Українізація поза межами УСРР

15 января 2013, 08:41
Студент
0
626
Українізація поза межами УСРР

Минуле століття стало одним із найбільш важких для українського народу – ми пережили жахи революції, кровопролитні та братовбивчі війни, Голодомори та ще багато того, про що зараз страшно згадувати.

 Переважна більшість цих бід звалилася на українців через комуністичну радянську владу, що всіма силами намагалася стерти з нашої національної пам’яті спогади про українське походження. Тим більше дивним на цьому тлі виглядає одне унікальне явище минулого сторіччя, яке отримало назву «коренізація».

         Під коренізацією розуміємо радянську політику, спрямовану на залучення представників корінного населення республік та автономій СРСР до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їх мовам. Мета – зміцнення радянської влади. Політика ця була недовгою – з 1920-х до початку 1930-х і в Україні відома як українізація. Українська мова запроваджувалася в школах, пресі, інших видах культурного життя, до адміністрації залучалися більшовики-українці.

         Зрештою, українізація Української Соціалістичної Радянської Республіки є процесом логічним і загальновідомим. Але як бути з українізацією за межами УСРР, яка довго була «білої плямою» нашої історії і знаходилася поза увагою науковців?

         Національно-культурними процесами серед українців за межами радянської України фактично керував наркомат освіти УСРР, який надсилав у такі райони підручники, методичну літературу, направляв фахівців для керівництва українізацією. Та й започатковувалися ці процеси саме з ініціативи наркомату освіти УСРР. Отже, національно-культурна політика компартійного керівництва на території України та за її межами стосовно українців є двома ланками одного ланцюга.

         Розглянемо, у яких регіонах РСФРР українці заселяли суцільні території, бо саме у місцях компактного проживання зберігався побут, звичаї та українська мова, а отже, і проходила політика коренізації. В основному це стосувалося Північного Кавказу та Центрально-Чорноземної області. Так, за даними перепису 1926 року 37% населення Північно-Кавказького краю були українцями. Основна маса українського населення зосередилася в 37 районах цього краю, де українці становили абсолютну більшість.

Схожа ситуація склалася і в Центрально-Чорноземної області, до складу якої входили території сучасних Воронезької, Курської, Білгородської, Липецької, Тамбовської та Орловської областей Росії. Там українці складали майже 15% населення. Райони, в яких українці становили абсолютну більшість, підлягали повній українізації, інші ж з названих – частковій. Оскільки території, заселені українцями, межували з УСРР, то асиміляції українського населення майже не відбувалося.

Чимало українців проживало і в Далекосхідному краї, де вони становили 23,6% населення. В них була досить розвинутою національна самосвідомість -  більшість, зокрема, визнавали своєю рідною мовою українську.

Також багато представників нашого народу жили в Казахстані, Нижньо-Волзькому, Середньо-Волзькому, Сибірському, Уральському краях, Західній області та Кримській АСРР.

Влада на початку 1930-х рр. розглядала українізацію за межами України як засіб радянізації краю. Так, комісія ЦКК ВЦВК прийшла до такого висновку: «До проблеми українізації потрібно підходити не абстрактно, а практично, як до одного з найбільш перспективних засобів посилення радянізації краю шляхом втягування мільйонів трудящих мас у річище радянського будівництва».

Відомо також, що коли більшовики розпочинали революцію в Російській імперії, розраховували на світову революцію (тобто на захоплення влади у світовому масштабі). Віра в це не згасала і на початку 1930-х років. Тож, не виключено, що здійснюючи політику коренізації серед національних меншин компартійне керівництво намагалося привернути на свій бік симпатії народів, які ще не мали своєї державності.

Тут виникає вже інший парадокс – адже, більшовики не відмовлялися і від своєї стратегічної мети – зникнення національних відмінностей, злиття народів та вживання єдиної мови.

Найбільш успішно процес українізації проходив в Центрально-Чорноземній області: в початкових школах рідною мовою навчалося більше 125 тисяч школярів, українізація запроваджувалася в 51 неповній середній школі. В Казахстані і на Далекому Сході цей процес відбувався значно повільніше, а в Західній області справи були найгірше. Тут кількість школярів-українців, що навчалися рідною мовою ледь сягала трьох відсотків, в той час як майже чверть єврейських дітей навчалася мовою їдиш.

Щодо українізації середньої спеціальної та вищої освіти, то в Центрально-Чорноземній області було українізовано було 6 педагогічних технікумів: Розсошанський, Павловський, Богучарський, Грайворонський, Борисовський та Волоконовський. Окрім них працювали українізовані Богучарський сільськогосподарський технікум, Калачаєвський зоотехнікум, Кантемирівський яйце-пташиний, Коросчанський сільськогосподарський, Острогожський ветеринарний, Розсошанський медичний та птахопромисловий, Богучарський радгосучб, Павловський робфак, Павловська школа ФЗУ та українське літературно-лінгвіністичне відділення при Воронезькому державному університеті. В цій же області видавалися 13 районних та одна газета українською.

В Північно-Кавказькому краї ситуація була аналогічною – діяли 12 українських педтехнікумів, Кубанський педагогічний інститут ім. Скрипника, який, фактично, було повністю українізовано, український відділ при Ростовському КомВИШі. Українською мовою друкувалося 12 українських районних газет, ще 8 газет мали українські сторінки.

Але таке значне піднесення української культури тривало недовго. Вже 1932 року процес було зупинено відповідною постановою ЦК комуністичної партії. Всі українізовані школи на території РСФРР до осені 1933 року мали перейти на російську мову. Серед причин можна виділити те, що радянська влада не змогла в повній мірі опанувати процес українізації – не перемогла власне українську ідею. Коренізація не лише не допомогла зміцнити процес радянізації суспільства – в українізованих регіонах опір колективізації був найбільшим. Інша причина - те, що після Голодоморів селянство настільки ослабло, що більшовикам вже непотрібно було з ним загравати, шукаючи підтримку в ствердженні своєї влади.

В результаті становище української культури за межами УСРР стало навіть гіршим, ніж було за царату. Будь-які прояви національно-культурного життя ліквідувалися.

Так, позитивна політика, що могла принести пожвавлення національного життя народів країни Рад швидко згорнулася, не лише не досягнувши своєї мети, а ще й спотворивши ідеї про рівність народів та месіанство росіян і їх культури. Настала тривала доба культурної експансії «братнього» народу на Україну, відгомін якої лунає над нашою, вже незалежною, державою і сьогодні. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.