До 75-річчя великого терору - 7

11 марта 2013, 16:32
0
2548

Злочин без кари

Ми повинні засудити публічно саму ідею розправи нелюдів над людьми. Тому що мовчанням про нього ми заганяємо його всередину. Ми сіємо його, і воно тисячі разів зійде в майбутньому... До 75-річчя великого терору...

Переставши працювати над пошуком істини, слідство стало для них у важких випадках – відбуттям функції ката, в легших – простим проведенням часу, основою для отримання зарплати. Вони по службі не мали потреби бути навіть людьми освіченими, широкої культури і поглядів, логічно думати, – їм по службі необхідне чітке виконання директив, інструкцій та, в додаток, безсердечність до страждань інших. Це – їх, це – вони. Розуміючи, що справи – дуті і шиті білими нитками, вони все-таки трудились рік за роком "аки пчёлки". Вони змушували себе не думати, а це розкладало людину. Той, хто пише для них інструкції, помилятися не може, – аргумент, яким оперували фашисти. Розчулившись напускною добротою, вони приблизно говорили: "Ти думаєш, нам приємно використовувати "воздєйствіє" (так ласкаво називали тортури), але ми повинні робити те, що від нас вимагає партія. Скажи, що б ти робив на нашому місці?". Але частіше цинічно: "Слідство і суд – тільки формальність юридична, і вони не можуть змінити вашої долі, яка накреслена раніше. Якщо Вас треба розстріляти, то будь ви абсолютно невинні – вас все одно розстріляють. Якщо ж вас потрібно виправдати, то будь ви як завгодно винні – ви будете виправдані!".

Чому вони з такою впевненістю вклинилися в гонку не за правдою, а за дутими цифрами засуджених? Тому, що так їм вигідно було, не вибиватись із загальної колії. Тому, що цифри ці були їхнім спокоєм, додатковою оплатою, нагородами, підвищенням по службі і чинах, розширенням і благополуччя самих органів. При гарних цифрах можна було б і розслабитись, і похалтурити, і вночі погуляти. Низькі цифри вели б до розгону, скорочення і втрати цієї годівнички. Ось чому не почуття милосердя і жалоби, а гнів і ненависть загорались в них стосовно до тих впертих арештантів, які не хотіли піддаватись і "вкладатись" в хороші цифри, не піддавались ні безсонню, ні голоду, ні карцеру, ні іншим вишуканим тортурам. Відмовляючись від показань, вони шкодили становищу слідчого, вони ніби його хотіли збити з ніг. По роду діяльності і зробленому вибору блакитнопогонники, відкинувши верхні сфери людського буття, з ще більшим оскаженінням віддавались низькому рівню, де ними оволодівали інстинкти влади, наживи, які, в кінцевому рахунку опускали їх не те що до тваринного (образили б їх), а до рослинного рівня. Для типів вищеописаних, влада – це отрута трупна. Від її зараження немає рятунку: гординя наростає, як сало на свині. Згадаймо героя Л.Толстого Івана Ілліча, який, посівши таке службове місце, при якому мав можливість загубити будь-яку людину, яку хотів. Всі без винятку були в його руках, кожного, найповажнішого, він міг стерти на порошок, зігнути в баранячий ріг. Свідомість цієї влади складала для нього головний інтерес, стимул і зміст життя.

Що ж таке смак влади? Це захоплює і окриляє – ти ще молодий, в думках, скажімо, сопляк, зовсім недавно горювали за тобою родичі, не вчився, двійочник. Куди ж приткнути тебе? Але на таких потреба – соціальне замовлення, і, дивись, ти вже в мундирі, ти вже на плаву. Поки він маленький, але перед ним вже тремтять, його бояться, йому все дозволено: плюнути в обличчя Тимофеєву-Ресовському, оправитись на Вавилова, тягати за бороду священика і за коси – жінку. Прикладам немає меж.

Тупість і міщанство не минуть нагоди помститись талантам за свою обмеженість. Кілька зірочок мають іншу вагу, мундир – другі виміри, а небесні фуражки – свою шкалу. А перед простим громадянином завжди маска достойного, зухвалого, загадкового і замисленого виразу, адже він завжди правий. Тільки потрібно про одне не забувати: і ти був би таким цурпалком, якби не пощастило тобі стати ланкою органів – гнучкої і живої по суті істоти, яка живе в державі, як солітер в організмі, – і тепер все твоє! Все для тебе. Тільки будь вірний їм, і за тебе завжди заступляться, витягнуть, бо закони – не для них. Тільки роби, що скажуть! Все обдумано за тебе і твоє місце: сьогодні ти – ніхто, а завтра, дивись, уповноважений у справах церкви, або відповідальний секретар спілки письменників, або… або… або… Словом, "Хто був нічим, той стане всім!".

Звичайно, робота слідчого потребує терпіння і праці: треба приходити вдень і вночі, висиджувати години, але все-таки легше, ніж кидати лопатою чи думати головою над "доведенням вини". Про це хай думає підсудний. Не замислюйся: винен чи ні, роби так, як треба органам і партії. Тобі все буде добре. Від тебе буде залежати, як провести слідство найприємніше, не дуже втомитися, чим поживитися, а то й розважитися. Адже нудно весь час одне й те ж: ці тремтячі руки, благаючи очі, овеча покірність. Хоча б якийсь найменший опір для різноманіття та веселості. "Люблю сильних противників, приємно переламувати їм хребет" – думав не один, відчуваючи себе після люті справжнім чоловіком. Це велике задоволення. Це – політ. Розпустити свій неконтрольований сказ, не знаючі йому меж. Вони – нелюд; їм соромитись нічого і нікого. Що стосується витончених знущань, то переходили будь-яку межу, і немає такої відштовхувальної дрібниці, якою вони б не гребували. Ніякого попереднього дізнання не було. О, свята простота! Опущені зверху списки або перша підозра, помста особиста, донесення сексота або анонімка тягли за собою арешт і неминуче обвинувачення. Відпущені для слідства 7 днів йшли не на розслідування злочину, а в 95% на те, щоб втомити, вимотати, обезсилити підсудного, щоб він швидше сам вирішив: засуджуйте вже! І який взагалі сором може бути? Адже це близько до поняття "Бог", а вони його розп’яли. І негідникам відкрився прямий шлях до Аду: сподобалась якась, і заграв тваринний інстинкт – користуйся і задовольняй свою хіть: одні потягнуться до твоєї сили, а другі поступляться зі страху. Зустрів якусь – буде твоя, бо чоловіка забрати нічого не варто. Ні, це треба пережити. Що значить бути блакитною фуражкою! Будь-яка річ – твоя! Будь-якого ворога – з дороги! Будь-якого недруга – в порох зітерти. Все земне під тобою, твоє! Небо над тобою – блакитне! А прагнення наживи – їх загальна риса, бо "всякого манить к наживі свій біс" (І.Котляревський). Як не використати таку можливість влади і безконтрольність для збагачення? Чи це святим треба бути?!

Якби нам було дано дізнатися таємничу силу окремих рухів душі, ми б із здивуванням побачили, що світом рухає користь, заздрість і помста. Міркування ж і дії блакитних кантів часто-густо були настільки дріб’язковими, що диву даєшся. Кожний з них спокійний до тих пір, поки він непомітна частина загальних дій. Але, як тільки в ньому сфокусується особиста відповідальність, промінь світла впреться прямо на нього, вони бліднуть, бо розуміють, що й вони – ніщо, і можуть підсковзнутися на кожному кроці. Тому органи періодично піддавались малому жертвоприношенню, аби ті, що залишаться, набули вигляду очищених. І ці косяки очолювали ягоди, потім єжови, абакумови, берії… Історики органів коли-небудь розкажуть і викриють нам крок за кроком цю "білу пляму" трагічної історії, покажуть, що твердолобість перед фактом і логікою не вина, а біда цих людей в тому, що вони – теж жертви авторитарної системи і не видадуть кровожерливих вовків за мирних овець. Бо, якщо міряти по злочинах, то вони були в крові вище голови.

Ніколи раніше на землі не гинуло стільки людей від голоду та меча, як у науково-технічному 20 столітті – столітті торжества комуністичних і фашистських ідей. Тільки в Україні загинуло від голодомору у 1920-1940 роках понад 10 млн. людей. Нагадаю, що за майже 80 років інквізиції (1420-1498 р.р.) в Іспанії було спалено на багаттях 10 тисяч. Від революції, війн і репресій в СРСР, за підрахунками англійського історика Конквейста, загинуло від 110 до120 млн. Вдумаймося! І це тільки на шостій частині планети! Що було б, якби "світова революція", – яка несла і продовжує нести чобіт, куфайку і матюччя, – перемогла? Уявляєте? Для чого? Невже тільки для того, щоб "когда мы победим в мировом масштабе, мы, думается, сделаем из золота общественные отхожие места на улицах самых крупных городов мира". (Ленин,т.44,с.225). Все це – ціна ефемерної ідеї, яка затуманила маси; була штучно і цілеспрямовано нав’язана їм. "Вони служать марності, спотикаються на дорогах своїх; залишивши шляхи добрі, щоб ходити стежками невірними, – писав пророк Єремія, – щоб зробити свій край страхіттям , вічним посміховиськом, так, щоб кожний, хто проходитиме по ньому, остовпів, і хитатиме головою своєю".

Звідки ж взялося це вовче плем’я в нашому народі? Хто його виростив? Не нашого вони кореня? Не нашої крові? А якщо, не прикриваючись білими мантіями, чесно запитаймо себе: а повернись моє життя інакше – катом таким би не став? Не купився б на благополуччя життя? Сьогодення показує, що зміни обставини, дай шкірянку – і зараз же все повернеться «на круги своя». Це важке і страшне питання, якщо його ставити відверто і чесно до себе.

Як осмислити минуле? Як знайти слова, щоб висловити те, що проходило тоді? Мільйони людських смертей. Мільйони ненароджених дітей. Навіть зовсім нездатна до спостереження і співставлення людина, не може не усвідомлювати трагедійність цього "Освенціма без печей". Від усвідомлення цього розум тупіє, воля паралізується, коли приходиш до думки, що не маємо права на критику, оскільки провина лежить і на нас, бо ми мовчали і були рабами.

Як було б просто: є люди зі злими намірами; тільки треба вміти відрізнити їх від решти і знищити. А користувались принципом Катерини ІІ: краще згноїти 999 невинних, але не пропустити хоча б одного злочинця, забувши кантівський імператив: "Не роби людині того, що не хочеш, щоб робили тобі". Звичайно, лінія, яка розділила добро і зло, проходить через серце кожної людини. Хто знає своє серце і душу?.. Ця лінія протягом життя переміщується по серцю – то вона тісниться радістю зла, то звільняє простір для розквітаючого добра. Одна і та ж людина в своїх різних роках і різних ситуаціях життєвих зовсім різна: то близька до Сатани, а то – свята.

Якби чеховським героям, які гадали, що буде через 20-30-40 років, відповіли, що будуть тортури під час слідства, будуть затискати череп залізним кільцем, опускати в кислоту, заганяти розжарені голки під нігті в т.д., а у вигляді найм’якішого, легкого і "гуманного": мучити тижнями безсонням, спрагою і биттям до кривавого місива, жодна б п’єса не дійшла до кінця першого акту, бо всі герої і глядачі потрапили б у божевільний дім. Та й не тільки чеховські герої, але кожна нормальна людина на початку століття не змогла б повірити, не змогла б винести наклеп на світле майбутнє. Що було допустиме в середньовіччі, то в розквіті ХХ століття в суспільстві, задуманому на соціальному принципі рівності, братерства і справедливості, в роки, коли літали літаки, з’явилися звукове кіно і радіо, було здійснено не одним злодієм і не в одному потаємному місці, а десятками тисяч спеціально навчених, точніше, видресируваних людей-звірів на беззахисних мільйонах жертв.

Що ж таке злодійство? Як його зрозуміти? Чи є воно на світі? Світова література дає нам образи, і, головне, ці злодії добре усвідомлюють своє злодійство, душу – темною, серце – нечистим і не можуть жити, якщо не робити зло, називають свої цілі і прагнення брудними, які породжені ненавистю. Навіть будь-яке зло шукає виправдання своїм діям, така природа людини. Однією, або, в окремих випадках, кількома десятками жертв обривається фантазія і душевні сили макбетів, раскольнікових, джеків, чекотіл, онопрієнків.

Як це могло статися, що мільйони людей були підведені і кинуті в провалля зла? Чому виконавці, усвідомлюючи своє зло, не втратили розуму? Так, вони втратили розум і душу свою до того, тому що в них їх не було, а була ідеологія, яка заміняла їх і давала шукане виправдання злодійству і потрібну твердість злодію. Та суспільна теорія, яка самому собі і перед іншими обіцяла виправдати свої вчинки і давала відчути не докори та прокляття, а славу і повагу. Паралелей в історії безліч. Ось вони: інквізитори – захищали християнство; завойовники – несли закони варварам, колонізатори – так звану цивілізацію; нацисти прикривались расовою теорією, а якобінці, більшовики, полпотівці, маодзедунці, чаушески і фіделі – рівністю, братерством, світлим щастям майбутніх поколінь.

Леді Макбет, жінка, що стала вбивцею. Душа її не знаходить спокою, вчинений нею гріх мучить і тривожить серце. Її руки обагрені кров’ю, але совість прокинулась. Що робити? Де вихід? – думає шекспірівська героїня.

Хто з читачів Ф.М. Достоєвського не пам’ятає докорів сумління Родіона Раскольнікова, який вбив старуху-процентницю і її сестру Лізавету? Усвідомлення здійсненого злочину не давало йому спокою. Пробуджена совість переслідує його на кожному кроці. У всьому нещасний студент почув про диво воскресіння Лазаря Ісусом Христом. І ніхто інший, як знедолена "дівчина з вулиці" Соня Мармеладова читає йому 11-у главу Євангелія від Іоанна; "Ісус сказав їй: "Я воскресіння і життя. Хто вірує в мене – хоч і вмре, оживе. І кожен, хто живе та хто вірує в мене, повіки не вмре. Чи віруєш ти в це?". Вона каже йому: "Так, Господи. Я вірю, що ти Ісус Христос, Син Божий, що має прийти в цей світ". Далі Соня читає про велике диво воскресіння, про нове життя, яке прийняв Лазар від Ісуса. Він теж осліплений і невіруючий, він теж зараз почує. Він теж повірить. Так, так! Зараз же. Відразу", – сподівалася вона. Вона тремтіла від радісного очікування. І вона не помилилася. Слово Боже має велику силу. Раскольніков повірив. Він каявся в серці своїм. Все разом у ньому пом’якшало, і ринули сльози. Як встав, так і впав він на землю… Він звівся на коліна серед площі. Поклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. А тоді став і поклонився вдруге… Раскольніков сповідував свій гріх, і не тільки перед всім світом. Хто не боїться робити гріх, не повинен соромитися покаяння… Тільки яким чином Раскольникову відкрилося нове життя. І хоч це життя пролягало через заслання в Сибір, але це було вже життя Боже – нове, вільне і вічне.

Завдяки ж тоталітарній ідеології дісталось ХХ століттю випробувати злодійство мільйонів. Його не минути, не відкинути, не змовчати. Воно кривавим рубцем навічно закарбувалось найграндіознішою трагедією століття. Але, головне, хто ці мільйони знищував? Їх, злодіїв, то й немає. Країна не тільки не покаялася у злочинах революції і громадянської війни, але й у всіх наступних гріхах: голодоморах, репресіях, переслідуваннях…

А злочини ці жахливі. У цьому столітті на території цієї країни вмерло насильницькою смертю більше людей, ніж на всій планеті за всю історію людства. Може, тому розумом її не зрозуміти, бо вона зійшла з розуму. Інакше як пояснити той жах, що царював протягом століття. У природі існують порогові величини, або явища, яких зовсім не існує, доки не пройдеш якийсь, лише природі відомий і зашифрований, поріг. Скільки не світи жовтим світом на літій – він не віддасть електронів, а засвітиться слабий блакинтенький – і вирвані, вони переступили поріг фотоефекту. Так само, напевне, злодійство є величина порогова у взаємовідносинах між людьми в суспільстві. Лінія, яку не переступити шекспірівським злодіям. Але злодій, підкутий "передовою" ідеологією, переходить її, і очі його залишаються не опущеними. Він герой. Так коливається і борсається людина все життя між добром і злом, зривається, карабкається, розколюється, посковзується. А тоді – морок. Переступлена межа – залишає можливість повернення. Коли ж густотою злих вчинків, або якимось їх ступенем, або абсолютною владою він переходить через поріг – він залишає межі людяності, він – звір.

А ось як повелися із фашистськими злочинцями проти людства. До 1970-х років було засуджено близько 100 тисяч нацистів. Усіх, хто був в нацистській партії, відсторонили від політики: будь-ласка, працюйте, тільки не політиками, не вчителями, не депутатами. А до влади прийшли тверезі, мислячі люди, які сказали: "Давайте піднімати економіку". Яким чином? – через масове приватне підприємництво, економію і сумлінну працю.

За скільки років у нас нікого не знайдено, нікого не викликали до суду, навіть не думали про це. Бояться розворушити їх рани? Та ні – вони такі самі: ворон воронові очей не виклює. Ще й ставлять і охороняють пам’ятники катам. Загадка, яку не нам розгадувати: чому Німеччина покарала своїх злодіїв, а ми – ні?

Ті діяли 12 років, а ці – 80, і ще діють. Щоправда, вони теж перекувались, і, тримаючи носи за вітром, діють під егідою партії влади.

Там, в судових справах, підсудний береться за голову, відмовляється від захисту і ні з чим більше не звертається до суду. Він говорить, що його злочин, висвітлений і виставлений на показ знову, наповнив його відразою, і він не хоче жити. Так ось у чому вище осягнення суду: коли зло настільки засуджено, що від нього відсахнувся і сам злочинець. І, зрозуміло, країна, яка 100 тисяч разів засудила зло з помосту суду, на сторінках літератури, преси, серед молоді, у школі – рік за роком очищалась і ставала здоровішою і сильнішою. Що ж робити нам?.. Коли-небудь наші нащадки назвуть декілька наших поколінь – поколінням слюньтяїв: спочатку ми покірно дозволили винищувати нас мільйонами, потім турботливо пестили вбивць у їх благополучній старості. Звичайно, тваринний страх пережити, навіть тисячну долю того, що вони причиняли іншим, перевищує у них будь-який потяг до справедливості. І вони залізною хваткою тримаються за урожай благ, вирощений на крові страчених і даний самим собі через законодавчі органи.

Творцем геноциду під час другої світової війни проти слов’ян і євреїв називають Гітлера – це вічне тавро нацизму. Але чомусь і досі сором’язливо промовчуємо, коли треба назвати великих предтеч Гітлера: Леніна, Троцького, Дзержинського, Сталіна… Слова і справи Леніна: "Воля сотен тысяч людей должна подчиниться воле одного" цілком співзвучні словам із "Майн кампф" послідовника, що в підметки не годиться наставнику: "Вся организация общества должна представлять собою воплощенное стремление поставить личность над массами, т.е. подчинить массы личности". За злочини в масових масштабах нацисти пройшли через чистилище Нюрнберзького процесу. Злочини наших вітчизняних "творців" геноциду проти власного народу досі не дістали належної юридичної оцінки на підставі норм міжнародного права.

Невідплачені за катівські дії злочинці проти людства і людяності фігурують у нашій історіографії як великомученики. І стоять на постаментах пам’ятників, їхні криваві імена живуть у назвах вулиць. А ми смиренно і покірливо миримося з цим. Доки ж триватиме така терпимість, це мовчазне потурання фальсифікації нашої трагічної історії, насміхання і кощунство над загиблими. Світ знає Нюрнбергг, де сиділи на лаві підсудних 22 гітлерівських злочинців проти чужих народів, а потім і 28 японських мілітариста були покарані за злочини проти людства, але світ не знає процесу над злочинцями, які чинили катівську наругу куди більших масштабів над своїм народом. І. Багряний у статті "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" писав: "Більшовизм – це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволя політичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є терор фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна".

Десятиріччями мирилися з фальсифікацією, підчищеним і відкоригованим життям, замовчували і оббріхували історію народу. Потрібен суд честі, суд справедливий над сталінською імперією, над неосталінізмом, що дається взнаки сьогодні – над злочинами проти українського народу ХХ сторіччя. За кордоном розшукують, знаходять і судять злочинця, що заплямував себе розстрілом десятьох громадян. А до живих злочинців, які живуть під захистом закону про давність злочину, яких і розшукувати не треба, – нема закону. Живуть собі легально, а на їхній совісті не якийсь там десяток людських життів – тисячі жертв. Це не тільки був би суд над мертвими. Це було б застереження живим. Розуміється, що ті, хто крутив ручку м’ясорубки в ті роки, вже не молоді. Свою кращу пору вони прожили безбідно, сито і в комфорті. Покарання запізнилося і не може здійснитися над ними. Але важливо засудити не стільки їх, скільки їхні злочини. Добитися, щоб кожний з них зрозумів свій гріх і хоча б сказав тихенько: "Так, я був катом і вбивцею", – і закинув свої брудні, в крові, собачі медалі, – які не варті нічого і є символом продажності, лакейства і потуранню злу, – подалі.

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
(В. Симоненко)

На початку нового тисячоліття не можна розрізняти, що таке підсудне звірство і що таке "старе", яке не треба ворушити. Антилюдські, антиприродні вчинки – непрощенні. Ми повинні засудити публічно саму ідею розправи нелюдів над людьми. Тому що мовчанням про нього ми заганяємо його всередину. Ми сіємо його, і воно тисячі разів зійде в майбутньому. Те, що ми не показуємо, не згадуємо злодіїв, оберігаючи їх нікчемну старість, ми тим самим з-під ніг нових поколінь вириваємо будь-які основи справедливості. Саме від того вони байдужі і ростуть. А не від нестачі виховної роботи. Вони засвоїли, що підлість ніколи на землі не карається, а інколи приносить благополуччя. Їм, молодому поколінню, доводиться самим шукати азимут життя, бо хто зробив висновок бодай до половини – не зробив його взагалі.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.