозиційні інтелектуальні сили.

Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались:

1.        Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а в УРСР — Українською Гельсінською Групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р.

2.        Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3.        Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М.Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 рік влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп вже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — "Об 'єднана партія визволення України" з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Наступною була група "Об'єднання", її очолювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну українську державу. Іншими дисидентськими організаціями були  Український національний фронт та Український національний комітет.

Своїм маніфестом заклала ідеологію дисидентства група під назвою «Український революційний центр» (УРЦ).  У цьому маніфесті відомі державні діячі говорили про 33 «принципи свободи». У документі висувалися вимоги запровадження демократичної системи, встановлення суверенітету України, визначення державних кордонів нації в межах її етнографічних земель, забезпечення свободи організації різних політичних партій тощо. Український революційний центр заявив, що основним принципом його програми є, перш за все, воля народу. «Кожній нації – державність», проголошувалося в Маніфесті УРЦ. Лише тоді, зазначалося в ньому, коли кожна нація матиме можливість утворити незалежну державу, тільки тоді буде встановлена на землі справедливість і виникне можливість вільного братерського союзу націй. А досягти цього можна, на думку авторів документу, тільки шляхом знищення всіх і всяких імперій, під яким би виглядом вони не існували.

Ідеоло­гія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.

 Найбільш відомою групою, яка в своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький, конституційний шлях здобуття державної незалежності України, була Українська робітничо-селянська спілка. Її у 1959 році заснували два молоді юристи – Левко Лук’яненко та Іван Кандиба. Варто зазначити, що саме заснування УРСС розпочало перший етап українського дисидентського руху, який тривав з 1959 до 1972 року. У розробленому в 1959 р. Левком Лук’яненком та Степаном Віруном проекті програми УРСС теоретично обґрунтовувались і осмислювались положення нового, безкровною етапу українською національно-визвольного руху. В цьому документі гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії і радянського уряду в роки голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика жорстоких сталінських репресій 30-х років, бюрократичні методи керівництва народним господарством, націо­нальна політика правлячої партії, що здійснювалась у республіці. У проекті програми зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати у політичні й економічні відносини і іншими державами. Тому, за словами авторів проекту, Україні потрібно використати надане їй конституційне право і вийти зі складу СРСР. Як вважали автори документа, в новоствореній самостійній Українській державі політичний лад буде залишатися, як і до цього, радянським, а економічний – соціалістичним. 

 Культурну опору дисидентства становили шістдесятники - нове плідне покоління письменників та поетів. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. У 1993 році Євген Сверстюк писав: «… Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм».

Одним з проявів дисидентського руху став так званий «самвидав» – підпільний, позацензурний друк листівок, брошур, книг та періодичних видань. Історія українського «самвидаву» сягає 1964 року, коли «Український революційний фронт» видав перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина». У 1970 році львівський журналіст В’ячеслав Чорновіл плчав видавати журнал «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. З початку 1960-х років у «самвидаві» активно поширювалися поезії Ліни Костенко та інших шістдесятників. Серед найважливіших текстів українського «самвидаву» були трактат Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 року та збірка матеріалів В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965-1966 років.

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Другий етап українського дисидентського руху тривав з 1972 до 1975 року, і характеризувався поступовими кризою і спадом опору. У 1972 році розпочався фронтальний наступ на «самвидав» , а кампанія репресій проти інакомислячих досягла свого апогею. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Іван Коваленко та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу. На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О.Солженіцина.

Третій етап дисидентського руху (1976 – 1978 рр.) пов’язують із підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 року, яка зобов’язувала державу дбати про базові права й свободи своїх громадян. Дисиденти почали організовувати відкриті групи, функція яких полягала в нагляді за дотриманням угоди з боку Кремля. Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ), створену 9 листопада 1976 р., письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. УГГ мала на меті: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав Людини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницької русифікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями.

Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та В’ячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами в усьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкською угодою, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію — стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави". Після відновлення діяльності групи у 1988 р.,на її базі було створено «Українську республіканську партію» у 1990 році. .

На початку 1980-х рр. в Україні інтелігентський дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення.

Досвід 80-х років має стати важливим уроком для кожного українця. Він свідчить про те, що для рішучих змін суспільного ладу потрібна не лише ініціатива інтелігенції, але й підтримка широких народних мас. Інтелігенція повинна давати нації моральні й духовні орієнтири, вказувати їй шлях, але народ не може залишатися аморфним і політично байдужим. Суспільство має вилікуватись від короткозорості і дивитись далі своїх щоденних проблем, тільки тоді він зможе захистити свої права і свободи. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: Історія України,дисиденти
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.