Рецензія на книгу Д.Чайковського «Хочу жити»

14 января 2013, 13:43
студентка 1 курсу Інституту журналістики
0
153

Хто знає, може бути, жити - це значить померти, а померти - жити. Еврипід


Сьогодні наше покоління ІТ-технологій та різноманітних потреб розкоші не відчувають себе щасливими і вдячними долі і життю, хоча мають мирне життя, сповнене комфорту і відносної стабільності, тоді як наші прадіди, у яких не було нічого, окрім голоду і війни знаходили сили долати Аушвіц, Маутгаузен й Ебензее, зберігаючи у серці надію і віру на все найкраще. Наше покоління не здатне на глибокі почуття, тому що майже нічого нам не дається з болем, з нещастям. Діти двадцять першого століття розбещені і зніжені, не навчені любити. Важко повірити в те, що для того, аби знайти в своєму серці любов, дружню приязнь треба пройти війну і муки концтаборів.

Книга Данила Чайковського «Хочу жити» розповідає про жахливі сторінки нашої історії, про кривавий слід, який залишився на щоках наших бабусь та дідусів. Та все ж в них було те, чого нам ніколи, мабуть, не отримати в такій самій мірі – бажання жити, і віра у можливість вижити навіть у найнестерпніших умовах, у надлюдських муках. Данило Чайковський писав : «Мабуть, без віри ми б не пройшли цю війну. Ми дужі й молоді, тверді й незламні. Головне, друзі, що живемо - тут, у таборі й там, у лісах, де йде боротьба. І будемо жити, бо ми хочемо жити!».

Сюжет книги подібний до європейської прози «загубленого покоління», до якого належали Ернест Хемінгвей  («Прощай, зброє!», «За ким дзвонять дзвони»), Еріх Марія Ремарк («Три товарищі», «На західному фронті без змін», «Чорний обеліск», «Час жити, час помирати»), в якому письменники описують увесь жах фронтових подій, описи жахливих людських страт, катувань у концтаборах. Як тільки не знущалися над людським тілом на війні та у полоні! Людей підпалювали, розстрілювали, заводили у газові камери, піддавали електричному струму. Але  нелюдська жорстокість катів не змогла придушити співчуття та прагнення взаємодопомоги в душах радянських солдат. Люди жили не егоїстичним прагненням залишитись живим за будь-яку ціну, а колективним інстинктом самозбереження: «Та ні один із нас, брате, не думав про втечу ще й розважав другого, коли біс сміявся до нього п'янким похміллям волі. А причина була проста: могло втекти десять, а решта друзів у тюрмі, себто до півтори сотні пішло б під мур. Німці були б їх розстріляли». 

Досить влучними і точними є слова Володимира В`ятовича, кандидата історичних наук, який писав: «Чи не єдиним пам’ятником цим українським героям антинацистського опору стали спогади їх побратимів, що пережили пекло концтабору». Замислившись над вищезгаданими рядками, розуміємо, що наш людський обов’язок – пам’ятати про безстрашність та жертовність цих непохитних патріотів , не забувати про ті страшні події, які випали на їх долю. А допоможе нам у цьому книга Д. Чайковського, людини, яка зазнала переслідувань у тюрмах та нацистських концентраційних таборах.

Отож, я хочу порадити цю книгу усім, хто хоч трохи має співчуття у своєму серці та бажання знати. Вона подарує вам повний катарсис душі, але наповнить болем серце. Проте це рятуючий біль, який наверне вас до істини. Якщо ви можете жити не знаючи про те як сильно можна хотіти вижити, коли все навколо тебе віщує про смерть: загибель товаришів, нелюдські катування, голод, хвороби і нестримний біль, то, певно, ви не знайдете нічого для себе у цій книзі, та й в кожній іншій. Для всіх інших же є певний сенс читати і перечитувати такі книги, як роман Данила Чайковського «Хочу жити».

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.