До 75-річчя великого терору - 6

10 марта 2013, 20:33
0
3029

Злочин без кари

Виконувати злочинні накази – злочин. І межі давності немає. Але й без юристів зрозуміло: виконавці були не простачки. Бути бездушним виконавцем-гвинтиком – вигідна, але невірна, бездушна формула... До 75-річчя великого терору...

А що, якби кожний оперативник, йдучи вночі на арешт, не був впевненим, що повернеться живим, і прощався б із своєю сім’єю. Якби у всі часи масових посадок, коли саджали чверть міста, люди не сиділи по своїх норках, мліючи від страху при кожному ударі парадних дверей чи кроках на сходах, а зрозуміли, що втрачати нічого. Якби… Якби… Вас ведуть крізь натовп, між сотень таких же невинних і завтра приречених. І ніщо, ніхто не заважає. І можна, і вкрай необхідно б кричати! Кричати, що невинно арештовані! Що переодягнені злодії беруть людей! Що беруть на підставних доносах і на основі брехні! Що йде глуха розправа над мільйонами чесних людей! І якби почули такі вигуки багато разів на день і в різних частинах села, міста, то, може, б і люди стрепенулись та замислились. Ні! Загіпнотизовані люб’язно шанували своїх катів. Значить, помилявся Ф.Енгельс, який писав: "На практике мы должны требовать решительных мероприятий и беспощадности. Побежденные должны безжалостно уничтожаться. Ну, а любить ведь нас демократическая, красная или коммунистическая чернь никогда не будет". Всупереч будь-якій логіці, любили, і далі раби шанують своїх катів... За словами художника-умільця Миколи Сядристого, Ворошилов підписав 19 тисяч смертних вироків, Сталін – 43 тисячі, а Молотов – 49 тисяч. Маленькі людці не варті називатися людьми.

Може, арешти не стали б такими легкими і масовими? Непоодинокі випадки були, що при крикові розторопні молодчики відступали. Кроти, бачте, не могли працювати при світлі, вдень. "Так чому ж мовчали і мовчимо?" – ще і ще раз запитуємо себе. Позицію громадськості та кожного зокрема можна передати словами Т.Шевченка: "А ми дивились та мовчали. Та мовчки чухали чуби. Німії подлії раби…". Бо у кожного знайдеться завжди дюжина гладеньких причин, чому він не жертвує собою: одні сподіваються на благополучне завершення і криком бояться його порушити, інші не дозріли до поняття протесту: вони покірні вівці. І, нарешті, є розряд людей, в яких груди переповнені, очі багато бачили, щоб можна все виплеснути – це озеро обурення – в декількох беззв’язних вигуках. Спробуйте зараз, в часи масового безправ’я і показової демократії, вигукнути: "Ні!" – просто сказати?

В часи масових арештів, коли беруть всіх, як ти – чесних, а за тобою чомусь не йдуть і не йдуть… Це мука, це страждання, гірше за будь-який арешт. І не тільки для слабких духом арешт – полегшення, навіть радість. Багато хто може разом із артистом М.В.Богословським сказати: "В моїй біографії є один ганебний факт: я не сидів".

Відомо, що будь-який орган без вправ відмирає, і вони вправлялись. Звідували новий смак – виникав новий апетит. Вони підчищали всіх і вся, очищались великі міста і малі села для того, щоб настало світле майбутнє для решти. Брали студентів, робочих, інтелігенцію, спеціалістів, державних чиновників, брали і особистих дворян, тобто тих, хто закінчив університет. Розум не потрібний, тільки його імітація.

Страйк студентів… Що, розганяли, як у старі часи? Ні. В царськім режимі забушувала б вся благородна преса, весь вчений світ: геть уряд, геть царя! А тут ні – тихо записали ораторів, дали розійтись, а в літні канікули по одному взяли в різних місцях і назавжди. Будеш знати, як виступати.

Жоден громадянин, який коли-небудь вступив у партію, але не до більшовиків, вже долі своєї не минув, він був приречений (коли не встиг перебігти і стати перевертнем). Якщо не відмовився від своїх поглядів, то підпадав під грандіозний пасьянс, правила якого були не зрозумілі тоді і риси якого передалися нам: далекоглядний розум спланував, чиїсь акуратні руки, не пропускаючи миті, підхоплювали карточку того, хто відбував роки каторги, в першій колоді і легко перекладав її в другу колоду (заслання) і т.д. Все це без шуму. Без зайвих емоцій і ексцесів сходив на "ні" рух тих, хто бушував на студентських мітингах, хто гордо надзвонював кайданами, йдучи на каторгу за ідеї, за народ.

Ми забуваємо рідних і близьких посаджених. Бо який в них настрій після арешту рідного? Так само могли забрати і їх, якщо жінка або діти не відмовились від батька. Тим самим виховувалися павлики морозови. Скільки дітей розділило трагедію батьків, яких любили! Вони не могли ходити до школи, бо їх дражнили: "Твій тато – ворог", а вчителі це дозволяли, роблячи бридку справу. Скільки їх, засмутившись, ходили з пониклою головою, а старі жінки говорили: "В землю дивиться, помре скоро". Вони помирали від запалення мозкової оболонки і в обіймах смерті все кричали: "Де мій тато? Дайте мені тата, маму!". А хто скаже, скільки їх в розпачі й горі вмирало з безвиході, – бо "травили" і не давали жити, – кінчали життя самогубством. Це окрема сторінка розповіді, і колись до неї повернемось. Наведу один документ, виданий 15 серпня 1937 року – оперативний наказ № 00486 наркома внутрішніх справ СРСР: "Після одержання цього наказу приступити до репресій дружин зрадників батьківщини: ті, що мають немовлят, негайно відправляються в табір, без завезення у в’язницю, разом із дітьми, звідки діти по досягненні 1-1,5 року передаються в дитячі будинки НКВС.

Арештовані діти комплектуються по групах так, щоб у той самий дитбудинок НКВС не потрапили діти, пов’ язані між собою спорідненістю або знайомством.

При арешті дружин їхні діти, старші 1-1,5 року, вилучаються. На кожну дитину, старшу 15 років, заводиться слідча справа, і діти направляються в дитячі розподільники відділів трудових колоній НКВС.

Майно арештованих дружин конфіскується, квартири опечатуються…".

Операція розтягнулась надовго, тому що головними умовами її були тиша і непомітність. А хто був свідком, того доля була наперед відома. В Томську був такий випадок (із книги Левка Лук’яненка "Не дам загинуть Україні"): "Вночі на двох автомашинах, завантажених трупами розстріляних, виїхали робітники НКВС у ліс за місто для спалення їх. Операція проходила у суворій секретності. Ніхто з сторонніх не повинен був знати про місце і про сам факт спалення. Але вдосвіта в лісі зустрівся пішохід, що ішов назустріч. Керівник операції звернув увагу на те, що з-під брезенту, яким було вкрито кузов, стирчить нога. Це дало підставу думати, що пішохід зрозумів усе. Йому запропонували їхати до місця, де його кинули у багаття, і він заживо згорів".

Вартовий революції не помиляється. І переламали хребет селянству, робітникам, офіцерському корпусу, інтелігенції і давно слід взятися за інтелігенцію технічну, яка дуже самовпевнена, веде себе незалежно, вважає себе незамінною. І яка не звикла схоплювати накази на льоту. Захотіли. І показали народу всі причини наших господарських невдач і недоліків, шкідники з усіх сторін – вороги із логарифмічними лінійками. І кожна галузь, кожна фабрика і кустарна артіль повинна була в себе шукати шкідників. Трагедію тих часів передають слова монологу:

В 20-х роках питали: "Як ви живете?".

На початку 30-х років: "Як Ви? Живете?".

І ті, що саджали і мордували, у виправдання цинічно стверджували: "Я вірю, що Ви ні в чому не винні. Але Ви грамотна людина, Ви повинні зрозуміти, що проводиться широка соціальна профілактика". Так за декілька років було зламано хребет старій інтелігенції – духовності народу.

В ті роки люди були ще горді, і в багатьох ще не було розуміння, що мораль – відносне поняття і має вузький класовий зміст. Добро і зло порівнювалось просто – серцем. Люди відмовлялись від сексотства, і всіх карали безжально. З часом цей потік зійшов до нуля: раз треба освідомлять, значить треба – куди подітися?

Дуже багато мужності потрібно було, щоб в тому хорі і реві натовпу сказати "Ні!". І навіть не це. Просто промовчати. І це викликало підозру. Тільки окремі голоси протесту лунали в цій гробовій тиші зла. Цих сміливих героїв недалекого минулого забули, не хотіли пам’ятати, і тільки свіжа пам’ять згадує В.Чорновола, Л.Лук’яненка, В. Стуса, генерала П.Григоренка, Леоніда Кльоца, Василя Макуха, Олексія Гірника. Лідери замовкали, населення систематично "вструшували", люди залишались без можливих керівників опору. Часто можна було почути: "Ти що висовуєшся? Ти що! Кращий за всіх? Тобі що, більше всіх треба? Розумний знайшовся!" тощо, і це було спрямовано проти формування сильної незалежної особистості з незалежним мисленням. Деспотична держава азіатського напрямку бачила потенційних лідерів і за створення громадської думки викорінювала їх у зародку за допомогою донощиків, чужинці – білі ворони, а посередність – свій. Вони думали, що смільчаки посягають на шматок не свого пирога, і такого не пробачали. Створювалась атмосфера, коли будь-яка спроба на здоровий глузд піддавалася цькуванню і улюлюканню: будь-який ріст ставав одіозним, працелюбство осміювалося, інтелектуальні радощі викликали відразу, в мистецтві ішов занепад стилю, в науці оригінальні роботи витіснялись і витісняються компіляціями, а в суспільному життя узаконюється корупція і ціняться не здібності і таланти, а їх відсутність, не освіченість, а невігластво, не стійкість в думці, а безпринципність.

Скільки людей з радістю вітали рев натовпу, не здогадуючись , що вони на порозі черги, і скоро їх імена "поволочуть" у цьому реві. Більшість тих, які були при владі, до моменту власної "посадки", безжально саджали інших, слухняно знищуючи собі подібних, за тими ж інструкціями віддавали на розправу будь-якого вчорашнього друга або родича. Може бути, що 1937-1938 р.р. показали, як мало коштувала їхня ідеологія, якою вони так пишалися, грабуючи країну, знищуючи їх твердиню, плюндруючи і топчучи їх святині, думали побудувати (і це їм вдалося) суспільство подібних до себе: шкурників, лизоблюдів і заздрісників. Зараз вони увінчані ореолом мучеників, бо тільки в передсмертному часі деякі ставали людьми – невелика їх заслуга, встигли побувати і катами соратників, не враховуючи, що перш за все вони були катами для свого народу. Ось, наприклад, як писав гідний послідовник Г. Зінов’єв в газеті "Северная пальмира" за 19.09.1918 року: "Мы должны увлечь за собой 90 млн. из 100 населяющих Советскую Россию. С остальными нельзя говорить – их надо уничтожить", йому вторив Троцький: "Репрессии для достижения хозяйственной цели – есть необходимое оружие социалистической диктатуры". І перед ямою, в яку вони вже зібрались штовхати людей – тебе, мене, нас, – кожний повинен, оторопівши, зупинитись і замислитись: "Це так склалося, що катами були не ми, а вони. А не ти продавав друга не раз, а не ти глумився над правдою, чесністю і справедливістю, розпускав брехню і наклеп, підтримуючи зло і кривду?". Гординя полонить деяких, що ні разу не продався. "А вас купили?" – запитай його, і він ніяковіє, бо був угодний злочинній владі. А крикнув би Малюта Скуратов їх, напевне, і вони б не сплохували. Вони перефарбувались із червоних кольорів у синьо-жовті, перейшли з фашистсько-комуністичної партії в демократичну, в перших рядах знову нищать розум, топчуть справедливість, насміхаються над чесністю.

Хоча ми і не маємо права на критику, оскільки провина лежить і на нас, бо мовчали, коли били і втирали в болото інших. Та що говорити?! За себе постояти не могли і не можемо. Кожний має завжди засуджувати себе за гріхи інших.

Відбір йшов і йде. Селекція людей, дарвінівський відбір… Це ціла трагедія і комедія, але це факт. Йде партійна конференція, яку веде новий секретар райкому, замість нещодавно посадженого. В кінці приймається звернення до товариша Сталіна. Зрозуміло, всі встають, як і по ходу конференції вскакували при кожній згадці вождя всіх народів. І ось в залі лунають бурхливі оплески, які переходять в овації. 3 хвилини, 4 хвилини, 5 хвилин – вже болять долоні, затікають підняті руки, задихаються похилі люди. Стає нестерпно дурно навіть для фанатиків. Але хто першим насмілиться завершити цю комедію? Це міг би зробити секретар райкому, який стоїть на трибуні і щойно зачитав звернення. Але він – недавній, він – замість посадженого і боїться. Адже в залі стоять і аплодують енкаведисти, вони-то стежать, хто покине плескати першим. І це продовжується 6!, 7!, 8! хвилин… Вони пропали! Вони не можуть зупинитися, поки не з розірваним серцем! Ще в середині залу, в тісноті, можна ледь-ледь схитрувати, бити повільніше, не так сильно, не так активно, але в президії, у всіх на виду! Директор місцевої фабрики, незалежна сильна особистість, стоїть у президії і, розуміючи всю фальш, всю безвихідь положення, аплодує! 9 хвилин!, 10 хвилин! Він дивиться з надією на секретаря, але цей не сміє зупинитися. Всі поголовно втратили глузд, збожеволіли! Поглядаючи один на одного з надією, але вдаючи на обличчях щастя, керівники будуть аплодувати, поки їх не винесуть на носилках, а ті, що залишаться, не здригнуться!.. І директор фабрики на 11-й хвилині з діловим виглядом опускається на своє місце. І, о диво! – куди подівся загальний нестримний пафос і ентузіазм! Всі разом на тому ж хлопку сідають. Вони врятовані! Білка здогадалася вистрибнути з колеса!.. Ось цим-то й визнають незалежних людей. Ось так їх ізолюють: у ту ж ніч директора фабрики заарештували. Йому легко мотають по іншій причині 10 років. І після підписання протоколу слідчий навмисне нагадує йому: "Ніколи не полишайте аплодувати першим!". Оце – відбір по Дарвіну. Оце і є вимотування дурістю.

І в усі органи – від сільрад, правлінь колгоспів та навіть школи і вище, – проникали найхитріші, найслизькіші, часто ледарі і пияки або й недавні відверті бандити різних мастей, що вчасно додумались повернути носи за вітром. Отак поступово приходили до влади сталінські яничари, котрі ладні були сплюндрувати все і вся заради власної вигоди. Вони стали вірними псами "батька народів", за те, що той дав їм необмежену владу й сите життя, звичайно, за рахунок інших.

Для підтвердження цих слів візьмемо статистичні дані про підвищення пільг по Вінницькій області. Коли на країну насувало чорною хмарою горе – голод, приймається 2 листопада 1932 року закрита постанова "Про поліпшення матеріально-побутових умов керівних районних робітників". До загального контингенту внесено 4283 особи, в тому числі 2470 членів родин. Їм визначаються такі норми індивідуального постачання: хліба печеного на день – 800 гр., крупи на місяць – 2 кг, макаронів – 1 кг, риби – 2 кг, цукру – 2 кг, мила простого – 2 шматки, туалетного – 1 шматок. Приблизно половину цього отримували і члени сімей. Крім того, передбачалися і продукти для громадського харчування в закритих їдальнях. По всіх районах республіки було встановлено єдині ставки зарплати – 240-280 крб., в той час як народ працював за "палички-трудодні". Коментарі, як кажуть, зайві.

Залишилось тільки, а це може подумки зробити кожен, провести паралель і спроектувати на сучасний стан речей. Селяни і робітники роками не отримували нічого, з країни зробили базар – люди кинуті на виживання, пенсіонери, які пропрацювали 30-40 років, отримують 800 – 900 грн., яких вистачає хіба що на оплату комунальних послуг. Про ціни – краще мовчати. А керівники – слуги народу, збільшили собі зарплату до 10-12 тис. грн. і більше; депутати і урядовці отримують 18 000-24 000 грн. на місяць, пенсії – по 10 тис. в місяць та додатково призначають собі доплати, що становлять 50-100%, за інтенсифікацію, в народі це розуміють як за інтенсивне розкрадання і розбазарювання народного добра. Вони втратили стид і сором перед людьми і Богом. "Все пішло на круги своя. Нічого нового немає на світі", – говорив Еклезіаст. Час незмінний, ми тільки іншими очима дивимось на нього. Слова, які хотів навести давно, просяться на папір і доречно їх вставити в будь-якому місці. "Якщо те, що роблять більшовики з народом, є експеримент, то для такого експерименту я пожалів би дати навіть жабу", – говорив ще в 1928 році фізіолог І.П.Павлов.

Ось чому кожна порядна людина може, вслід за В.Набоковим, повторити, що вона ненавидить "таку комуністичну віру, як ідею низької рівності, як нудну сторінку в святковій історії людства, яка відштовхує земні і неземні красоти, як те, що безглуздо посягає на моє вільне я, і заохочує невігластво, тупість і самовдоволення".

Хто ж доручив владу негідникам? Народ? Ні. Народ тоді вже не питали, а якщо питали, то він знав, що казати в угоду блазням. І коли зараз "совків" питають, то все повторюється знов і знов. Скільки можна наштовхуватися на граблі? Закликати до здорового глузду божевільних, які визнають тільки силу і тупість, – подібне можна кваліфікувати лише як проповідь серед оскаженілих псів. Сюрреалістична трагедія незбагненна й тим, що все це заради ситого, безтурботного існування зграї виродків, які дорвалися до влади. Багато що можна зрозуміти і пояснити, але виправдати – ніколи. Адже мільйони зеків потрібно було вислідити, арештувати, допитати, ганяти по етапу, стерегти, стріляти за крок в сторону, розбивати мерцям голови молотками… Якщо не мільйони, то, напевне, сотні тисяч заробляли на життя боротьбою з "ворогами народу". Сотні тисяч! Як швидко, як надзвичайно швидко вдалось відшукати й виховати таку армію собак. Перекрили середньостатистичні показники 1913 року не тільки по всіх галузях, але й по катах. Та якби виліз на трон сам сатана зі своїми прісними, нічого б не зуміли вони без незліченого сонму бісів – простих виконавців. Яка тоненька, яка крихка оболонка моралі, якщо влада ніде й ніколи не мала недостатку в катах. Посилаються на наказ, на інструкції. Мені ось наказали – я виконавець. На це відповів міжнародний трибунал: виконувати злочинні накази – злочин. І межі давності немає. Але й без юристів зрозуміло одне: виконавці були не простачки. Бути бездушним виконавцем-гвинтиком – вигідна, але невірна, бездушна формула. Про себе вони, ці гвинтики, думали. І вбиваючи інших, свою шкуру дуже оберігали.

Сотні тисяч селянських і робітничих хлопців, що вчора з жахом відкинули б думку про катів, сьогодні без опору стали вохрою. Цей проклятий ентузіазм?! Осліпив ціле покоління. Вони співають. Вони марширують: палають очі, сяють посмішки. Дилетанти – ентузіасти, вони накоїли лиха більше тупих начальників. Можна тільки уявити, що було б при їх симбіозі. Навіть найбільш людяні активісти поступово до всього звикали, інакше як вони не збожеволіли, не покінчили з собою; в атмосфері жаху розвивали в собі внутрішній опір до дійсності, примусили свою совість замовкнути, інакше в’язниця і табори. Люди безповоротно забули не тільки те, що кожен з них – людина, і несе в собі Божий Дух та здатний на високе, але й забули навіть, що спину можна розігнути, що проста свобода є таким же правом людини, як повітря, щоб дихати.

Які знайти слова, щоб описати нелюдські страждання? Безвісні голоси мільйонів незчисленних людських жертв волають, щоб їх не послали на заслання знову. Тому продовжимо далі.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.