Українці проти… України

Про те, чому Україна є одним з лідером серед держав-відповідачів у Європейському суді з прав людини

Надворі третє тисячоліття і нам не треба боятись за своє благополуччя, бо нищівні війни, неповага до людської особистості, девальвація цінності життя вже давно позаду. Адже захист прав людини – основа існування справжньої правової держави. Але як-то кажуть: «Як би було добре, якби не було так погано». Тому, що справа по захисту прав людей в Україні, на превеликий жаль, далі промов одіозних вітчизняних демагогів так і не доходить.

Дуже шкода, що численні рекомендації Організації Об’єднаних Націй та Ради Європи стосовно цього питання здаються проповіддю цнотливості в домі розпусти – такими ж безрезультатними.

 Проблема полягає в тому, що влада не тільки не достатньо забезпечує дотримання прав людини, а ще й не реагує, коли громадяни оскаржують таке невиконання покладених на державу обов’язків.

Вдумайтесь тільки в той факт, що Україна входить в п’ятірку держав, з якими найбільше судяться їхні громадяни. А майже кожна десята заява до Євросуду з прав людини  надходить з України.  

Статистика позовних заяв до Страсбурзького суду служить таким собі індикатором того, як в тій чи іншій державі дотримуються захисту прав своїх громадян. Як бачимо високі позиції в цьому «рейтингу», слугують далеко не на користь України як правової держави. Натомість міністр юстиції Лавринович нещодавно на прес-конференції заявив: «Ми добре працюємо, тому і стільки позовів до Євросуду. Добре працюємо в тому плані, що в Україні дуже добре поставлена правова освіта в частині діяльності Європейського суду з прав людини». В певній мірі, пан Лавринович правий. Але визнаймо, що не від добра ці позивачі стали юридично грамотними.

Та, очевидно, розроблення багатьох законопроектів присвячених захисту прав людини є нічим іншим як симуляцією активності високопосадовців. Але як говорили ще в древньому Римі:"Не буває поганих законів – бувають погані виконавці".  Так, виконавча влада у нас теж далека від європейського зразка. Та про що може йти мова, коли в нашій державі правоОХОРОННІ органи прославились своєю бездіяльністю, або такою «діяльністю» (що ще гірше), яка потім змушує тисячі українців писати позови проти України… Так, страшно звучить «проти України», і якось «непатріотично»… Та люди, чиї прізвища стоять перед цією фразою «проти України» в назвах судових справ у Євросуді, судяться не з родючими чорноземами, не з карпатськими полонинами чи з Чорним морем. (Нам уже давно треба змиритись з тим, що абсолютно не ці слова асоціюються з Україною у світової спільноти). Люди, що просять допомоги в представників  страсбурзької Феміди, судяться із системою, в основі якої беззаконня та неповага до Людини.

Впевнена, сучасному українському суспільству варто збагнути таку річ: права людини – це не те, що дається раз і назавжди, це те, що треба завойовувати весь час і кожному (хоча по закону права людини є вродженими). Також не забуваймо, що всі є рівними – немає більш чи менш рівних.

За даними Європейського суду з прав людини, що містяться в повідомленні на їхньому офіційному сайті, 33% громадян України, які звертаються в Європейський суд з прав людини, скаржаться на порушення права на чесний суд. Це ще один доказ того, що, незважаючи на грецьке походження, богиня правосуддя Феміда, яка зображується із зав’язаними очима, є уособленням  саме українського правосуддя, воно ж у нас теж із зав’язаними очима.

Єдиний фактор, який може реально щось змінити в українській системі захисту прав людини, - це правозахисні організації. В Україні діє велика кількість правозахисних організації, починаючи від старожила Української Гельсінської спілки з прав людини, закінчуючи менш популярними, але від того не менш ефективними, такими, як Корпус Свободи.

Та всі зусилля навіть такої потужних в сфері захисту прав структур, як правозахисні організації, здаються нікчемними порівняно з такою сильною протидією, як байдужість самих українців. Видно, далось взнаки радянське виховання, яке запевняло, що «партія про все подбає». Недаремно деякі інтелектуали вважають, що тоталітарна система якраз зараз переживає свою реінкарнацію. От і чекають сердешні українці, що хтось-таки про них подбає. А поки думають, як би оце з голоду не померти серед «масових покращень».

Кожному з нас необхідно зрозуміти, що того, що ми люди достатньо, щоб вимагати захисту своїх прав. При цьому, на мою думку, ми повинні не забувати, що держава не дарує прав, вона лише закріплює їх у законі та забезпечує їх реалізацію (принаймні, повинна), а ось те, як ми ними скористаємось (чи скористаємось взагалі) залежить лише від нас. Думаю, тут варто прислухатись до Оксани Пахльовської, яка у своїй публікації «Не-європейська Україна» говорить: «Європейці – це ті, хто захищений у правовому аспекті? Ні, це ті, хто ВИБОРОВ ПРАВО бути захищеним у правовому аспекті! І хто на кожному етапі своєї історії жорстко захищає своє право на свободу слова, свободу сумління ,свободу виборів…»

Чи довго ще українці, як ображені малі діти , будуть бігати жалітись до доброї тітоньки Європи? Так, ми жертви немилосердної корупційної системи, для якої чуже поняття «верховенство права» та «справедливий суд»; системи… яку ми і самі обрали, бо, зрештою, визнаймо: «Народ має ту владу, на яку заслуговує». Може варто покласти цьому край?