Проза v2, продолжение

18 февраля 2013, 19:14
Борец против русофобии
0
678

^_^



Чорний Яр

Флот чайок повертався додому.  Фортуна наче грала з ними – спочатку наповнивши міццю вітрила, але пройшла година, і хмари затягли небосхил, сховавши від людей зорі і Місяць, хвилі зайшлись у пекельному танці, вітер завив,  женучі козаків з моря на землю, немов чужинців. Чутно було стогін тих, що гоїли рани, лайку, керманичі гучно віддавали накази гребцям. Один з козаків спромігся запалити смолоскипа, і, продершись ближче до носа чайки, гучно затяг:

Віє вітер, віє буйний,

Дуба нагинає,

Сидить козак на могилі

Тай вітру питає.

 

"Скажи вітре, скажи буйний,

Де козацька доля?

 

-Стули пельку і греби,  ! Розпатякався, наче за чаркою, а до неї ще далеко, і налягай на весла, бо на дні останнє допьєш !

- Двічі не помирати, Семене, а від одної смерті не втікти !

 

Він слухав ці слова, такі знайомі, рідні, слухав і наче не чув. Його потужні м’язи, його жили, намертво вросли в «чайку», тіло напружене і непохитне. Кров стікає по його руці, як вода стікає з стовбура.  Очі дивляться перед собою,  в них затухає холодний, синій вогонь. Два роки у кайданах, але сьогодні він відплатив, наздогнавши свого «господаря». Покинутий охоронцем ятаган встряг у товстій шії торговця людьми, втамовуючі криваву спрагу, а ненависне тіло, шо лише вчора жерло в три роти, сьогодні саме стало  їжею для воронів. У цю мить Яр відчував, що Господь дає йому нове життя, і не знав лишень, як жити. В очі летить вода з морською сіллю, він не заплющює очі, не піднімає руку, щоб витерти обличчя. Вогонь очей спалює все, і воду, і сіль. Не дуже молодий, але сивий дід в душі, він згадує все своє життя.

 

 Його дитинство було світлим – матір любила єдиного хлопчика у сім’ї і віддавала йому всю свою доброту, батько, польский шляхтич, з дитинства навчав володінню зброєю, вчив честі і наставляв. Батьки готували його для академії, але він був занадто волелюбним, занадто любив життя, доля не готувала для нього тихі і нудні стін знання. Не бажаючі сидіти на одному місці, незважаючі на мольби і сльози батьків, Яр вирішив податись у козаки. Навіть на Січі, він зневажав владу, політику, ієрархію, тому залишився поза реєстром. Шумні гулянки, дівки, кров, що вскипала в битві...Побратими поважали веселого молодого рубайла, давши прізвисько Чорний Яр - за чуба і за шрами, бо життя рано покрило обличча єдиною справжньою воїнською відзнакою.

 

Він згадав, як вранці, коли навкруги стояв туман, він лив на себе холодну воду з колодязя, а поряд стояла і сміялась його наречена, і, розсміявшись сам, він вилив залишки води на неї. Випадкова зустріч з нею змінила усе його життя – Софія, сором’язлива, чорноброва красуня з великими і сумними очима, вона була розумніша за нього, розсудливіша, вона була його фотецею, а він був її полум’ям. Вперше в житті Яр знайшов у собі страх – не страх за своє життя, а страх, що більше її не побачить. Він згадав, як вони одружились, ставши в козацьке коло: ты будеш мені дружиною ! гучно і радісно мовив він. – Ти будеш мені чоловіком, відповіла вона і вклонилась. Вітри у його душі наче перестали вити, і він відчув себе каменем, скелею, що стояла на своєму місці.

 

Але оманлива доля, що дарувала йому життя, невдовзі вбила його. Софія хворіла, лікар намагався робити свою справу, здавалося, вона видужає, час йшов, хвороба тільки загострювалась,  вона почала кашляти з кров’ю. Він весь час був поряд з нею, намагався піклуватись, готовий віддати своє життя за її. Та доля забрала саме її молоде життя.

З Софією помер і Яр, там, де була людина, тепер залишився лише вогонь, що неможливо було втамувати. Він різав ворогів у бою, наче намагаючись ії кров’ю хоч якось загоїти пустоту, його очі вже не шукали бойової слави, він лише робив свою справу, забираючі ворожі життя. Два холодних ока, наче очі самої смерті, смертельними обіймами паралізовували його ворогів. Яр став одним з кращих рубайл на всій Січі, але його вже більше побоювались, ніж любили як того веселого хлопця, що помер. Його залучили до загону козаків, що мав охороняти кошового атаману. В ту ніч загін козаків мав підійти до міста, щоб провести переговори з представником поляків, але їх зрадили – чи то поляки, чи продав хтось з своїх. Вони прийшли посеред ночі, вдарили зненацька, з-за дерев посипалися стріли, полетіли кулі, тільки після цього вийшла ворожа орда. Земля під ногами швидко перетворилась на місиво з крові, жовчі і нутрощів коней, побратимів і ворогів. Він взяв не одне життя, але кількість була на боці ворогів.

Коли він усвідомив себе – він уже був у кайданах, а невдовзі – проданий у рабство. Майже два роки він служив заможньому туркові, не просто служив, а вбивав його ворогів, таємно, по наказу. Його господар був розумним, пробивши собі дорогу на вершини кровью й потом. Він знав, що не зможе просто наказувати Яру, що Яру і смерть не страшна, тому повівся хитро і жорстоко – сік своїх рабинь, і погрожував, що вбє їх, якшо наказ не буде виконано.

Але і господар тепер помер від старості, і тепер замість хоромів він у сирій землі. Яра і інших рабів забрали по угоді на ринок, де він і сидів в очікуванні долі. Сьогодні він забрав чотири життя. Два охоронці і їх господар. І ще одне - козак, побратим.

Це було на самій чайці. Він сидів разом з старим дідом і молодою дівчиною, полячкою. Дівчина не могла навіть розмовляти з ними, розуміючі лише деякі слова. Вона намагалась ховатись від зливи під якимось лохміттям, чи либонь мішками, що схопила, коли вони втікали. Тепер вона дивилась зі страхом в очах на своїх визволителів і лише на Яра з надією на захист.

Грек. Названый за міць і кремезніть, мов у античних богів, Грек теж був у тому бою, що в ньому пав Яр, його покинули, як мертвого, не забравши в рабство. Відданий, та безжалістний, як і сам Яр. Радість від зустрічі швидко змінилась на лють, коли Грек почув слова польки. – То от тепер з ким ти живеш, от хто твою друзі ?! А хіба ти забув, що вони з нами зробили ? Хіба забув, як різали тебе, мене, всіх наших ?! Яр не забув, але дівчина вочевидь не мала нічого спільного з тим боєм. – Відступи ! Вона не попливе з нами !  Інші козаки намагались заспокоїти Грека, але молоді парубки не могли нічого вдіяти з ним.

Яр мовчав. Він бачив ненависть в очах свого друга. Він знав, що цю ненависть не вгамувати нічим, бо він знав самого себе. Уже зараз він знав, чим усе скінчиться. Але зараз він побачив, що доля, доля, якак відбирала в нього і яка вбивала його, зараз в його руках. Він розумів, що не від неї, що з нею неможливо доводитись, а від самого нього зараз залежить життя і смерть.

Всі спостерігали. Шабля Грека вилетіла, з страшним звуком завила, Яр відскочив, відступив до балки, на якій тримались вітрила. Ще один удар – шабля зі звоном бьє я самісіньку балку. Тепер Грек оминув перепону, ще один удар, мах з плеча. Яр стрімко кинувся в ноги, удар просвистів над головою. Тепер шабля в нього за спиною. Плечем вын штовхає Грека в живіт, той втрачає рівновагу, правиця Яра тепер стискує пояс ворога, а лівою він Грека хапає під підборіддя. Позаду Грека балка, Яр одночасно штовхає головою уперед і підтягує пояс на себе, шабля Грека проходить по його плечу, свіжа кров проступає, але запізно – міцний удар у затилок, поштовх, і тіло Грека, живе чи мертве, перевалюється через борт чайки. Кров тече по руці сильніше, всі мовчать і з страхом дивляться на Яра.

-Дівчина буде жити, каже він і повертається, щоб сісти поруч з нею.  



(начало рассказа тут http://blogs.korrespondent.net/users/blog/faithfull/a98775)


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: правда жизни
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.