Азаров ініціює звільнення голови "Укрдержреєстру"

30 января 2013, 16:58
економіст
0
227

Здавалося б, до чого тут «Хюндай» і «рускій мір»?

Микола Янович сьогодні був в.о. громовержця, бо сам громовержець дуже сильно зайнятий. Хоче звільнити голову "Укрдержреєстру" за «помилки і недоліки, а іноді очевидні організаційні прорахунки під час запровадження нової системи» реєстрації майнових прав. З теорії і практики мені відомо, що якщо система не працює, вона або погано розрахована, або погано впроваджена. Або те й інше разом. Очевидно, в Миколи Яновича дещо інше бачення.

Ідея нової системи була непоганою, життя для всіх мало б іще більше покращитись уже з нового року. Але чомусь, як завжди в сторону покращення, не склалося. Несвідомі нотаріуси не хотіли оформляти документи по новій системі. А оскільки відмовляти клієнтам вони в цьому не мають права під загрозою втрати ліцензії, то від особливо наполегливих прохачів масово тікали у відрядження чи на лікарняний «допоки все не вляжеться та не з'ясується».

За нотаріусів у нас відповідає, взагалі-то, Мінюст. Переважно він же, наскільки я розумію, мав би відповідати за розробку й впровадження нової системи, можливо, разом із іншими причетними до цього відомствами. Очевидно, що "Укрдержреєстр" теж дуже «при ділах», але вже на етапі впровадження. Їхня роль у розробці – надати зауваження та пропозиції, а міністерське начальство нехай або дослухається, або як звикло.

Кілька днів тому видатний реформатор сучасності М.Ю. Бродський на цю ж тему з телевізора теж метав блискавки, але виключно в саботажників-нотаріусів, які не дають реалізуватися такому класному черговому покращенню. Впевнено й переконливо так казав, що «вони зобов'язані , «ми їх примусимо працювати», коротше, поламати цих шкідників об коліно, позбавити ліцензії, і все буде добре, бо шкідники боятимуться шкодити. Прямо чистий матрос Железняк, озброєний імперативом революційної доцільності.

Чому ж два висококваліфікованих досвідчених управлінця, професіонали й патріоти, знайшли різних винуватців зриву генерального плану? Як взагалі вийшло так, що чудовий взірець реформаторських зусиль уряду вже цілий місяць не блищить і не працює? Ризикну висловити свою версію, оскільки неодноразово бачив подібні ситуації особисто.

Як це зазвичай у нас відбувається:

1.       У чиюсь голову, як правило, рангом не нижче міністра, приходить ідея щодо заходу з покращення. Найпоширеніше обґрунтування – в США (Європі чи Росії) таке є, в них працює й зашибісь, і нам таке значить тоже треба.

2.       Далі ідея одержує схвалення в начальства, бо втілення хорошої ідеї означає, що начальство класно керує. Причому, для прийняття принципового рішення не треба збирати багато раз купу народу, годинами розводити теревені, випивати відра кави й псувати тонни паперу, як це робить гнила Європа, тупі підноси чи косоокі чукчі. Нам досить коротенького міжсобойчика у вузькому колі. Або просто верхній скаже, пацани, я вирішив, виконуйте.

 Якщо начальству ідея сильно сподобалась, це погано. Бо воно захоче скоріше побачити таку гарну цяцьку, а значить, встановить нереальні строки.

Майже автоматично отримується схвалення підлеглих, бо начальство положено підтримувати, особливо, коли воно не марить, і коли якісь дурниці сп’яну не варнякає. А якщо підлеглий цього не розуміє й опирається, його треба мотивувати. Зараз вже можна й по морді, хоча такі випадки все ще рідкісні.

3.       Потім починається гірше.  Під невеликі суперечки проходить визначення й розподілення обсягів роботи, хто що робить, із ким узгоджує, і коли має закінчити. Зазвичай, на цьому етапі начальство починає різко втрачати інтерес до роботи, бо вона стає марудною, і для душі, що прагне творчого польоту, простору там геть немає. А черстві підлеглі ходять і ятрять цю чутливу душу своїми дріб’язковими питаннями, скаргами й проханнями.

4.       Найстрашніше, коли починається сама робота. Спочатку з'ясовується  що працювати, власне, нема кому. Ну що можна спитати з дитини, яка щойно інститут закінчила? Чи з миловидної тьоті, яка 20 чи 30 років одержує по 2 чи 3 тисячі щомісячно, відповідно, так і працює, а тому отупіла, що їй олівці не дають гострити, щоби не порізалась? А хто був із клепкою та при пам’яті, то вже або наверху «питання рішає», й ця рутина йому не цікава, або на іншу роботу втік.

Можна, в принципі, й консалтингову фірму найняти, бажано, іноземну і не невдячну. Але вони ж стратегічні напрямки намалюють, пару лекцій прочитають, а далі, скажуть, ви вже самі якось. Ми їм усе розказали – тепер «вогонь!».

А ще бракує часу, грошей, розуміння з боку інших відомств, тобто виникає купа питань, які треба довго й важко вирішувати. Ще стає зрозумілим, що будь-яке міністерство виглядає гарним, а міністр – поважним і розумним, але зовнішність оманлива. Реалії набагато трагічніші.

І замість усім цим марудитись, треба ретельніше підбадьорювати виконавців, які проти чогось там заперечують, щось чомусь у них не виходить тощо. Досвідчений керівник знає багато чарівних слів, які здатні це зробити. Наприклад, «я сказав – зробити!», «якщо я цим займатимусь, що будете робити ви?», «я що, маю в кожну шпарину влізати?», «ви робіть, а те, що заважає, усунемо потім» і так далі, аж до «я не буду за вас робити мою роботу».

У підсумку, під фініш проекту, всі переймаються не тим, як реформоване щастя буде працювати, а тим, як воно виглядатиме в очах начальства, й на кого котити бочку в разі не дай Бог щось.

5.       Старт реформи. Якщо чергова реформа завдала не дуже очевидних збитків, треба наполягати, що це таки було покращення. Беремо з десяток пунктів реформи, знаходимо один чи два, де можна побачити позитив, і бадьоро про нього звітуємо. Негативи по решті пунктів пояснюємо міркуваннями безпеки держави чи байдуже чим, аби звучало більш-менш переконливо.

Гірше, якщо сталось, як цього разу, і позитиву не видно навіть досвідченому в цій справі Миколі Яновичу. Тоді треба призначати винних. Із тих, кого не шкода. Бо,наприклад, у випадку з лижним інструктором винний за умовчанням Каськів. А толку, якщо він корисна людина, і виганяти його не можна? А рангом нижче винних нема. Дурнувато виглядає.

Тому почали з нотаріусів. Але колективний винуватець тим і поганий, що «всі вони казли» - бути не може. Бо якщо всі, чи  значна їх частка, то «казли» вже не вони, а той, хто їм правила роботи встановлює. Довелося призначити винним голову "Укрдержреєстру". А кого ще? Не Лавриновича ж і, тим більше, не себе.

 

Здається, якщо я й десь погрішив проти істини, то не сильно. Чи можна так впроваджувати системні зміни – питання риторичне.

 

До чого тут Хюндай

 

Впровадження нової системи реєстрації майнових прав мені до болю нагадала історію з введенням в експлуатацію корейських електричок. Із тією лише різницею, що з електричками все було ще тупіше і нахабніше.

Колись був побіжно знайомий з системою постачання «Укрзалізниці». Ціни, за якими залізниця закуповує необхідний крам, ніколи не були низькими. Тому є пояснення – високі вимоги до безпеки та, відповідно, якості виробів. Залізниця також ніколи не була зоною, вільною від корупції. Але навіть постачальники болтів мусили пройти процедуру сертифікації, і найскладнішім етапом було підтвердження придатності виробів для експлуатації в умовах української залізниці. Процедура доволі тривала й непроста, мій знайомий директор заводу свого часу планував пройти її зі своїм залізяччям за 2 роки. При цьому він знав кому й скільки треба дати. Хабарі процедури не скасовували, хоча й впливали на неї.

Отже, я можу лише з жахом здогадуватись, яким чином та якими аргументами пан Колесніков зміг менше, ніж за півроку переконати «Укрзалізницю» закупити не вагон болтів, а цілу серію пасажирських (!) експресів. При цьому, не варто нагадувати, що не треба було бути великим спеціалістом, щоби передбачити хід подій.

Спрацювала принципово та ж схема:

1.       Дуже треба (бо ЄВРО).

2.       Класний постачальник – авторитетна фірма, що уважно дослухається до особистих потреб замовника (за останнім критерієм вона беззаперечно випереджає всілякі сіменси зі шкодами, це така приваблива особливість корейського бізнесу).

3.       Якщо щось кудись не підходить, залізничники мають приладнати, купа ж часу – майже півроку. Хто заперечує – казьол і саботажник, і взагалі має шукати іншу роботу. А ще – вони ж зарплату за щось одержують.

4.       Коли вже не приладналось – ми ще все виправимо, головне, що імідж України врятовано, європейцям ми сподобались.

5.       Коли стало зрозуміло, що в осяжному майбутньому й не приладнається, оголошуємо, що винні «папєрєднікі».

 

До чого тут «рускій мір»

Ці два випадки не прикрі випадковості. Це стиль управління нинішніх можновладців, і його закономірний результат. Вони щиро вважають, що так і треба, й інакше працювати не вміють.  Їм треба бистренько. Так, як вони «заробили» свої статки. Дійсно, тоді ж спрацювало, чому зараз ні?

І дарма Янукович звинувачував когось, здається, середню ланку, в саботажі. Ніякого саботажу нема. Просто системні реформи державної машини і вибивання бабла з базарників бітою – це дуже різні задачі, і підходи до їх розв’язання теж мають сильно відрізнятися. Люди, які зараз намагаються управляти країною, мали би це зрозуміти.

Але цього не станеться, бо в їхніх головах міцно засів «рускій мір», хай би куди вони нас інтегрували. З притаманними цьому «міру» переконаннями, що цар (чи царьок) – добрий, мудрий, все знає, і все, що він робить, – від Бога, а отже безумовно правильно. Всі проблеми – від смути й крамоли серед холопів, підступних іновірців та підкуплених ними зрадників-бояр. А хто царю перечить, діє за намовою диявола.

У заміну змісту голів я не вірю, легше поміняти голови. Бажано скоріше, бо життя йде, а реформи тривають.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.